Алла Віталіївна була рада, що сьогодні нарешті вибралася з дому одна.
Відчуття, що чоловік не дає їй нікуди піти без нього, не давало спокою.
Раніше він таким не був…
Вони разом уже майже сорок років і Борис останнім часом заслаб і добряче засумував.
Сам удома сидить і її одну не любить нікуди відпускати.
А вона ще молода, вона чудово виглядає, і їй її років ніколи не дають.
Добре хоч із подругами вона кудись вибирається.
І ось дочка молодшого внука на тиждень привела до них. Вона у відрядження поїхала, а в чоловіка роботи повно.
Алла була навіть рада, внука вранці до школи відведе, вдень прибере, від Бориса хоч трохи відпочине.
Алла Віталіївна так задумалася, що не одразу помітила, що хлопчики попереду неї почали боротися і мало не віштовхнули її.
Вона відійшла.
– Не сваріться, пропустіть бабусю! – раптом гукнув третій хлопець.
Він повернувся до Алли Віталіївни.
– Проходьте, бабусю, це ми просто бавимося, ми не по-справжньому, це ми просто так, не бійтеся.
– Дякую, хлопче, – сказала Алла Віталіївна, боком вона обійшла хлопчаків, що вовтузилися на снігу.
І пішла, опустивши плечі…
Це як розуміти?! Ні, вона, звісно, усвідомлює, що їй уже шістдесят п’ять, а її старшому внуку вже шістнадцять.
Але зараз інші часи, люди стали молодше виглядати. Алла Віталіївна себе доглядає, і навіть її внуки називають її просто Алла, якось так з самого початку повелося.
Вона бабусею в сорок дев’ять стала, а чоловік навіть сміявся:
– Та яка ж ти бабуся, Алло? Ти молода красива жінка.
І онукам Борис завжди казав:
– Покличте Аллу, нехай Алла тебе погодує, Аллочка на ніч тобі почитає.
Тому всі онуки досі її просто на ім’я називають, а Бориса дідом, він і не проти.
Борис солідний, великий. А ось Алла в нього завжди була молода. Вона так звикла до захоплених поглядів чоловіка, що й сама вірила, що виглядає на п’ятдесят років, не старше. Вона й одягається спортивно, джинси, молодіжні черевики, куртка, в’язана шапка.
І раптом її так просто назвали на вулиці бабусею!
Неподобство якесь!
Бабусі в хусточках ходять, у старих чоботях, вони без макіяжу, та як же ж так?!
Вона не помітила, як дійшла до будинку, сльози стояли в очах.
Алла Віталіївна хотіла сама потихеньку відкрити двері й прослизнути у ванну. Не хотіла, щоб чоловік побачив, що вона плакала.
Але непомітно зайти їй не вдалося. Борис стояв у коридорі.
– Аллочко, що ж ти так довго? Я вже хотів іти тебе шукати. Ти чого така засмучена, ти плакала? Щось сталося?
Сльози від цих розпитувань ще дужче потекли по щоках Алли, і вона сказала правду, точніше напівправду:
– Слизько, я мало не опинилася на землі, Борю, ледве на ногах втрималася.
Борис розхвилювався. Зазвичай її це дратувало, але зараз вона просто стояла навпроти дзеркала.
І дивилася на себе новим поглядом…
У дзеркалі було видно добре одягнену, пониклу і літню жінку. Вона сумно посміхнулася до свого відображення.
Звичайно, для хлопчиків років десяти вона бабуся. У них і свої бабусі такі самі. Реально треба на життя дивитись.
Вона давно вже бабуся, у неї троє онуків і вони зі слів Бориса називають її просто Аллою. Але це ілюзія, від цього вона молодшою не стає. А в її онуків виходить ніби бабусі й немає зовсім!
– Борю, ну що ти довкола мене бігаєш? Зі мною все добре. Все нормально, ходімо краще пити чай, а потім гуляти разом підемо, гаразд?
– Ти ж кажеш, що я ходжу повільно, а тобі на мене чекати довго, як же ж ми підемо, – здивувався Борис Іванович.
– Так і підемо, а як ще пари в нашому віці ходять гуляти? Під ручку ходять, чекають один на одного, що тут такого, Борю? Головне ми вдвох, це найважливіше я так вважаю.
Алла Віталіївна пішла на кухню, помила руки й поставила чайник.
– Борю, ти будеш сир домашній зі сметаною і бутерброд з бужениною? І збирайся на прогулянку, діставай ці свої палиці для ходьби, які я старечими називаю.
Борис Іванович здивовано подивився на дружину.
Алла у нього була велика любителька ходити в кафе і на різні концерти з подругами. А в Бориса ноги слабі, він повільно ходить, і вона зазвичай дратується.
Ось він і став останнім часом відмовлятися. Раніше вони разом скрізь ходили, а тепер…
Це Аллочка у нього спритна, як молода, а йому її і не наздогнати.
– Ти де була, Аллочко? Якісь ти дивні речі говориш, ну куди мені йти, у мене ж ноги? – не міг збагнути, що це вона раптом так змінилася, Борис Іванович.
– Та нічого особливого, просто треба реально свій вік сприймати, і все, Борю. А якщо ти не ходитимеш, то ноги твої кращими не стануть. І не хвилюйся, разом підемо потихеньку.
Вона мимоволі посміхнулася, у Бориса обличчя було здивоване, миле й рідне.
Краєм ока вона побачила себе в дзеркалі. А коли вона посміхається, то ще й нічого…
– І до речі, скажи нашим внукам, щоб мене бабусею називали, а не Аллою. Бабуся я, і нема чого лукавити, є мама і тато, а ми бабуся і дідусь. Що за Алла якась, та ще й така стара!
– Припини, Алло, ти зовсім не стара!
Борис взяв її руку в свою, і поцілував, дивлячись їй прямо в очі.
– Ти дуже гарна, ти не стара, Аллочко!
– Так, я чудова молода бабуся, звичайна бабуся для своїх улюблених онуків. І в цьому немає нічого такого, що нам стільки років. Навпаки чудово, що у нас є діти й онуки…
І нам нічого не страшно, поки ми разом з тобою…
