Що дідусям на пенсії робити? Ходи до дітей та онуків у гості.
Борис Андрійович і ходив. І він не тільки дідусь, але вже й прадідусь!
Ось зараз від дочки їде додому. Його Ліза має трьох дітей, його онуків. Теж дорослі вже всі. Старша онука в інституті на четвертий курс перейшла, старший онук цього року теж буде вступати. І вступить, звісно. Молодший онук у дев’ятий клас перейшов.
Добре до них їздити. У них все гаразд – будинок, машина…
Дочка після того, як не стало матері, сама до себе батька кличе жити.
Але є у Бориса Андрійовича син, сорок п’ять йому вже. З яким усе життя проблеми.
Повернувся зі служби, одразу одружився, дочка в нього народилася, а через п’ять років розлучився.
Гульбанити після того став. Дружина його колишня заміж вийшла. А дочка? А дочка їхня Олена у бабусі з дідусем до вісімнадцяти років прожила, а потім вийшла заміж.
Чоловік непоганий їй трапився, на шість років старший за неї, Павло звуть.
Син у них народився, правнук Бориса Андрійовича. Нині йому вже шість років.
Доводилося і з ним няньчитися, доки прабабуся жива була.
Тільки от не може його онучка спокійним життям жити, і зять теж. Начебто і квартира, і машина є, але…
…Борис Андрійович вже підходив до свого будинку, як раптом побачив машину свого зятя Павла.
На лавці біля під’їзду сиділа вся родина його внучки. Правнук Денис, як тільки побачив старого, то кинувся йому назустріч:
– Діду, ми до тебе! Мама сказала, що я в тебе житиму.
Олена радісно кинулась в обійми:
– Привіт, дідусю!
Павло потис руку.
– Заходьте! – махнув рукою дід.
– Ми зараз!
І онука із зятем кинулися до машини, витягли пакети і сумки.
– Щось надто багато у них сумок, – майнула у Бориса Андрійовича думка. – Та й машиною приїхали, хоч і живуть недалеко. Щось тут не так…
Всі зайшли в квартиру. Квартира у діда велика, трикімнатна.
Коли дружина жива була, і маленькі онуки були, ті постійно на вихідні сюди приїжджали.
Олена одразу на кухню кинулася. Вона вже тут все життя прожила.
Поки дід із правнуком грався, заварила свіжий чай, накрила на стіл і голосно гукнула:
– Ану-но, ходіть всі за стіл!
Вони пили чай, коли внучка зробила несподівану заяву:
– Дідусю, ми ось чого до тебе прийшли. Ми знайшли роботу хорошу, за кордоном.
– Так у вас же ж і тут непогана робота.
– Я порахувала, – загомоніла онука. – У нас в рік втричі більше виходитиме.
– Ну, а ціль вашого візиту в чому? – прямо запитав Борис Андрійович.
– Дідусю, нам Дениса нема з ким залишити. Давай він у тебе поживе. Ми тобі гроші на нього щомісяця залишатимемо.
– Олено, мені вже шістдесят сім років…
– Дідусь ти ще не старий, – внучка мило посміхнулася. – Садок зовсім поруч. Увечері пограєшся з ним трохи і вкладеш спати. Ну, там субота, неділя…
– Чого ж ти до свого батька не пішла? Йому лише сорок п’ять.
– Діду, ну, що ти таке кажеш? Він місяць працює, місяць гульбанить.
– Ой, що мені робити з вами?
– Дідусю, ти згоден? – знову на обличчі зʼявилася чарівна посмішка.
– Залишайте!
– Ми прямо зараз їдемо.
– А якби…
– Дідусю, я ж знала, що ти погодишся.
…Виїхали внучка із зятем, а дід із правнуком пішли гуляти.
Тільки вийшли, як жінка із сусідньої квартири виходить. Зиркнула на них, похитала головою:
– Що, Андрійовичу, дивлюся тобі вже й правнука привезли.
– Оленка з чоловіком кудись на заробітки виїжджають. Його з собою не візьмеш.
– Так і відправляють тобі його, як вам Оленку відправили.
– Жанно, ти куди прямувала? – перевів розмову Борис Андрійович.
– В магазин.
– Ми теж у магазин. Ходімо разом.
– Ходімо, – на обличчі сусідки з’явилася усмішка.
Вийшли на вулицю. Сусідка продовжувала радісно говорити?
– Ніби недавно ми з твоїм Леонідом до школи в один клас ходили, а дивись, у нього вже внук скоро до школи піде.
– Ти, Жанно, коли заміж вийдеш?
– Мені й одній добре, – але по голосу було зрозуміло, що одній не дуже добре…
…Вони повернулися назад у піднесеному настрої. Особливо Денис – йому мобільний телефон купили.
Вже на сходовому майданчику хлопчик нагадав:
– Тітко Жанно, ви мені телефон обіцяли налаштувати.
– Зараз прийду. Чай готуйте з цукерками!
– Навіщо чай? – не зрозумів Денис.
– Що ж я тобі просто так налаштовуватиму, – жінка хитро посміхнутися.
– Діду, а де цукерки?! – запитав правнук, щойно вони зайшли у квартиру. – Зараз тітка Жанна прийде.
Та прийшла за пів години, в домашньому халаті, посміхнулася, дивлячись на хлопця і дала йому тарілку з тістечками.
– Неси на стіл! Тільки не впусти.
Вони пили чай і стали телефон налаштовувати. Денис уважно дивився, що тітка робить. Адже він матиме телефон, і не просто телефон, а з інтернетом! Можна буде і мультики дивитися, і гратися в ігри.
Нарешті, все було налаштовано.
– Ти читати вмієш? – запитала Жанна.
– Тільки по складах.
– Натискай ось на цю зелену кнопку, – вказала вона пальцем. – Читай, що написано!
– Ді-ду-сь Бо-рис, – прочитав Денис по складах.
– А тут?
– Тіт-ка Жан-на.
– Молодець, – погладила вона його по голові. – А тепер йди у свою кімнату і подзвони дідусеві.
Хлопчик одразу зник, а невдовзі на телефоні прадіда заграла мелодія.
– Слухаю! – з усмішкою промовив той.
– Діду, це я!
– Швидко ти розібрався.
– Денисе, тепер мені подзвони! – гукнула Жанна.
Мелодія заграла і на її телефоні.
– Молодець, – сказала жінка, коли той повернувся. – Якщо щось трапиться, одразу мені дзвони. Зрозумів?
– Так, – кивнув той головою і одразу спитав. – А телефон тата і мами?
– Це у дідуся спитати треба. Будеш їм дзвонити, у тебе швидко всі гроші закінчаться.
– Я їм зателефоную і дам його номер телефону, – усміхнувся дід. – Хай самі дзвонять.
– Так, зрозуміло, – продовжила Жанна. – Тепер дивись, як вмикати ігри і мультики…
Борис Андрійович із посмішкою спостерігав за навчанням правнука, коли пролунав дзвінок домофона.
Він вийшов у коридор і зняв слухавку:
– Хто там?
– Тату, це я!
– Заходь!
Зустрічатися з дорослим сином, котрий уже сам давно став дідусем, особливого бажання не було.
– Привіт, тату! – з усмішкою зайшов той у квартиру.
– Привіт!
– Тату, ти не позичиш…
– Діду Леонід! – з кімнати вибіг онук. – Мені дідусь телефон купив!
– Денис! – радісно вигукнув той. – Ух, ти, який телефон! Навіть у мене такого нема.
– Мені тітка Жанна все налаштувала.
Тут із кімнати вийшла, і вона сама:
– Привіт, Льоню!
– Привіт, Жанно! Як справи?
– У мене нормально, а в тебе, дивлюся, не дуже.
– Та… Ні… Все гаразд. Із понеділка на роботу виходжу.
– Сину, їсти будеш? – запитав Борис Андрійович, і не дочекавшись відповіді повернувся до сусідки: – Жанно, ходімо з нами повечеряєш, бо вже вечір.
– Я зараз по салат збігаю. Сьогодні вранці приготувала, а так ще й не скуштувала.
Не встигла вона вийти, як Леонід кинувся до батька:
– Тату, позич тисячу.
– Що нормально у суботу не може бути? – роздратовано промовив Борис Андрійович.
– Все буде нормально. Я в понеділок на роботу виходжу.
– А чого ти не спитав, чому твій онук тут? А де твоя дочка, ти знаєш? Ось спитай в онука.
– Дід Леонід, мама з татом поїхали на заробітки.
– На які ще заробітки? – не зрозумів Леонід.
– Звичайні, – почав пояснювати йому батько. – За кордоном працюватимуть.
– А що вона нічого не сказала? Ось я їй…
– Що ти їй? Їй уже двадцять чотири, а зятю скоро тридцять.
– Так? – схоже, батько був здивований цьому.
– Іди онуком займися, – трохи охолов Борис Андрійович. – Поки я на стіл накрию.
Зайшла Жанна, вже не в халаті, а в джинсах та новій кофтині. Пройшла на кухню.
– Борисе Андрійовичу, давайте я все зроблю!
…Вони сиділи у кімнаті за столом вечеряли, пили чай. І раптом господар квартири звернув увагу, що його недолугий син посміхається його сусідці:
– Так вони ж разом у школі вчилися. Часто разом були. Ми з її батьком ці квартири отримали сорок років тому.
Я – трикімнатну, він – двокімнатну. Потім йому в селі будинок залишився від батьків, він цю квартиру дочці залишив.
Ось тільки, що Жанні з чоловіками не щастить…
Старий уважно подивився на неї.
– А хороша жінка. У поліклініці працює. Можна її й вродливою навіть назвати…
І тут зовсім інші думки полізли у голову Борису Андрійовичу:
– От би вони з Леонідом зійшлися! Може й син став розсудливим. Він же ж фахівець непоганий. Має квартиру. Жили б усі поряд, а квартиру його здавали б в оренду. І за Денисом нагляд був би, коли його батьки на заробітки виїжджатимуть…
– Жанно, погода хороша, – відволік його від роздумів голос сина. – Ходімо погуляємо, молодість згадаємо.
Та кинула погляд у бік Бориса Андрійовича:
– Зі столу треба прибрати і посуд помити, – вона встала і квапливо почала збирати брудні тарілки.
Коли жінка вийшла. Леонід глянув на батька:
– Батьку…
Той дістав купюру і дав синові:
– Тільки не гульбанити!
– Дякую, тату!
…Погано цієї ночі спав Борис Андрійович. Всю думав про свого сина, про внука, про правнука:
– Сорок п’ять уже Льоні, а він все ходить в мене гроші випрошує. Ось не стане мене, що він робитиме? Квартиру йому купив, все думав, що за розум візьметься. З роботи його постійно виставляють. До зарплати тільки й працює, а як гроші з’являться, у загул іде.
Для Оленки з чоловіком у житті головне гроші. Майже сім років, як одружилися. Після весілля були раді, що ми з матір’ю їм однокімнатну квартиру купили. Зараз у них і трикімнатна квартира, і машина, а їм все мало. Ось куди поїхали? В чужі землі за великими грошима.
Сина на мене лишили. Гаразд, онуку ми з бабусею виховували, а не подумали вони, як мені одному правнука виховувати.
З іншого боку, одному цілими днями і ночами блукати своєю квартирою, теж несила. З правнуком веселіше. Піду подивлюся, спить він, чи ні?
Старий встав, вийшов у коридор, з-під дитячих дверей виднілося блакитне світло. Він різко відкрив двері:
– Ти чому не спиш? Зараз заберу телефон.
– Діду…
– Став його на зарядку і спати. Бо залишатимеш його на ніч у моїй кімнаті.
Правнук поставив телефон на зарядку і ліг у ліжко. Борис Андрійович, зайшов на кухню, сьорбнув чаю і ліг спати.
Прокинувся Борис Андрійович, відчувши, що правнук гримить посудом на кухні.
– Денисе! – гукнув він і різко встав.
В очах потемніло, серце стрепнулося. Так бувало іноді. Він знесилено сів на ліжко.
– Що? – підбіг той.
– Ой, Денисе, щось мені недобре.
– Зараз.
Хлопчик кинувся у свою кімнати, взяв телефон:
– Тітко Жанно, дідусеві недобре.
За хвилину забігла сусідка з медичною сумкою, а слідом за нею… Леонід:
– Тату, що з тобою!
Жінка швидко дала якісь пігулки.
– Все добре! – погладила вона хлопця по голові. – Молодець!
– Жанно, що з ним, – спитав Леонід.
– Перехвилювався. Ви Леоніде зі своєю дочкою спокійно жити йому не даєте.
– Все, тату, – Леонід нахилився над батьком. – Більше я гуляти не буду, завтра на роботу йду. Обіцяю тобі!
Батько сумно посміхнувся.
– Тату, правда, я і Жанні пообіцяв.
– Гаразд, ходімо на кухню! – усміхнулася та. – Нехай Борис Андрійович полежить трохи.
…Пройшов місяць.
Внучка з чоловіком повернулися з-за кордону. Одразу заїхали до дідуся. Крім нього та сина у квартирі були батько і сусідка.
Батько був якимось незвично свіжим.
– Тату, це ти? – не повірила дочка, обіймаючи батька. – Поголений і пахнеш парфумами?
– Як бачиш?!
– Заходьте! – усміхнувся дід, коли пристрасті трохи затихли. – Стіл накритий, ми вас чекаємо.
Сіли за стіл. Олена зі здивуванням відзначила, що сусідка сіла поряд із батьком, надто вже поряд, не витримала і запитала:
– Тітко Жанно, а ви що з батьком? – і притиснула два вказівні пальці один до одного.
– Дочко, ти все правильно зрозуміла, – серйозним голосом промовив Леонід.
– Ну ви даєте!
– А у вас як справи?
– Нормально, – сказав зять. – Попрацювали, трохи, відпочинемо.
– Його там начальником поставили.
– Так вже й начальником?
– Ну, а з сином ви що вирішили? – прямо запитала сусідка.
– Місяць – з нами, місяць – з прадідом. Гроші ми йому віддаватимемо.
– І скільки це триватиме? Вашому татові скоро сімдесят виповниться. І серце в нього слабе…
– Тітко Жанно, ну, що ви таке говорите?
– Добре все! – зупинив їх прадід. – Правнука я виховаю, і це все! Та й син мій тут, біля мене. А праправнуків виховуйте самі!
Всі дружно засміялися, і весело продовжили говорити. Добре, коли в сімʼї настала злагода…
