Минулого року батьків Андрія не стало. Спочатку пішла мати, а потім і батько. Андрій на поминки батьків не прийшов. Родичі назбирали трохи грошей, щоб гідно провести тих, хто пішов в останню путь.
Андрій був єдиною дитиною в сім’ї, тому від нього завжди чекали хоч якоїсь допомоги. Але щойно хлопець отримав шкільний атестат, він одразу ж поїхав навчатися в інше місто. З того часу Андрій лише зрідка дзвонив батькам. Його допомога була мінімальною: переказував гроші лише у разі нагальної потреби.
Батьки всі ці п’ятнадцять років крутилися самі як могли. Родичі за будь–якої нагоди виказували Андрію все, що про нього думають. Але тому було байдуже, і говорити з ним було сенсу.
– У матері ювілей був. Хоч би квітку відправив! Адже добре заробляєш, а на нещасну трояндочку грошей шкода? – виказувала йому троюрідна тітка телефоном.
– Олена, мені здається, ви зателефонували у справі. І на всі запитання я відповів вам. А чому я обділив матір квіткою – то це вже не ваша справа.
– Ах ти ж… Ріс таким гарним хлопчиком, а став отаким …
Андрій не став дослуховувати. Просто завершив виклик, а потім, поміркувавши кілька секунд, закинув номер у чорний список.
Коли повідомили про те, що матері не стало, у Андрія всередині нічого не здригнулося. Він навіть певною мірою відчув полегшення. Щоправда, іноді здавалося, що він справді виріс самозакоханим, злим та холодним… Але Андрій знав, що це не так.
– Андрійку, горе яке? – голосила двоюрідна сестра у слухавку. – Тітки Ліди не стало. Батько твій сам не свій. Від туги за твоєю матір’ю на той світ вирушить, я тобі говорю!
– Я батькові в няньки не наймався. У вас є кому його доглянути, розберетеся.
– Та що з тобою не так? Не гніви Бога, Андрію! Приїжджай. Поховай матір, як годиться. Ти чуєш?
– Чую. Не приїду. Мені більше не дзвоніть.
Андрій кинув телефон на пасажирське сидіння, а сам поклав голову на кермо. Перед очима одразу почали миготіти спогади…
…Він був пізньою дитиною. Матері – Лідії – був сорок один рік, коли народився Андрій. Батькові – Дмитру – під п’ятдесят. Андрій знав, що до появи в матері було кілька невдалих вагітностей. Але родина дуже хотіла спадкоємця, тому Лідія з Дмитром обійшли всіх знахарок, ворожок та фахівців. І через довгі роки народився здоровий і міцний хлопчик.
Андрій ріс у невеликому селі від сили на двісті хат. Багато родичів жили або поряд з ним, буквально через паркан, або в радіусі ста кілометрів. І коли…
Андрій різко струснув головою, не бажаючи більше згадувати минуле життя. Завів двигун і поїхав додому до дружини та сина.
За кілька тижнів почали надзвонювати родичі. Андрій не брав слухавки, старанно ігнорував. Коли тітки не змогли додзвонитися – стали писати у всіх соціальних мережах, де Андрій будь-коли реєструвався.
«Твого батька більше нема. Дім переписаний на тебе. Терміново приїжджай. Треба з будинком щось робити», – двоюрідна сестра знайшла метод, відправивши повідомлення дружині Андрія.
– Слухай, ну поїхати треба. Якось незручно – на поминках не були… Не по-людськи це, Андрійку.
– Ми це обговорювали. Хай із будинком що хочуть, те й роблять.
– Вони з ним нічого не зроблять, ти ж це розумієш. У юридичному значенні. А так згниє і все. Може, виставити його на продаж? Ті ж родичі захочуть купити – куплять. За символічну платню.
– Не хочу я туди їхати. Ось від слова зовсім.
– Зараз і їхати нікуди не треба. Довіреність юристові зроби, хай сам продає. Ріелтори усілякі таким займаються. А взагалі, Андрійку, це ж пам’ять. Я залишила б. Думаю, Олексію сподобалося б у селі. Та й земля скоро буде на вагу золота коштувати…
– Ні. Про це й мови не може бути!
– Не гнівайся, будь ласка. Подумай гарненько. З’їздити, подивитися в якому стані будинок, таки треба. Щось звідти, можливо, забрати. Фотоальбоми, речі, які нагадують про дитинство.
– Все, Катю, давай закриємо тему. Дякую за турботу, але ти знаєш моє ставлення до цього всього.
Але потім Андрій здався під натиском дружини і таки поїхав туди, де провів цілих сімнадцять років. Їхати до села кілька годин машиною, але Андрій рішуче налаштувався добратися додому самостійно, без поїздів.
Всю дорогу він поривався розвернутися і поїхати назад, і вже вдома найняти рієлтора і передати всі повноваження, щоб займався спадщиною. Але Катя має рацію. Він повинен зробити це сам і поставити нарешті крапку в цій історії.
– З’явився – не запилився! – фиркнула бабуся в калошах, що проходила повз будинок.
– І вам доброго здоровʼя, Наталю Ігорівно, – байдуже відповів Андрій.
– Невже впізнав? – здивувалася бабуся.
Вона поставила відро і, човгаючи, підійшла ближче. Кілька секунд вдивлялася в обличчя, а потім сказала:
– По спадщину завітав, Андрійку? Та чого я питаю. І так зрозуміло, що по спадок приїхав.
– Багато ви знаєте, Наталю Ігорівно, – буркнув Андрій, відкриваючи багажник автомобіля.
– Та більше твого! Все село вже знає, як ти своїх старих на призволяще кинув!
Андрій нічого не відповів. Він дістав з багажника валізу і попрямував до своїх воріт. Наталя Ігорівна махнула рукою і пішла далі вулицею.
Андрій, на вимогу дружини, вирішив залишитися в будинку на тиждень, щоб перебрати речі.
«Катю, ти свята жінка. Будь-кого молитися змусиш, – думав сам собі. – Якого я взагалі тут роблю? Здалися мені ці речі… Не чіпав би будинок – місцеві самі б усе розтягли…»
Новина про приїзд Андрія одразу ж розійшлася по всьому селі. За пів години на порозі стали з’являтися родичі. Жінки відразу почали осуджувати його, а чоловіки пропонували згадати покійних, ховаючи від дружин біленьку.
Коли Андрій випроводив останнього непроханого гостя, на вулиці вже стемніло. По спині пробіг холодок: він завжди боявся ночі у селі. Занадто тихо – кожен шурхіт у гілках морозом по спині пробігає – занадто темно.
Він зайшов у будинок і увімкнув скрізь світло. Кімнати осяяло тьмяне жовте свічення. Андрій зітхнув і прошепотів сам собі:
– Ох і важко тут…
Весь наступний день Андрій збирався з духом перебрати речі батьків. Але натомість більше години сидів і розглядав старий фотоальбом зі своїми дитячими фотографіями. Час, що залишився, присвятив прогулянці улюбленими місцями.
Андрій пішов до старого дуба, на гілках якого дітлахи ховалися від спеки. Тепер розлоге дерево наполовину висохло. Потім дійшов до озера, де годинами міг сидіти на самоті. Досі пам’ятав, що після спеки вода ставала теплою, як молоко.
По дорозі назад Андрія чекала гостя: біля будинку стояла тітка Олена. Та сама, яку він додав до чорного списку.
– Ну, привіт, Андрійку, – тітка стояла біля паркану, схрестивши руки на грудях.
– Добрий вечір, – сухо озвався він. Андрій ні з ким не хотів розмовляти. Він, не дивлячись на родичку, простяг руку до хвіртки, але його зупинили.
– І не соромно тобі?
– За що?
– Та за все. Матір з батьком покинув. Ні копійки не надсилав. Жодного разу не спитав, як вони тут жили. У матері руки всі висохли, вона працювати не могла. На копійчану пенсію батька твого виходжувала. А ти там, як пан, влаштувався – квартира, машина. Що, думав, ми не знаємо, як ти живеш, Андрійку? Усе ми знаємо про тебе. Безсовісний! Зате як спадок отримувати, то перший прибіг!
– Що ж ви за люди такі!
Тітка дивилася на нього здивованими очима.
– Що ви дивитеся, тітко Олено?! Зручно ви влаштувалися. Усе на мене спустили. А де ж ви, такі розумні, зі своїми порадами раніше були? Та я розвалив би цей будинок, розумієте?! І все ваше село заодно, разом! Мені ця спадщина в жодну сторону не вперлася. Переживаєте за будинок, цінності? Заходьте та забирайте все, що потрібно. Хоч будинок на цеглу. Мені байдуже!
– Та як у тебе язик повертається? Ти – безсовісний! Мати з батьком все життя віддали, щоби тобі щось залишити. А ти як заговорив?
– Я безсовісний? Чи таки ви? Де ж ви були всі, коли до мене батько сварився за найменшу провину? Я годинами сидів біля озера і плакав. Тижнями! Де ви були? Ви ж повз мене проходили. Не вам закликати мене до совісті, тітко Олено!
Андрій галасував на всю вулицю. У цей момент він висловив усе те, що хотів висловити своїм батькам, але так і не наважився.
Вигукнувся, виговорився… І раптом зрозумів, що йому справді все одно на будинок, на минуле, на батьків, на спогади. Він зайшов усередину, ліг просто в одязі на ліжко і відразу заснув. Всю ніч йому снилися погані сни, де мати ганялася за ним по двору, а батько радісно плескав у долоні.
На ранок Андрій завантажив у багажник свою валізу та один фотоальбом зі своїми дитячими фотографіями. Дружину він поважав, як і її думка, але залишатися тут більше не було сили.
Щойно сів у машину – підбігла тітка Олена. Обличчя її було червоним.
– Встигла! – тільки й сказала вона. Андрій дивився на тітку запитливо. – Я лише хотіла попрощатися. Цілу ніч заснути не могла, думала про те, що ти мені вчора сказав. Мені соромно, що я заплющувала очі на ваше життя. Всі завжди знали, що чужа сім’я – темрява. І лізти не можна було. Зі своїми проблемами ледве справлялися. Сам знаєш, як ми всі жили…
Тітка Олена розплакалася і простягла руки до Андрія, який досі сидів у машині, намагаючись не дивитись на родичку. Андрій зглянувся. Вийшов із машини і дозволив тітці обійняти себе. Маленька, сухенька жінка притулилася до живота Андрія, продовжуючи крізь сльози.
– Адже ми всі бачили, Андрійку. Усі знали, що тобі. Але всі мовчали. Пробач нас Андрійку, благаю!
– Тітко Олено, я на вас зла не тримаю. Вже давно ні на кого не тримаю…
– І все ж, синку, вибач. Не знаю, скільки мені залишилося, але не зможу доживати віку, знаючи, що перед тобою не вибачилася.
Андрій вивільнився з обіймів та поклав долоню на дах автомобіля. Він зібрався сісти і поїхати, приховуючи сльози, що підступили. Але обернувся і сказав:
– Ви вибачилися. Тепер ви спатимете спокійно. Але це нічого не змінить. Я знаю, що не змінить. Ви спали спокійно і раніше, коли знали, як батьки наді мною змиваються. Я на вас зла не тримаю. Кожен живе по совісті. І я навіть. Прощайте, тітко Олено.
Андрій сів у машину, зачинив двері та поїхав. Йому слідом дивилася сухенька бабуся, яка одного разу пройшла повз, коли він благав відкрити сарай і випустити його. Тепер він назавжди зачинив двері на засув, залишивши всередині всіх, хто знав про темні справи родини, але вважав за краще мовчати.
За кілька кілометрів Андрій завернув на грунтову і заглушив мотор. Взяв телефон та зателефонував знайомому юристу.
– Як мені відмовитися від спадщини? На користь когось конкретного? Ні. Мені важливо, щоб будинок ділився між родичами.
– Та вони ж пересваряться! – відгукнувся юрист.
– Саме так… – похмуро посміхнувся Андрій.
Прибрав телефон у бардачок, знову повернув ключ запалення та натиснув на газ.
Він поїхав туди, де був щасливий – до дружини та сина. Він, нарешті, поставив крапку у цій історії, вирішивши теж жити по совісті…
