Яна повернулася додому пізно. Дівчина зайшла в квартиру і одразу поспішила на кухню.
– Мамо, привіт! – сказала вона. – А я їсти хочу!
– Привіт, доню! – сказала мати. – Сідай.
І вона одразу почала розпитувати:
– Де це ти допізна була?
– З подругами гуляли, – сказала Яна і тяжко зітхнула.
– Чого ти зітхаєш? Знайдеш ще собі нареченого. Тобі всього вісімнадцять років. Тільки розумною будь! Я сама все життя тебе виховувала. Дивись моїм шляхом не піди! Закінчи свій коледж, а потім уже про наречених думай.
– Мамо, ну, що ти таке кажеш?! На мене хлопці зовсім не звертають уваги. Тим більше, у нашому коледжі. У нас у групі з тридцяти чоловік тільки п’ять хлопців, і то вони всі якісь мовчазні…
– Світ клином на вашій групі не зійшовся.
І тут раптом Яна почула якийсь скрегіт. Дівчина застигла від несподіванки.
– Це те, що я думаю? – тільки й сказала вона. – Мамо, у нас що, нові сусіди?
– Так, якийсь там сирітка. У баби Ніни ж родичів не було, от її квартира йому і дісталася.
– А хто ж він такий? – у голосі дочки почулася зацікавленість.
– Звідки я знаю? Кажу ж, сирота. Зустріла його на сходовому майданчику. Він щось буркнув і пройшов повз, навіть не поговорив.
– Як же ж ти дізналася, що сирота? Ох так, у тебе ж скрізь знайомі! Треба й мені з ним познайомитися.
– Такого зятя мені точно не треба! – категорично сказала мати…
…Дочка поїла, помила посуд і пішла у свою кімнату.
Катерина Іванівна ж продовжувала думати про неї.
Останнім часом у неї всі думки тільки про дочку і були.
Сама всю молодість одна прожила, тому й хотіла доньці щасливого життя.
Працювала, заробляла непогано. Навіть відкладати потроху примудрялася.
І звісно, хотіла, щоб у дочки наречений був і красень, і багатий. Посаг потихеньку збирала.
А побачивши одного разу нового сусіда, одразу вирішила, що такий зять їй не потрібен…
…Познайомитися з сусідом Яні довго не виходило, але все ж таки така нагода зʼявилася.
– Мамо, у нас під мийкою сильно капає.
– Знаю вже… Я там ганчірку поклала. Все одно ніхто не прийде ремонтувати в суботу на ніч.
– Там уже не ганчірочку треба. Я відерце поставлю.
– Як же ж ми до понеділка, їжу готувати будемо. Треба когось із мужиків покликати, – жінка задумалася. – Кого б це?
– Я знаю, – дочка хитро посміхнулася і вийшла з квартири.
У коридорі вона поправила волосся і постукала у сусідню квартиру.
Двері відкрив хлопець звичайної зовнішності і з подивом оглянув її.
– Привіт! – впевнено сказала Яна. – Я твоя сусідка.
– Привіт!
– У нас на кухні під мийкою тече. Слюсарі зараз не працюють. Може, ти подивишся?
– Ну, ходімо!
Хлопець закрив свої двері і сміливо ступив у сусідню квартиру.
Катерина Іванівна строгим поглядом оглянула його, потім так само строго дочку, наче питаючи:
– Ти навіщо його привела?
– Мамо, зараз.., – затнулась Яна, згадавши, що не знає, як звуть сусіда. – Спробує полагодити.
Хлопець відкрив дверцята під мийкою, під строгим поглядом Катерини Іванівни прибрав посуд, що там стояв, і сказав їй:
– Дайте ганчірку!
Та хмикнула і дала ганчірку. Хлопець розстелив її поставив відро на неї і знову сказав:
– Відійдіть! Видовище буде не з приємних.
Щось там відкрутив. Склав у відро і поніс у ванну. Там все промив, бруд злив у туалет. Встановив усе назад.
– Все, працює!
– Скільки я тобі винна? – запитала господиня.
– Дякую, нічого не треба! – сказав сусід і попрямував до виходу.
– А тебе, як звуть? – кинулась до нього Яна.
– Юрко!
– А мене – Яна. Може, повечеряєш з нами?
– Та ні… Дякую? – і хлопець вийшов з квартири.
– Це тобі дякую! – сказала дівчина слідом.
– Який гордий, – знову хмикнула Катерина Іванівна, коли хлопець вийшов. – Гроші не взяв, вечеряти не лишився.
– Мамо, він допомогти прийшов, а ти навіть дякую йому не сказала, тільки хмикала.
– Я ж пропонувала йому гроші, – мати розвела руками. – Ну, не лежить у мене душа до нього.
– Нормальний хлопець, – чомусь усміхнулася дочка.
Хазяйка зайшла на кухню, ще раз все перевірила і здивовано похитала головою:
– Але ж, і справді, все добре зробив.
…Наступного ранку Катерина Іванівна насмажила пиріжків. Поснідали. Господиня поклала ті, що залишилися в тарілку:
– Яно, поки теплі, віднеси йому! – і кивнула у бік сусідньої квартири.
Дочка глянула у дзеркало, розчесалася, взяла тарілку і вийшла з квартири.
…Вона постукала в сусідні двері. Той визирнув, весь брудний і одразу, наче виправдовуючись, сказав:
– Я тут ремонт роблю…
– Мама тобі пиріжків передала, – простягла Яна тарілку.
– Дякую! – він посміхнувся. – Проходь! Тільки в мене безлад.
У кімнаті був справді безлад, хоча на кухні ще нормально. Він одразу увімкнув чайник. Кивнув на табуретку і почав розповідати:
– Мені ця квартира, як сироті дісталася. Рік у гуртожитку жив, а потім дали. Безлад тут був.
– Я знаю. Тут баба Ніна жила. Вона якось швидко занедужала і за місяць її не стало. А родичів у неї не було.
Вода швидко закипіла. Хлопець налив у дві чашки, додав заварки:
– Пригощайя! Але цукру у мене немає.
– Бери пиріжки! – сказала Яна й спитала: – А ти працюєш?
– Так. Платять добре. Ось тільки часу зовсім нема. Навіть квартиру відремонтувати не можу.
– Так ти тільки три дні, як переїхав.
– Хочеться пошвидше.
– Ти сам ремонтуєш?
– Так, – відповів той з нотками гордості в голосі.
– Де навчився?
– Ми у дитячому будинку самі все робили. Мені подобалося працювати, і в житті згодилося. А ти вчишся?
– Так, у коледжі. Другий курс закінчую.
– Тобі вісімнадцять?
– Так. А тобі?
– Дев’ятнадцять.
– Ти з батьками живеш?
– З мамою. Батька я не маю.
– А маму, як звуть?
– Катерина Іванівна.
Вони ставили одне одному питання, ніби передчуваючи, що їхні стосунки не тільки будуть продовжуватися, а й будуть розвиватися.
Розмовляючи, хлопець не забував наминати пиріжки і не помітив, як лишився останній. Він винувато глянув на дівчину:
– Я все з’їв…
– Доїдай! Ми з мамою вже снідали, – встала з-за столу Яна. – Піду, бо мама почне засмучуватися.
– Дякую, Яно! І мамі своїй спасибі скажи!
…– Ти чого так довго? – одразу запитала мати.
– Мамо, ми посиділи поговорили. Він ремонт у квартирі сам робить.
– Він працює?
– Так.
Мати зітхнула, і незрозуміло було, як розцінювати це зітхання…
…Цілий тиждень сусід не показувався. Вечорами було чути звуки ремонту.
А через тиждень у неділю пролунав стукіт у двері. Яна кинулася у коридор.
Глянувши у вічко, вона одразу відчинила двері. Зайшов сусід, усміхнувшись, кивнув головою:
– Привіт!
– Привіт! – дівчина посміхнулася у відповідь.
– Я ремонт доробив. Хочеш подивитися? – відчувалося, що йому хотілося поділитися з кимось своєю радістю.
– Хочу.
– Що сталося? – з кухні вийшла господиня.
– Здрастуйте, Катерино Іванівно! – знову кивнув головою хлопець.
– Мамо, Юрко ремонт у своїй квартирі зробив. Піду, подивлюся…
…Вони зайшли у квартиру до хлопця. Ремонт, звісно, був недорогий. Стеля – побілена, на стінах – шпалери. На підлозі – лінолеум. На кухні, у ванній теж все по-простому. На вікнах жалюзі. З меблів тільки ліжко і стіл на кухні.
Але очі хлопці сяяли!
Бо ж тепер це його будинок, куди він приходитиме після роботи. Колись приведе сюди кохану дівчину, яка згодом стане його дружиною. І зараз ця дівчина набувала реальних рис.
Ось тільки мама цієї дівчини до нього дуже холодно ставиться.
– Класно! – вигукнула Яна. – Ніколи б не повірила, що мій ровесник здатний на таке.
Пролунав стукіт у двері, які одразу відчинилися і зайшла мама дівчини.
Вона сказала з жіночою цікавістю:
– Я теж хочу подивитися!
– Заходьте! Заходьте! – запросив господар.
Катерина Іванівна пройшла, ретельно все оглянула і раптом сказала:
– Ну, що, Юрко, новосілля треба відзначити!
– А в мене тільки чай і ковбаса, – розгублено відповів хлопець. – Я зараз у магазин збігаю ігристе куплю і до чаю щось.
– Гаразд, – почала командувати Катерина Іванівна. – Зараз я щось приготую. Ти збігай у магазин, а Яна нехай на стіл накриває.
…Яна накривала на стіл, а в голову закрадалися цікаві думки:
«А Юрко ж такий хороший хлопець. Як він мені подобається! Ось так би завжди чекати його з роботи, готувати йому вечерю. Діти в нас народилися б.
Не зараз, звісно, а коли я коледж закінчу. Цікаво, як він до мене ставиться.
Але радістю поділитись він прийшов до мене. Значить, я йому не байдужа. Треба, мамі якось пояснити…»
…Юрко розплатився на касі за продукти і попрямував додому, мріючи про майбутнє:
«Ніби в мене сім’я! Яна така гарна дівчина! Так мені подобається. Цікаво. Якщо я скажу про це, що вона відповість взаємністю. Мама у неї строга. Але хороша вона просто хоче своїй доньці щастя. Останнім часом я тільки й мріяв, що в мене буде дружина, діти. Досить мріяти, треба діяти. Сказати про це Яні і… Знайти спільну мову з Катериною Іванівною…»
…Катерина Іванівна нашвидкуруч готувала обід, стараючись, щоб він виглядав святковим і, звичайно ж, думала про долю, свою і дочки.
«А хлопець же ж він непоганий, хоч і сирота. І гроші заробляє, і руки з потрібного місця.
Не така вже моя Яна красуня, щоб про принца мріяти, а за Юрком вона, як за стіною, і я завжди поряд буду.
У доньки ж он як очі блищать, коли вона на нього дивиться.
Заміж за нього вийде. Буду онуків няньчити.
Треба з дочкою серйозно поговорити на цю тему…»
…І кожен із них вирішив добиватися своєї мети, ще не підозрюючи, що ціль у них була одна і та ж сама…
