-Нарешті з’явилася! – Варя відчинила двері, впускаючи подругу. – Чому так довго? Запізнюємося ж.
-На роботі затримали, потім Костику їсти приготувала, щоб розігрів, – виправдовувалася дівчина.
-Ясно. Давай швидше причепурися, я поки тобі каву зроблю.
-Добре. Де в тебе косметичка?
-У спальні, – гримаючи чайником, крикнула Варя. – Над дзеркалом увімкни світло, зручніше буде.
-Ага, знайшла. Ти мені даси якусь гарну кофтинку? Я поспіхом у футболці прибігла.
-Без проблем, я тобі і джинси дам, обтягуючі. Тільки давай швидше. Віталік уже дзвонив, вони в кафе чекають нас.
-Його друг нормальний, як гадаєш? – виглянула з кімнати подруга. – Ти взагалі бачила його?
-Ні, але Віталік каже, що вони раніше в гуртожитку разом жили, веселий хлопець, товариський.
-Щось я нервуюсь.
-Та чого ти, розслабся! Відвикла по побаченнях ходити, то вдома, то на навчанні.
-Ну я ніби ж не на побачення йду, а скласти тобі компанію. На любовні справи я не налаштована. Якщо що, мій телефон ні в якому разі не давай! Обіцяєш?
-Ой яка ти правильна.
-Варя, ти обіцяєш? – дівчина перестала підводити очі і витріщилася на подругу.
-Обіцяю, обіцяю. Мовчатиму, як риба.
Через п’ятнадцять хвилин подружки прискіпливо подивилися у велике дзеркало у коридорі, потім одна на одну, засміялися і вийшли з квартири.
У кафе починався звичайний вечір, затишну напівтемряву розбавили маленькими світильниками-ліхтариками, що стояли на кожному столику. Відвідувачі потихеньку заповнювали зал, з різних боків чути сміх, дзвін посуду. З кухні йшов аромат смажених страв.
У дальньому кутку, захищеному від інших розлогим кущем, сиділи двоє приятелів.
-Щось спізнюються твої дівчата? – посміхнувся один.
-Нормально все, це ж дівчата, вони завжди спізнюються. Забув?
-Ага.
-Зате є час щось замовити. Давай по келишку. Замовимо?
-Давай, – він натиснув кнопку виклику офіціанта. – Може, й дівчатам що-небудь візьмемо одразу?
-Та ні, приїдуть і самі виберуть. Ну хіба щось солодке можна.
-Подружка ж у твоїй Варі нормальна? А то раптом вона подруг за принципом, чим більш негарна, тим краще вибирає?
-Нормальна, не переживай. Варя мені фото показувала, нічого так, симпатична дівчина, не повна. Може, почнете зустрічатися…
-Та ні, я просто скласти тобі компанію, та й самому розвіятися трохи.
-Ну-ну, знаю я тебе, Костику…
Хлопці зробили невелике замовлення. Вечір обіцяв бути чудовим.
Дівчата впурхнули в кафе. Варя поглядом одразу знайшла Віталіка – він забронював їхній улюблений столик. Махнула йому рукою і повела подругу в гардероб. Друга розглянути не вдалося, виднілася тільки потилиця.
-Хлопчики, привіт, – ефектно підійшла Варвара до хлопців.
Віталік підвівся назустріч, поцілував дівчину.
-А де твоя подруга?
-Пішла попудрити носика, зараз прийде. Світлана – хороша дівчина, думаю весело посидимо, – більше звертаючись до друга Віталіка, повідомила вона. – А ось і вона. Зустрічайте!
Цокаючи каблучками, до них наближалася струнка дівчина. Варя представила їх:
-Знайомтеся, це Світлана. А це – мій хлопець Віталик та його друг, – вона подивилася на юнака, шукаючи підтримки.
-Костя, – підхопив Віталік. – Мій друг із гуртожитку.
-Світлана, значить? – несподівано загарчав Костик.
-Значить, ти заслаб і вирішив лягти раніше? – вперла руки в боки Світлана. – Не те щось з’їв, кажеш?
Костик скочив з крісла:
-А ти до подруги поїхала, вам терміново доробити практику треба?
Світлана наблизила до нього розлючене обличчя:
-Зі мною в кафе ти не ходиш, а з Віталіком та подружками його дівчини запросто?
-А ти щоб практику з економіки зробити чепуришся, як лялька? – кричав Костя.
-Знаєш, що, любий мій Костику – друг з гуртожитку, мені здається сьогодні на тебе чекає щось не дуже хороше! – Світлана розвернулася на підборах і швидко поцокала до виходу.
-Ага, і тебе, моя красуне Світлана! – Костя рвонув за нею.
Варвара і Віталік здивовано дивилися їм услід, не в змозі підібрати слова. За секунду зал здійнявся оглушливим реготом.
-Це найкоротша вечірка у моєму житті, – реготав Віталік.
-Побачення на*сліп – може бути ще та несподіванка, – відповіла Варя.