– Мамо, знайомся, це Наталка, – трохи соромлячись, представив Віктор дівчину, з якою пізно ввечері прийшов додому.
– Добрий вечір, – відповіла Лариса, невдоволено дивлячись на несподівану гостю. – Як вдало ви вибрали час для знайомства!
– А я Віті казала, що вже пізно, – одразу засоромилася дівчина. – Так він хіба слухає?
«Ось молодець, – зауважила Лариса. – Себе виправдала, його – очорнила.
– Ну, проходьте, – запросила мати і, не кажучи більше ні слова, пішла до спальні.
А що їй лишалося робити? Не гнати ж єдиного сина з дому? Серед ночі! Та ще через якусь незрозумілу дівчину! Хочуть жити разом? Нехай. Мама для того й існує, щоб вберегти сина та відкрити йому очі. А вона, Лариса, зробить це дуже швидко. І відправить Вітя цю пасію додому без жодного жалю! Ще й порадіє, що позбувся!
Усю ніч Лариса не спала, обмірковуючи план видворення Наталки із квартири.
Ні, вона була не проти, щоб Віктор одружився. Хлопчику вже 30, він цілком готовий до сімейного життя.
Але не на цій же!
По-перше, вона помітно молодша. Значить, вітер у голові гуляє.
Ну яка з неї дружина? Мати? Хазяйка?
По-друге, її моральний образ говорить сам за себе: з’явилася в чужий будинок вночі, навіть не вибачилася! По суті, звинуватила незрозуміло у чому улюбленого сина.
Ще й ночувати лишилась!
Цікаво, чи це в неї вперше, чи для неї це норма?
По-третє. Ну, не сподобалася вона Ларисі!
Значить і Віктору перестане подобатися.
І навіщо, питається, на неї час витрачати?
Вигадувати план не довелося.
Наталя сама дала Ларисі купу приводів розставити всіх і все на місця.
Перший дзвіночок продзвенів вже вранці.
Наталя пішла в душ і вийшла з нього майже за годину.
Віктор весь цей час безпорадно кидався по квартирі.
Бурчав і сердився.
– Сину, ти чого? – дуже ласкаво запитала Лариса. – Дівчина марафет наводить, хоче тобі сподобається …
– Мені ж на роботу!
– Так постукай до неї, поясни, що вона не одна в квартирі, – запропонувала мати.
– Незручно, – озвався Віктор. – Я потім з нею поговорю. А ти, мамо, ти не запізнишся?
– Я? Ні. Я давно привела себе в порядок. Ось сирників насмажила. Сідай снідати.
– Я не вмивався!
– Нічого, потім вмиєшся. А поки – давай не втрачай залишки часу – підкріпися, як слід. Тобі ж цілий день працювати.
Віктор сів за стіл.
У цей момент із ванни, з рушником на голові, вийшла Наталка.
Вона була сама чарівність!
– Нарешті! – вигукнув Віктор і кинувся до запітнілого дзеркала.
Бігом вмився, бігом поголився, бігом зїв найменший сирник і, тікаючи на роботу, кинув на прощання:
– До вечора! Сподіваюся, ви порозумієтеся.
– Вітя! – гукнула його Наталка. – Ми ж сьогодні по речі їхати збиралися.
– Поїдемо. Увечері. Не сумуй! – долинуло вже з під’їзду.
Лариса встала, пройшла до коридору, зачинила за сином двері, розвернулася до Наталки і прямо запитала:
– Тобі не соромно?
– Ні, – посміхнулася дівчина. – А має бути?
– Вітя через тебе на роботу запізниться!
– Не спізниться. Швидше за все стрибне у таксі. Не хвилюйтеся, все буде нормально.
– У будь-якому разі, запам’ятай: ти тут не одна. Якщо хочеш вранці стирчати в душі цілу годину, вставай раніше. Добре, що в мене сьогодні вихідний.
– Я більше так не буду, – просто сказала Наталка, – вибачте мені.
Лариса навіть трохи розгубилася. Вона сподівалася на сварку. А тут…
– Гаразд, – невдоволено кинула вона і попрямувала у ванну.
Першим їй кинувся у вічі тюбик зубної пасти. Він був розпочатий, незважаючи на те, що поруч лежав старий, використаний не до кінця.
– Наталко, навіщо ти відкрила нову пасту?
– Мені вона більше подобається…
– Сподіваюся, ти привезеш свою та свій шампунь?!
– Звичайно, Ларисо Іванівно…
– І рушники!
– Привезу…
Як не намагалася Лариса почати сварку, Наталка не дала їй жодного шансу. Вона з усім погоджувалась, слухняно кивала головою, «запам’ятовувала» свої майбутні обов’язки.
Нарешті, Лариса втомилася вигадувати акуратні причини сварки, і вирішила діяти прямо.
– Ти навіщо сюди прийшла?
– Ми з Віктором кохаємо одне одного…
– Ще б тобі не любити такого хлопця! Одного не розумію: що він у тобі знайшов?
– Я не питала…
– А хто твої батьки?
– Мама на фабриці працює. Вона швачка.
– А батько?
– Я його ніколи не бачила.
– Ясно. І як ти збираєшся стати доброю дружиною моєму синові?
– Я постараюся…
– Старайся, не старайся, – нічого в тебе, дівчино, не вийде. Мій син тебе не любить. Йому це лише здається! Я його знаю! І він на тобі ніколи не одружується! Навіщо? Ти і так на все згодна.
– Він мене любить, – голос Наталки затремтів, – я впевнена.
– Даремно. Думаєш, ти в нього перша?
– Я так не думаю… Але це не має значення…
– Не важливо? Та він за тиждень з тобою засумує! Ти ж йому не рівня! Інтелект! Чи чула таке слово?
– Чула. Тільки тут воно недоречне.
– Та чому ж?
– У мене вища освіта.
– Ну то й що? Коротше, дівчино, йшла б ти додому. Не місце тобі тут. Півдня намагаюся тобі це втлумачити, а ти ніяк не можеш зрозуміти.
– Добре, я піду. А що ви скажете Віктору? Йому це не сподобається.
– Не твоя справа! Іди і не повертайся. Тобі тут не раді.
Лариса говорила і сама дивувалася: що на неї найшло? Ніколи і нікому вона не говорила і сотої частки того, що наговорила сьогодні Наталці. Погані слова так і лилися з неї.
А що ж Наталка?
Дівчина дивилася на Ларису і все розуміла.
Мама просто ревнує її до сина! Вони знайомі менше за добу, а вона вже не нелюбить її. І, схоже, це лише початок…
Клацнули вхідні двері: з роботи повернувся Віктор.
– Що ти так рано? – з розпачем запитала Лариса, яка була впевнена, що Наталя забереться з квартири до приходу сина.
– Мене відпустили! – радісно вигукнув Віктор. – Я сказав, що в мене сімейна справа. Чуєш, Наталко, сімейна!
– Яка ще справа? – буркнула Лариса.
– Зараз заяву поїдемо подавати, а звідти – по речі! Наталю, збирайся!
– Заяву? Вже? – вигукнула Лариса, з хвилюванням глянувши на Наталю. – Ви ж хотіли просто так пожити.
– Нічого подібного. Ти щось не так зрозуміла, мамо. До того ж зволікати не має сенсу.
– Чому?
– А що, Наталка тобі не сказала? Я думав, що ви, як справжні дівчатка, встигнете поговорити про все на світі.
– Ми й поговорили, – озвалася Наталка. (У Лариси в цей момент все похололо всередині: ось зараз вона поскаржиться йому…), – просто до найважливішого не дійшли.
– Значить, я сам мамі скажу! – Вітя сяяв від щастя. – Дорога матусю, вітаю, скоро ти станеш бабусею!
– Чому стане? – поправила Наталка. – Вже стала! Вашому онукові, – вона з ніжністю поклала маленьку руку на животик. – Вже три місяці…
Лариса застигла. Не знала, як реагувати. Радіти? Але вона тільки-но мало не виставила вагітну жінку на вулицю. Плакати? Недоречно. І Лариса вперто мовчала.
– Мамо, ти що, не рада? – здивувався Віктор. – Ти ж мені всі вуха продзижчала, що мрієш про онуків.
– Я рада, синку, – насилу промовила мати, – просто це так несподівано.
– Розумію. Я сам, коли дізнався, не одразу зрозумів. Наталко, ти готова? Пішли… А ввечері влаштуємо свято! Добре, мамо?
– Так-так, звичайно, – відповіла Лариса.
Ледве дочекалася, коли за сином і майбутньою невісткою зачиняться двері і заплакала.
Якби в неї запитали, чому вона плаче, вона навряд чи змогла б це пояснити.
Тут було все: злість, образа, розпач, радість, хвилювання та ще щось таке, від чого ставало тяжко на душі…
***
Речей Наталки молоді привезли мало. Не чекаючи питань, Віктор пояснив:
– Знаєш, мамо, ми тут поговорили і вирішили, що починати сімейне життя під твоїм крильцем не зовсім правильно.
– Чому?! – ахнула Лариса.
– Стривай, не зупиняй, – попросив Віктор з дуже серйозним обличчям, – ми знімемо квартиру неподалік. Ти зможеш приходити будь-коли. Коли дитина народиться, це буде дуже зручно. Ти ж нам допоможеш?
Лариса все зрозуміла. Це Наталя переконала Віктора, що вони мають жити окремо.
Нісенітниця, звичайно. Адже в неї, Лариси, трикімнатна квартира! Навіщо витрачати зайві гроші?
«Добре, хай спробують, – подумала Лариса, – стане важко, повернуться. Вони просто не розуміють, що таке маленька дитина і скільки з нею буде клопоту».
Думка, що Наталі треба позбутися, жодного разу не спала їй на думку.
Їй – не спала.
А ось Наталка – ні про що не забула…
***
У молодого подружжя справді народився син.
Онук Лариси, про якого вона давно мріяла.
Мрія збулася. Але не так, як бабусі хотілося б.
Ось начебто є онук, а начебто – нема.
Бачила його Лариса в перший рік життя разів у п’ять, не більше.
Наталя ніколи не приходить до неї сама, тим більше не віддає їй сина.
У гості – не кличе.
Допомоги не просить.
Вдень справляється сама. Увечері – Віктор допомагає.
Сам він у матері буває регулярно. Але приходить без малюка. Каже, що Наталя його з рук не спускає.
– Шкода, що ви з нею не потоваришували, – нарікає мамі Віктор. – Було б усе набагато простіше. А так… І коли тільки чорна кішка між вами пробігла? Навіть не уявляю…
