Маргарита завжди вважала себе дуже розумною. У дитинстві мама часто казала їй, що вона і розумниця, і красуня, і спостережливіша за інших, і винахідливіша, і що таких, як вона, більше немає на всьому білому світі.
Зрозуміло: мама дуже любила Маргариту, хотіла, щоб дівчинка виросла упевненою в собі, не залежала від чужої думки, могла постояти за себе і, звісно, приймала мудрі рішення. А ще мама мріяла, що Маргариту всі навколо любитимуть, поважатимуть, питатимуть у неї поради і дякувати їй, маму, що вона виростила і виховала таку чудову дочку. Справжню, гідну людину!
Важко сказати, коли і в чому мама переборщила чи не дотягнула у вихованні, тільки з милої Маргарити її дочка з роками перетворилася на жінку, побачивши яку, близькі й далекі бігли подалі.
Вона знала все! Усіх повчала! Робила зауваження! Причому абсолютно нетактовно, у присутності сторонніх. Говорила зневажливим тоном, не приховуючи зневаги.
‒ Ого, скільки зайвих кілограмів ти набрала! – це вона сусідці. – Час вже менше їсти! Інакше чоловік від тебе піде!
– Це пальто тобі не личить, – це вона колезі. – Висить на тобі і колір поганий. Треба було мене покликати. Я допомогла б нормальний варіант підібрати!
‒ Грошей позичити? Тобі? Та ти їх спустиш за одну хвилину! Ти б завела зошит, та й записувала б свої витрати. Дивишся: і вистачало б до кінця місяця.
‒ А що це в тебе холодильник не з того боку відкривається? ‒ Маргарита в якісь віки зайшла до дальньої родички. ‒ Невже не бачиш? Для цього розуму багато не треба. Ах, тебе влаштовує? Ну живи далі без комфорту. Аби нічого не робити! Ти хоч губку собі в раковину поклади, а то ганчірочка твоя – це минуле століття!
І так завжди. Кого б Маргарита не зустріла, до кого б не зайшла, яка б ситуація на роботі не кинулася їй у вічі, в який би транспорт не сіла, вона скрізь знаходила привід заявити світові про свій незвичайний розум і досвід.
І не лише заявити. Але й засудити. Засуджувала Маргарита майже всіх.
‒ Як можна було залізти у такі борги?! Чим вона думає?
‒ Як можна не помічати, що чоловік гуляє і навіть не ховається? Ну, жодного самолюбства в людини!
‒ Розлучилися? У такому віці? Ну точно – розуму немає!
‒ Що означає, що вона не може його закликати до відповіді? Викликала б патрульних, заяву написала, та й вигнала цього негідника! Хто заважає?
‒ Чоловік гульбанить? Так вона сама у всьому винна! Довела чоловіка.
Ну, і так далі…
Чи треба говорити, що чоловікові та дітям розумної Маргарити діставалося найбільше? Івана свого вона навчала життя з перших днів спільного життя.
І їсть він не те, і одягається не так, і звички у нього погані, і робота аби яка, і друзі неправильні, і батьки нестерпні. І одразу рекомендації: як це виправити. Куди сходити, з ким і як поговорити, які джинси купити, кого в гості покликати, а когось і зовсім від дому відвадити.
Спочатку чоловік приймав це як гру, думав, що у них із дружиною йде притирання характерів. Але настав момент, коли він зрозумів, що так буде завжди. Зрозумів і ахнув. Хотів піти, але дружина оголосила, що вони будуть мати дитину.
Довелося залишитись.
Потім народилася друга дитина – донька. В ній Іван душі не чув. Не міг покинути. Ніяк. Жив із Маргаритою як на вулкані. Заради дітей. Розумів: якщо він піде, Маргарита їх виховуючи, задавить своїм характером.
Рік за роком і життя пролетіло. Діти, як тільки з’явилася нагода, втекли від всюдисущої матусі аж до інших міст, а Іван, несподівано для себе самого, закохався.
Зустрів Віру в парку, коли втік «погуляти» від чергової лекції про те, як улаштований цей світ, і яким безглуздим його представником є він, Іван.
Вона сиділа на лавці біля кафе, потягала каву з паперового стаканчика.
‒ Смачно? – навіщось запитав Іван.
– Дуже, – відповіла незнайомка та підняла на нього очі. Сині-сині. Таких він ніколи в житті не бачив. І були в тих очах: доброта, спокій та… повага. Дружина на Івана ніколи так не дивилася.
Вони розмовляли. Виявилося, що Віра майже ровесниця Івана, живе неподалік сім’ї сина і дуже часто гуляє в цьому парку.
‒ Часто? – здивувався Іван. – Ніколи вас тут не бачив.
– А я вас багато разів бачила, – усміхнулася Віра, – Ви завжди такий зосереджений, занурений у себе. Не дивно, що ви довкола нічого і нікого не помічаєте.
– Ви маєте рацію, – сумно відгукнувся Іван і розповів зовсім незнайомій жінці про своє сімейне життя. Потім схаменувся: ой, вибачте, не знаю, що на мене найшло. Зазвичай я не такий балакучий.
– Це ефект пасажира, – задумливо сказала Віра. – Іноді так хочеться виговоритися людині, яку ніколи більше не зустрінеш.
‒ Ніколи? ‒ хвилювання Івана було таким щирим, що жінка весело засміялася.
– Це я так, до речі, – вона продовжувала посміхатися, – А, знаєте, що, ходімо гуляти на набережну. Сто років там не було!
Того дня Іван повернувся додому пізно. Готувався до сварки, але Маргарита вже спала. Це була просто удача!
Іван почував себе щасливим. Не міг заснути аж до ранку. Опівдні він зателефонував Вірі.
Вони почали зустрічатись. Спершу як друзі. Потім дружба переросла у щось більше. Слово “кохання” ніхто з них не вимовляв. Дорослі люди. Яке кохання? Однак через якийсь час Іван і Віра більше не могли ні дня прожити один без одного.
‒ Якщо я розлучуся, ти вийдеш за мене заміж? ‒ одного разу спитав Іван.
‒ Заміж? Навіщо? У нашому віці. Ми й без штампу у паспорті можемо бути разом.
– Ні, Віро, я хочу, я просто мрію, щоб ти стала моєю дружиною, – тихо сказав Іван, – так буде правильно. Сьогодні ж скажу про це Риті.
‒ Може, не треба? – захвилювалася Віра. Вона чудово знала, що за цим піде.
І не помилилась.
Спочатку Рита здивувалася. Потім влаштувала таку сварку, що чула вся округи. Потім пригрозила:
‒ Ти нічого від мене не отримаєш! Підеш без нічого! Я знайду цю твою! Таке їй влаштую! Нехай мені краще не трапляється на очі! Та я її! І тебе разом із нею!
‒ Це все? – спокійно зупинив дружину Іван.
Маргарита замовкла. Не знайшлося, що відповісти.
‒ Рито, ти зробила все, щоб я тебе розлюбив. Тепер я з тобою жити не маю наміру. Мені навіть тебе трошки шкода. Ти нічого не зробиш ні мені, ні Вірі. Тож особливо не намагайся. Заяву я подам завтра.
З цими словами Іван подався до своєї кімнати.
‒ Ти що жити тут збираєшся?
‒ Збираюся.
‒ Забирайся геть!
‒ З якого дива? Це наша спільна квартира. Іти мені нікуди поки що. Розміняємо, тоді й роз’їдемося.
‒ Розмінюємо?! Ніколи! Ти про дітей подумав? Ах, так! Тобі ж нема чим думати!
‒ Діти далеко. Кожен має свою квартиру. Тож влаштовувати показові виступи не має сенсу. Усе. Я йду спати.
Іван зачинив за собою двері.
Рита ледве стримувалася від невдоволення. Як таке можливе? Він хоче її покинути! Її! Розумницю, красуню, саму-саму! Та хто він такий? Ні! Вона не здасться просто так! Вона їм покаже, як треба правильно жити! Вона все вирішить! Все виправить! Все розставить на свої місця!
Нічого в Маргарити не вийшло. Не спрацював механізм. Вона, звичайно, всіляко перешкоджала розлученню, але воно все одно відбулося.
Майно теж поділили. Через суд. Оскільки Маргарита нізащо не хотіла вирішувати це питання мирним шляхом.
Залишалося знайти обмін. Але виявилось, що це не так просто. Справа все тяглася і тяглася.
Іван і Віра за цей час встигли подати заяву та розписатися. Прямо із ЗАГСу вони прийшли до Іванової кімнати. А куди? Чоловік привів жінку на свою територію.
Маргарита, зрозуміло, влаштувала сварку.
Але Іван швидко поставив її на місце:
– Ще раз підвищиш голос на мою дружину – нарікай на себе. А сваритимешся – патрульних викличу. Не забувай: ми з тобою зовсім чужі люди. Сусіди.
І Маргарита принишкла…
***
Розмін шукають вже третій рік.
Спільне проживання з колишньою дружиною Івана подружжя не дуже обтяжує. Вони вдвох, їм добре разом. Вони намагаються менше бувати вдома, здебільшого – тільки ночують. Скоро Іван вийде на пенсію, і тоді вони з Вірою поїдуть жити на дачу. До неї досить далеко, тому це поки що лише в перспективі.
Маргарита зовсім розгубилася. Виявилось, що пенсія у неї зовсім маленька. Маючи зарплату чоловіка, вона цього не помічала. Нещодавно дійшло до того, що довелося йти до сусідки, просити грошей у борг.
‒ Гроші? Тобі? Не може бути! ‒ здивувалася та. ‒ А як же зошит із записами витрат? Не допомагає? То ти в чоловіка попроси. Ой, вибач. Він же тебе покинув. І як ти не помітила, що він собі знайшов іншу? Не розумію. І не впізнаю тебе, Маргарито. Щось ти зовсім здала. Набрала зайвого. Стрес заїдаєш? Ти куди? Я ще хотіла тобі підказати, як повернути чоловіка! – радісно кинула услід сусідка Маргариті. Нарешті вона дочекалася моменту, «віддячити» її за всі непрохані поради.
Вдома Маргарита розплакалася. Від образи, від негативу. Світ виявився до неї такий несправедливий! Чому несправедливий? Адже давно відомо: у чому кого засудиш, у тому й сам побудеш. Це, між іншим, так кажуть.