Григорій задумався, коли дізнався, що дівчина молодша за нього на цілих дванадцять років. Йому тридцять один, а їй девʼятнадцять.
Така різниця у віці бентежила.
Плюс вона ще й студентка, яка прийшла до нього вчитися. З якого боку не глянь – негарно, непорядно…
Ну ось що він зможе запропонувати їй, тій, яка так містично увірвалася в його життя?
Він має лекції читати, викладати! Має заліки й іспити приймати, конспекти перевіряти, а не думати про те, який у неї чудовий мідний відтінок волосся і безмірно гарні малахітові очі…
А містика полягала в тому, що він бачив Ніну до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав уже п’ятий рік.
Сталося це за два місяці до її вступу.
Григорій, дивлячись з вікна трамвая на пасажирів, вихопив поглядом мініатюрну красуню, що мружилася від сонця.
І він аж застиг тоді: «Мені б таку зустріти!»
…Але «щастя» зрештою знайшлося саме. Та ще й виявилося впертим, тямущим, зубастим – у тому сенсі, що все їй було по зубах.
Треба ж, прийшла вона в «чоловічий» технікум вступати, та ще й на складну спеціальність!
Григорій втратив спокій, коли незнайомка опинилася в групі, в яку його призначили куратором. А потім він дізнався її ім’я – Ніна…
За плечима в дівчини – девʼятнадцять років і купа ентузіазму.
Наче дорвалася до навчання!
І хай він для Ніни став далеким викладачем Григорієм Павловичем, зате вона тепер була поруч із ним постійно.
Жива і справжня, а не примарна…
Григорій не наважувався зблизитися з Ніною. Навпаки, почав придивлятися до неї, щоб перестати сприймати її як якийсь вигаданий ним образ.
Йому хотілося зрозуміти, що вона за людина. Тому він вивчав Ніну у природному студентському середовищі: на заняттях і спілкуванні з однокурсниками.
А особисті контакти були вкрай рідкісні, адже молодий викладач мав тримати дистанцію від студентів.
Ні в кіно Ніну він запросити не міг, ні в парк погуляти, ні на виставку якусь. Тільки вчити…
Щоправда, як куратор Григорій міг організовувати заходи… Для всіх своїх студентів одразу.
Коли його вперше осяяла ця думка, він був готовий мчати по квитки в кіно прямо посеред ночі!
Ледве чоловік заснув, а вранці вирушив і купив одразу двадцять п’ять квитків – на всю групу.
Григорій Павлович знав, що керівництво технікуму нізащо не виділить кошти на кіно, тож платив зі своїх.
Так і став викладач водити всю групу у різні корисні місця – то в музей, то в театр, то в кіно.
Через бажання порадувати Ніну, доводилося маскуватися і влаштовувати культурно-масові заходи для всіх.
До речі, це дуже згуртувало студентів і керівника.
Григорія Павловича студенти полюбили всією душею, бо ж він до кожного знаходив підхід, нікого не обділяв увагою.
Мабуть, тільки з Ніною й був обережним…
Справа в тому, що одного разу він мав досвід не зовсім вдалої розмови, тому він не знав, як до неї краще підступитися.
А було все так…
…Чергували якось в аудиторії Ніна і Світлана, її подруга.
Не бозна-що за робота: дівчаток попросили витерти пил, розібрати навчальні посібники і розкласти по шафах.
Але Світлана того дня поспішала, попросила Ніну відпустити її. Ніна була не проти. Вона любила залишатися в аудиторіях технікуму і тепер на самоті спокійно наводила порядок, розставляла стільці та парти, рівняла ряди.
А ще співала. Ну, а що? Адже співати студентам не забороняється? Співала і навіть не знала, як схожа на казкову героїню з мультфільмів про принцес.
Щоправда, ніякі чарівні тварини, звісно, не прийшли їй допомагати. А ось Григорій Павлович, який у цей момент ішов коридором повз аудиторію, зупинився і застиг.
Тому що цей голос – дзвінкий, яскравий, ніби присипаний блискітками – був йому ніби знайомий.
– Та що ж це таке? Та це ж якась неймовірна краса! Цікаво, чи співає ця дівчина у хорі технікуму? Треба поцікавитися… – подумав Григорій і якось незграбно зайшов в аудиторію.
Він хотів акуратно, тихо, але скрипучі двері завадили.
Спів припинився. А малахітові очі дивилися на Григорія злякано. Ніна дуже зніяковіла, тому вдала, що нічого не відбувається.
Вона схопила підручник, машинально сіла за парту, відкрила навмання параграф і почала читати. Григорій Павлович теж зніяковів і вдав, що зайшов щось забрати в шухляді викладацького столу. І, як на зло, там нічого не було. Тоді він став озиратися, шукаючи очима на полицях шаф щось потрібне.
– Ах ось вона, методичка! – вигукнув він і схопив з полиці якусь брошуру.
Здається, вистава вдалася. Він відкрив методичку і втупився в неї, гарячково вигадуючи привід заговорити зі студенткою.
Тексту він впритул не бачив – шукав у голові потрібну тему для розмови.
Але там у повній тиші та темряві співали цвіркуни. І перекотиполе котилося пустелею.
Нічого, жодних думок, тільки порожнеча і незвичне хвилювання.
Ніна теж сиділа тихо, зображаючи старанне читання, хоча сама тільки й думала про те, щоб Григорій Павлович не питав її про спів.
Може, він не чув? Та ні, чув, швидше за все. Ніна зітхнула…
– Ніно, ви, мабуть, втомилися! – вихопилося питання. – Чому ж додому не йдете?
– Я зараз… Піду. Скоро, – пробурмотіла студентка.
– Ніно, можна дізнатися? А чому ви вибрали наш будівельний технікум? Дивний вибір для дівчини вам не здається? – раптом спитав Григорій.
– Так… іншого у нас і немає в місті, – здивувалася вона.
– Ну, як же ж – нема? Он, кулінарний… – Григорій зрозумів, що сказав нісенітницю, але вона вже була сказана, і розмова повернула не туди.
– Кулінарний?! – майже гнівно вигукнула Ніна й одразу ж замовкла, розуміючи, що розмовляє з викладачем. – Я не так висловилася… Іншого нормального у нас в місті немає…
– Не приваблює кулінарний?
– Ні, – Ніна опустила очі до підручника, насупилася, продовжила читати. – А готувати я й так вмію.
– Молодець. Можливо, музичне училище вам підійшло б? – «виправив помилку» Григорій. – Я чув… Ви дуже добре співаєте.
– Мене туди не взяли, – сумно відповіла Ніна і зовсім засмутилася.
– Не взяли?! Як же це?! Ні, це зовсім неможливо! В приймальній комісії, що не чують нічого?!
– Вибачте, я маю йти, – Ніна раптом закрила книжку і помчала з нею на вихід.
– До побачення… – тільки й встиг сказати навздогін Григорій і розгублено застиг.
Він, здається, чимось засмутив Ніну, та тільки не зрозумів, чим саме. Яка ж досада!
Може, налякав надмірно особистими питаннями? А може, Ніні стало ясно, що інтерес у Григорія Павловича зовсім не викладацький, а людський?
Або ще дужче – чоловічий і романтичний…
Це справді могло налякати її. Який він нерозумний! Тепер треба бути в рази обережнішим…
…Григорій не на жарт зацікавився діяльністю хору. Він точно знав, що в технікумі був хор, хоч раніше йому не було до нього ніякого діла.
Можливо, Ніна в ньому співала!
А якщо ще ні, то треба її переконати співати саме там, а не в порожній аудиторії, де ніхто ніколи не почує її дивовижного голосу.
Григорій Павлович прийшов до викладачки, яка займалася позакласною роботою – нібито поговорити про номер для новорічного виступу.
Мовляв, так і так, група, яку він курує, хотіла б виступити з вітальною піснею.
У них і «золотий голос технікуму» є.
Людмила Євгенівна підтримала ініціативу і здивувалася – ніхто з групи Григорія Павловича до неї в хор зроду не ходив.
Вона й гадки не мала, про який прекрасний голос йдеться!
– Ну, як же ж… А Ніна Клименко? – здивувався він.
– Не дійшла, значить, ваша студентка до мене, – знизала плечима Людмила Євгенівна. – Що я можу сказати? Приходьте. Послухаймо.
Григорій був спантеличений. Ніна говорила, що її не взяли до музичного училища, при цьому співала просто неймовірно.
Він не був музикантом, проте розумів, що Ніна – талант. Вступала – але її не взяли.
Співає одна, але не прийшла в хор.
Щось тут не так.
Григорій вирішив спробувати розпитати Світлану, подругу Ніни, чому так вийшло, що Ніна не виступає з хором. Світлана була дівчина жвава, Григорія Павловича не бентежилася і якось на здивування швидко все розказала:
– Як-ак?! Хіба ви не знаєте?! Ніна ж… Майже нічого не чує, – Світлана чомусь понизила голос до шепоту.
– Не чує? – Григорія оторопів.
– Ніна недочуває. Одне вушко зовсім не чує. А друге – трошки, – з жалем у голосі сказала Світлана.
– Не може бути… Ми з нею спокійно розмовляли. І взагалі… Вона ж співала! Як таке можливо?
– Так вона трохи чує. І ще по губам читає. Подивіться, вона в момент розмови часто на рот того, хто говорить, дивиться.
І справді…
Так ось чому перед ним завжди було марево малахітових очей!
Не тільки через романтичну зустріч на зупинці, а ще й тому, що Ніна пильно дивилася на нього з першої парти.
І ось чому її не взяли до музичного училища!
Григорій відчув якусь скорботу, всередині все похололо.
Він згадав, як говорив Ніні про глуху комісію… От же ж!
Хоч би як Григорій Павлович не сварився до себе, у нього моментально народився план порятунку «золотого голосу» Ніни.
Він звідкись точно знав, що їй це дуже потрібно.
Тому він прийшов до Людмили Євгенівни і пояснив ситуацію.
Керівниця хору погодилася послухати Ніну й пообіцяла взяти її до себе, якщо виявиться, що та справді добре співає, і хоча б частина слуху збережена.
Оскільки заманити одну тільки Ніну на прослуховування було складно, Григорій Павлович справді запропонував усій групі підготувати музичний номер до новорічного концерту.
Все як завжди – хочеш запросити Ніну – запрошуй усю групу.
Так вони і почали репетирувати.
І треба ж, який успіх – через свою ситуацію Ніна співала дуже голосно, тому всі почули, нарешті, її прекрасний голос!
А Григорій тихо радів, бачачи, як Ніна посміхалася на репетиціях, а потім на виступі.
То був його особистий тріумф…
…Коли Ніна завершила навчання й блискуче захистила диплом з відзнакою, Григорій Павлович нарешті зміг розповісти їй про свої почуття.
Тільки вона й сама про них здогадувалася.
Бо вміла читати не тільки по губах, а й по поривах серця.
А через рік вони одружилися.
І жодної різниці у віці молоді не відчували!
Тому що, по суті, цифри важливі тільки в розрахунках і завданнях, а аж ніяк не в коханні…
