Ганнуся старанно мила вікно на роботі.
Очевидно було, що давненько не бачило воно ганчірки й води. Вода вмить у відрі стала чорною і Ганні довелося змінювати її кілька разів.
– Ти не вчасно затіяла генеральне прибирання, Ганнусю, – шкодуючи дівчину, сказала Ніна Григорівна, найстарша працівниця, наливаючи собі чай у чашку.
Ніна Григорівна ніколи не ходила на обід. Вона звично діставала свій старенький, як і вона сама, термос і канапки, дбайливо укладені у пластиковий контейнер.
– Що тут у вас за прибирання? – у дверях заблищали окуляри начальника відділу.
– Так ми не в робочий час, Олександре Петровичу, зараз обід, – усміхнулася Ганнуся, продовжуючи витирати старі рами.
– Ти дивися, як би віконце не випало, дуже не натискай. Йому сто років вже, буде нам серед зими радість, – порадила Ніна Григорівна.
– Видно, що сто років його не мили. Нічого, зараз тепло на вулиці, і я вже закінчую, – заспокоїла її Ганна.
Дівчина нещодавно прийшла на цб роботу. Її молодий ентузіазм дивував працівників. Ніна Григорівна була вже на пенсії, але продовжувала працювати, бо була самотньою, і вдома їй поки що сидіти не хотілося.
Дві жінки, дві подруги були сімейними, і в обідню перерву встигали пробігтися по магазинах, щоб зробити покупки для дому.
Їм і на думку не спадало прибирати у відділі.
– Нам і вдома бруду вистачає, а ти як хочеш. Молода ще… – посміхалися вони, й казали:
– Ось вийдеш заміж, так одразу послабиш своє завзяття. Вдома за чоловіком, за дітьми стільки роботи…
– Не знаю, коли я вийду заміж, але тут ми знаходимося вісім годин на день, тут ми живемо, спілкуємося… Хочеться, щоб і тут було затишно, ну, хоч би чисто… – виправдовувалася Ганна і підмітала підлогу, витирала пил, як тільки з’являлася вільна хвилина.
Ганну не ображала байдужість колег, їй було все одно. Не для похвали вона прибирала, а за звичкою. Єдиний чоловік у відділі Олег, підтримав Ганну.
Він приніс квіти у горщику – міні троянди, і поставив їх на підвіконня, саме з того боку, де стояв стіл Ганнусі.
– Ось, Ганно, раз віконце блищить, нехай і квіти вас радують. Ви не проти? – запитав він.
– От молодець! – зраділа Ганна. – Звісно, я тільки «за»! Це й краса, і користь, я доглядатиму, не засохнуть, не сумнівайся, Олеже.
Олег почервонів і переступаючи з ноги на ногу, стояв біля віконця і поправляв листочки на трояндах, ніби зроблено її було з паперу.
– Як ви вгадали, що я люблю троянди? – Ганна обійняла Олега, чим зовсім зворушила його.
Холостяк Олег був маленького зросту, щупленький, з окулярами на переніссі, і сірому костюмі.
– Наше диво, – ласкаво називали його поза очі жінки у відділі.
І це прізвисько якнайкраще пасувало Олегу.
Розумний, але сором’язливий через свою зовнішність, він завжди був готовий прийти на допомогу, чи то було питання по роботі, чи потрібно було донести комусь сумки в обідню перерву з магазину до відділу…
…Напередодні Різдва Ганна вирішила купити невеликі подарунки. Сувеніри вона не любила, вважаючи їх дрібницями, що займають місце в квартирі, а ось щось приємне й корисне хотілося подарувати кожному.
Вона підсіла до Ніни Григорівни і запитала її поради.
– Ой, дівчинко моя, все ти зі своєю добротою. Але якщо так хочеш зробити… Дівчатам по помаді, смаки їх я знаю. Я так думаю… Мені шоколадки вистачить. Буду вдячна. А ось Олегові треба було б краватку. Ніколи не носить, мабуть, соромиться… А що тобі хочеться, люба? – Ніна Григорівна погладила Ганну по руці.
– Я б із задоволенням щось із канцтоварів, обожнюю гарні зошити, ручки… Тільки в межах маленької суми! – відповіла Ганна.
До Різдва залишалося кілька днів. Ганна у п’ятницю вирішила вручити свої сувеніри колегам. Жінки були здивовані, поцілували Ганну в щоки і сказали:
– Ну, завзята ти наша! Вводиш нові правила. Гаразд, з нас теж буде. Нехай традицією будуть подарунки твої…
– Спасибі, ми дуже зворушені… – Олег почервонів і Ганні здалося, що очі його заблищали.
Він відкрив свій подарунок і ахнув від несподіванки.
– Краватка… А я, знаєш, і не носив раніше. Не хотів здаватися пихатим, чи що…
Ганна приклала до його сорочці краватку і запитала:
– А можна я зав’яжу? Ну, хоч прикинемо, як виглядає.
Жінки хором підтримали Ганну. Краватка виглядала чудово.
– Ну, зовсім інший вигляд, – серйозно сказала Ніна Григорівна.
– Інша людина, – підтримали жінки.
– Ви смієтеся, мабуть? – почервонів Олег, підходячи до маленького дзеркала біля дверей.
– Ніхто тут не сміється, – відповіла за всіх Ганна. – Ось так і треба ходити, вже й вік дозволяє, і робота. Тобі дуже пасує, Олеже.
– Дякую, – сказав Олег. – Ну, то я й знімати вже не буду?
– Звісно, – відповіла Ганна.
Наступного тижня жінки подарували Ганні парфуми, скинувшись на них утрьох, а Олег приніс великий торт, який усі разом і їли на чаю після обіду.
Коли останній робочий день року, був завершений, Олег запропонував Ганні разом іти до зупинки. Вони вийшли на свіже повітря, настрій був святковий.
Олег зібрався з духом і сказав:
– Адже торт не був подарунком для тебе, Ганно. Це ми так, усі чаю попили…
– Та мені достатньо, Олеже. Така смакота! Що ти.
– Ні, я хотів сказати, що я маю особливий подарунок для тебе, Ганно, і я не хотів при всіх його дарувати, – Олег зупинився і вийняв з кишені папірця.
– Ось. Це квитки в кіно. Можна запросити тебе? Ти зможеш?
– Ого, от чудово, Олеже. Звісно, я піду із задоволенням. Коли?
Вони дивилися на квитки, Ганна посміхалася. Олег їй зовсім не здавався маленьким і негарним. Навпаки, останнім часом цей на вигляд скромний тридцятитрирічний хлопець став здаватися їй загадковим, привабливим та дотепним.
Олег сяяв від щастя. Ганна йде з ним у кіно! Вони йшли по тротуару не поспішаючи, дивлячись на вітрини магазинів, що сяяли вогниками.
– А чи не буде з мого боку недоречним запросити тебе на філіжанку кави? Так не хочеться розлучатися зараз… – Олег наважився і взяв Ганну під руку.
Вона засміялася й погодилася. Після кафе Ганна поспішила в ательє, де її чекала примірка нової сукні.
– Треба ж… Я й не думав, що молоді дівчата ще шиють собі обновки до свят… – сказав Олег. – Ти не така як усі, Ганно. Ти як сонечко в нашому колективі, і тебе не можна не помітити, не захоплюватися твоєю добротою.
– Дякую, Олеже, до побачення. До завтра! – Ганна потиснула йому руку і пішла.
Олег ледь дочекався завтрашнього дня. Але й він часу не гаяв. Ранок перед театром він присвятив походу у магазин. Там він купив собі новий костюм темно-синього кольору, якраз у тон до нової краватки. Довелося терміново віднести його в ательє, де за годину трохи вкоротили штани.
– От і я в ательє потрапи”, – подумав він не без задоволення.
А коли вони з Ганною прийшли в кіно, дівчина була вражена обновкою Олега.
– Ти змінюєшся на очах, Олеже. А як тобі моя нова сукня? – запитала вона. – Та ми з тобою затяті модники! Обоє сьогодні в обновках!
– Але ти лідируєш. Прямо королева, Ганно!
Вони стояли перед великим дзеркалом у фойє під руку. Ганна була з новою зачіскою чарівна. Олег не міг відвести від очей.
– Шкода, що наші тебе зараз не бачать. І така сукня, звісно, не для нашої роботи. Ти чудова, Ганнусю… – сказав він.
– Я скажу так, що ніхто не дарував мені кращого подарунка, аніж ти, Олеже. – Ти запросив мене у кіно. Одна справа йти одній, а зовсім інша – з чоловіком. Приємно і гарне плаття вдягнути.
Олег вдихнув:
– А можна зробити наші походи в кіно, кафе на постійній основі, Ганно? Я дуже цього хотів би.
Ганна посміхнулася і кивнула на знак згоди.
Тепер Олег щотижня запрошував її то на виставки, то в кіно, де дівчина виблискувала у різних сукнях, чи костюмах.
Ніхто не здивувався з колег, що Ганна й Олег ходять нерозлучною парою.
– А нааше диво і не таким уже простаком виявився, – сказала якось жінкам пошепки Ніна Григорівна. – Здається, у них кохання.
– Як вона хлопця підняла. Зовсім інший рівень. Можна сказати, із сіренького – мужиком став. І одягнений добре, і спортом почали займатися, і в кіно ходять. Оце так! – усміхалися жінки.
– За кожним успішним чоловіком стоїть мудра жінка, – підвела підсумок Ніна Григорівна.
– Ну так. Поталанило Олегу. Та й їй також. Вони обоє хороші, по суті… – погодилися колежанки.
Весною у відділі вже відзначали шлюб Олега і Ганні.
Якось Ніна Григорівна запитала Ганну:
– Ну, як ти, не розчарувалася в чоловіку? Ти красуня, розумниця, і він не дуже скромний і сором’язливий для тебе?
– Ні, що ви… Я обожнюю Олега. Він мене дуже любить. У всьому допомагає, старається, іншого чоловіка мені й не треба. Такий дбайливий та уважний. Нам добре разом…
Ніна Григорівна дивилася у вікно. Свіжий вітерець гойдав пелюстки троянд на підвіконні. Квіти розрослися, пишно цвіли, обдаючи солодким ароматом кімнату.
– Так, ось тобі й новенька. Тут і своє щастя знайшла. Трудівниця й розумниця. Нехай вони будуть щасливими.
І за Олега я рада, давно хлопець шукав свою долю, а вона сама прийшла до нього. І краватку подарувала! Прив’язала до себе міцно-міцно…
Ніна Григорівна засміялася й відкрила свої канапки.
Вона була одна в коректорській. Усі пішли хто куди.
Дівчата по магазинах, а молоді в кафе. Романтичний період у них не закінчувався…
