– Та не їм я майонез, бабусю. Не їм.
– Бери, сказала. Нам із дідом куди два відра? Тому й взяла, що одне тобі, друге нам, – бабуся простягла невелике літрове відерце внучці й вибагливо подивилася їй у вічі.
– Для мене не треба було брати.
– А як, Світланко, не брати, якщо два відра за ціною одного? Свята новорічні. Тут на олів’є вистачило б. Ти ж не сама справлятимеш, вас там багато.
Світлана хотіла знову вступити у діалог та розповісти, що всі ці акції просто маркетинговий хід, але відкритий рот закрила. Бабуся з дідом сприймали всі подібні ситуації дуже важко. Кому захочеться дізнатися, що ти сам віддав свої гроші, а міг заощадити.
– Добре, дякую, – Світлана навіть трохи нахилилася вперед.
Бабуся уклін сприйняла як насмішку.
– Все корчиш із себе незрозуміло що, краще б вийшла заміж, порозумнішала. Мати щотижня питає: чи не зустрічаєшся ти з кимось? А я мовчу.
– А ти відповідай, що зустрічаюся, але виду не подаю, переживаю злякати щастя.
Світлана поставила відерце на тумбочку в коридорі і почала натягувати чоботи. Вона заїхала до бабусі з дідусем у гості, проводити старий рік, а тепер вирушала до подруг, зустрічати новий.
– Посиділа б ще.
– Ніколи, бабусю, я вже затрималася.
– Гаразд, біжи, з Новим роком тебе, онучко!
– Діду, бувай, – гукнула Світлана, обіймаючи бабусю.
– Все, бувай, йди, – бабуся почала махати рукою, відправляючи онучку. – Там холодно, візьми таксі.
– Бувай.
Світла у своїй новій коротенькій шубці та красивих чобітках була одягнена не за погодою. Але як не показати подругам, що сама може заробити і на шубку, і на телефон, і навіть на чоботи. Світлана пишалася тим, що їй вдалося влаштуватися на хорошу високооплачувану роботу.
Світлана вискочила з під’їзду натхненна, передчуваючи святкове гуляння. Вона поспішала, намагаючись утриматись на ногах. Нові чобітки, які Світлана взяла на розпродажі, але дуже дорого, дуже ковзали. Похолодало ще більше, і підошва стала зовсім дубовою та слизькою. Доводилося балансувати, йти перебіжками вздовж доріжки, снігом, розмахуючи відром із майонезом. Щоб не випустити і його, Світлана одягла ручку на руку. Потрібно було пройти вздовж довгого паркану заводу і вийти до основну дорогу, де легше зловити таксі.
***
– Так. Картопля, солоний огірок, морква, ковбаса. Скоро ці овочі влаштують крутий заміс, – Марина Василівна радісно чаклувала на кухні.
Намагалася жартувати, чекала на сина. Зазвичай він зустрічав Новий рік із друзями, а цього разу зателефонував увечері та повідомив, що приїде, плани змінилися.
Марина повернулася 31 грудня з чергування тільки о восьмій вечора, прямо до святкового столу так би мовити, тепер поспішала. Чоловікові відразу господиня визначила місце на кухні, видавши кілька завдань.
Ігор Іванович старався, пихкав над обробною дошкою, нарізуючи овочі.
– Дрібніше ріж, Ігоре, в салат треба прямо дрібно, – хитала головою Марина, але справу у чоловіка не відбирала.
– Ще треба було Миколу попросити купити м’ясну нарізку. Мало буде на трьох, я гадаю.
– Вистачить, куди стільки їжі, знову залишиться, всі вихідні їстимемо салати.
Хвилин за десять прийшов син, мати подивилася на годинник. Десять вечора. Мати почала розбирати пакети і раптом відволіклася від продуктів і, примружившись, подивилася на сина.
– Горошок я купив, – одразу ж відповів Микола.
– Який горошок, ось банку, я бачу, що ти купив, а майонез?
– Майонез? Ні, не купив. Не пам’ятаю, щоби ти просила.
Мати подивилась у телефон і закивала.
– Так і є, забула. А які салати без майонезу? Синку, збігай до найближчого магазину.
Микола скривився, йому хотілося сісти на диван і видихнути.
– Зараз.
Цього року звичайним складом не вдалося зібратися, щоб зустріти Новий рік. У двох друзів цього року народилися діти, а в ще одного друга третій дитині виповнився рік. Якось так вийшло, що хтось занедужав, хтось поїхав до родичів, хтось залишився із сім’єю, от і вийшло, що Микола поїхав до батьків. Один Микола цього року був без пари.
Батьки до сина з питаннями про одруження та швидку появу онуків не чіплялися. Але турбувалися, звісно.
Микола вийшов надвір і підняв комір, ще більше похолодало.
– А майонез? Не бачу, – спитав чоловік у продавця.
– Так… – продавець оглянула полиці в холодильному відділенні. – А ні, весь розібрали.
Микола навіть розгубився. Майонез і розібрали. Він вийшов із магазинчика біля будинку і озирнувся. До великого супермаркету, де точно є майонез, йти хвилин із десять. Можна було зрізати вздовж дороги. Трохи ближчим був ще один магазин, їх, як і аптек, на кожному кроці набудували. Але вирішив не ризикувати та дійти до великого супермаркету.
Руки стали мерзнути, Микола засунув їх до кишень і пішов уздовж дороги. Пішоходи тут ходили рідко, за двома рядами висаджених дерев територія заводу, вечорами тут нікого не зустрінеш, а тим більше новорічної ночі.
Микола прискорив крок. Якоїсь миті йому здалося, що хтось кличе і просить допомоги. Микола навіть зупинився, обернувся. Гул, поспішають автомобілів, шум шин, що труться об асфальт, і нічого більше.
Микола пішов далі.
– До-по-мо-жі-ть, – виразно долинуло до Миколи.
Він знову зупинився. Голос тремтів, здавалося, що вже не просили, а благали. Микола озирнувся, ступив ближче до кучугури.
– Ей, хто там?
Жіночий голос знову покликав. Тепер зрозуміли, що десь попереду просили про допомогу.
Микола додав кроку і почав оглядати протилежний від дороги бік. Світлану він побачив не одразу. Помітив сліди на снігу, дуже близько до кучугур і поліз нагору. Тут кучугури були більшими, дорогу очищали так, що скидали сніг у купи біля дерев.
Світлана вже сиділа напівлежачи на снігу.
– Допоможіть, – підняла руку Світлана і сказала так голосно, як змогла.
Микола відразу спустився до неї.
– У мене застрягла нога, – показала вона.
Він озирнувся, почав відкопувати сніг. Так і є. Нога її, точніше чобіт, застряг між двох дощок, рівно пірнувши в отвір, з якого ніяк не виходив назад.
– Як же тебе попало і як ти взагалі сюди потрапила?
– Там, – вона вказала на місце трохи далі дорогою. – посковзнулася і опинилася на снігу. Назад не вилізти, пішла вздовж стіни, а тут…
– Поміст якийсь, мабуть, – припустив Микола.
– Давай чобіт знімемо.
Він почав намагатися вийняти ногу з чобота.
– Я пробувала, ніяк.
Микола наступив на дошку, намацав її край.
Він спробував підняти підлогу, не вийшло. Дошки пристигли до снігово-земляної суміші. Микола почав стрибати на дошках, щоб зрушити їх, намагався викопати, але він був широкий і довгий.
– Так, – випростався він передихнути. – Треба дзвонити спеціалістам, мабуть.
Світлана видихнула.
– Я телефон залишила у бабусі з дідусем.
Він усміхнувся і поліз у кишеню. У його кишені телефону не було.
Микола оглянув усі кишені.
– І я без телефону, випав, мабуть, чи теж вдома залишив.
– Ну, що. Тоді піду на дорогу, може, хто має інструменти з собою.
Він зняв із себе куртку, укутав її і поліз нагору.
– Може, спробуємо разом відігнути дошку? – Запропонувала Світлана.
– Давай спробуємо і, якщо не вийде, піду по допомогу, – кивнув Микола.
Світлана дуже переживала залишитися одна, вона з силою тиснула на дошку і з останніх сил витягала ногу. Микола подивився на Світлану:
– Якщо стане дискомфортно, одразу кажи, – і сам потягнув чобіт.
Дошки витримали натиск, Світлана теж стиснула зуби, а чобіт, що не чекав такого з ним поводження, спокійно розлучився з підошвою.
Світлана навіть вигукнула.
– Щось сталося?
– Ні, – замотала вона головою.
Микола підхопив її на руки і виніс на дорогу.
– Ну врятували тебе, шкода тільки чобіт, – засміявся він, розуміючи, що все позаду. – Що це? – спитав він, показуючи на відро, що висить у неї трохи вище за зап’ястя.
Вона видихнула і незворушним голосом відповіла:
– Майонез.
– Який майонез?
– Звичайний. Бабуся дала із собою.
Він здивовано дивився на відерце.
– Коли опинилася на землі, ніколи було знімати з руки, а потім вже все одно, – пояснила вона.
Він замотав головою і розсміявся.
– Я просто майонезом йшов до супермаркету купувати. Туди, – показав він рукою.
Микола глянув на годинник.
– Ого. За сорок хвилин Новий рік.
– Що? – Світлана, все ще обтрушуючись від снігу, не повірила, що так довго валялася там, у снігу, на холоді.
Світлана засмутилася. До подруг тепер не доїхати за цей час, до бабусі з дідом, схоже, також. Таксі зараз не викликати. Та й нога нила.
– Як ти? Таксі тобі викликати? Або краще пішли до мене, мама в мене лікар, огляне твою ногу. А потім поїдеш. Аж раптом треба в лікарню.
Світлана стояла, не знаючи, яке рішення їй прийняти.
– Тримай свій майонез, – простягла вона відерце. – Мені він не потрібний.
– Ходімо, до мого будинку недалеко, – показав він у бік багатоповерхівок. – Дійдеш чи зловити машину?
Світлана замотала головою і пішла. Іти було незручно без підошви. Вона наступала на шкарпетку, спираючись на міцне чоловіче плече.
Мама була дуже здивована, що син повернувся так пізно і з дівчиною. Вона стояла біля відчинених дверей і не знала, що сказати.
– Здрастуйте, з наступаючим, – перша сказала Світлана.
– Мамо, подивися її ногу, раптом у швидку треба.
– Так-так, звичайно, проходьте. Ігоре, допоможи, – покликала мати чоловіка.
Світлана сиділа на дивані, укутавшись пледом із головою. Микола допомагав матері з батьком накривати стіл. За п’ять хвилин до дванадцятої ночі все було готове. Микола відкрив ігристе та розлив по келихах.
Але всі розмови були лише про те, що сталося.
Марина Василівна оглянула ногу Світлани, сказала, що нічого страшного немає.
– Пощастило, що ти весь час рухалася. А лягла б на сніг… – далі мати нічого не сказала, перевела тему, дивлячись на сина.
– Гарна дівчина,- тихо сказала чоловікові Марина, коли вони вийшли з кімнати на кухню,- Нашому б таку.
Ігор кивнув головою.
Світлана через годину заснула. Вранці Микола відвіз її до лікарні, переконався, що з нею все гаразд.
– Дякую тобі велике, – вкотре дякувала Світлана. – Якби ти не проходив повз мене.
– Це все майонез. Якби в нас був майонез вдома, я б нікуди не пішов.
Вони обоє засміялися.
– Мені треба віддати твоїй мамі черевики, – вона подивилася вниз на взуття.
– Давай я відвезу тебе додому і заберу черевики, щоб тобі не кататися містом. Краще відпочинь. Викликати таксі?
– Давай, так, – погодилася Світлана. – Тільки мені треба заїхати за телефоном до бабусі.
– Ага, так, – відповів він.
Бабуся хапалася за голову, коли Світлана розповідала як вона провела новорічну ніч. Микола запевняв усіх, що все вже добре. Незабаром усі заспокоїлися, стали пити чай, довго сиділи за столом, спілкувалися.
Від бабусі з дідусем Микола зі Світланою поїхали лише пізно увечері. Коли двері за молодими зачинилися, бабуся задумливо сказала вголос:
– А хороша пара вийде. Миколай їй підходить.
Дідусь ствердно закивав.
***
– Хочеш, сходимо кудись? – спитав Микола, коли йшов від Світлани. – У кіно чи ще кудись.
Світлана загадково посміхнулася.
– Будь-куди, тільки нехай там буде тепло і не буде дощок.
– Добре, – відповів він і додав. – І майонезу, я його не дуже люблю.
– Правда? – майже вигукнула Світлана. – Я теж.
– Ну й добре, домовилися, – відповів Микола.
