Валентина подивилася у вічко дверей:
“Стоїть. І що цьому мужику треба?”, – думала вона. – “Кожен день біля дверей зупиняється, носом водить, а як виходжу, вдає, що повз йде. Треба у баби Ніни запитати де живе, недавно, мабуть, заїхав”.
Валя застебнула пальто і стала повільно відкривати двері. Так і є, почувши звуки, чоловік швидко піднявся на поверх вище. Валентина викотила сумку-візок на сходову площадку і прислухалася. Двері відчинилися на четвертому поверсі.
– Ага, – подумала Валентина і методом виключення визначила квартиру, де можливо живе цей чоловік. – Добре, що місцевий, а то вже різні думки в голову лізли, – буркнула собі під ніс жінка і спустилася на вулицю.
По дорозі Валя зустріла сусідку бабу Ніну, типову активістку будинку, знає все і про всіх в кожному під’їзді, навіть про тих, хто тільки збирався переїжджати.
– А … так це з четвертого, – здогадавшись, про кого питає Валентина, закивала бабуся. У свої сімдесят сім вона могла похвалитися не тільки здоровим глуздом, а й твердою пам’яттю. – Сергій Іванович це, з 56 квартири. Ти це. Двері щільніше закривай. А може йому запах з квартири твоєї заважає, наскаржиться на тебе і все.
Валентину в жар навіть кинуло.
Вона цього мужика не з того боку бoятиcя початку. Он воно як … Баба Ніна в таких справах вже навчена.
– А він випадково не скаржився в ЖЕК?
– Ні, Валя, заяв ні від нього, ні від кого іншого з приводу запаху з твоєї квартири поки не надходило, повідомлю якщо що.
Валя навіть засмутилася трохи. Хто вона без своїх пиріжків? Валентина Геннадіївна Микитенко. А з пиріжками вона “Тітка Валя Пирожкова!”.
Повертаючись з порожньою сумкою-візком, Валя в абсолютно темному тамбурі під’їзді наскочила на якесь огорожу і, голосно висловившись не зовсім в літературній формі, почула у відповідь приємний чоловічий голос:
– Світло не включайте, а то тpyn буде.
У Валі затряслися коліна, вперше з 90-х років вона зазнала подібний страх. Пoгpaбyють зараз або ще щось страшніше. Трохи заспокоївшись, і згадавши, що гроші від продажу пиріжків вона прибрала в подвійне дно сумки на коліщатках, Валя притиснула руки до грудей.
– Ось і все, – пролунав той же спокійний чоловічий голос і включилося світло.
Валя, не встигнувши відійти від почуття страху, сильно здивувалася. Перед нею на третій сходинці драбини стояв той самий чоловік, що чергував під її дверима.
-Що ви там робите, Сергій Іванович?
– Лампочку міняв, від ЖЕКу не дочекаєшся, – знизуючи плечима, відповів він і спустився зі сходів, – а ми хіба знайомі?
Валя мигцем помітила сивину і зморшки. “У віці”
– Як же. Кожен день зустрічаємося. Ви по той бік дверей стоїте, я по іншу.
– А-а-а, так ви з тієї квартири? Тоді зрозуміло, вибачте, якщо налякав, так і думав, що помітите.
– Та, ні, що ви … А що не так з моєю квартирою, що вас бентежить, дратує чи цікавить? – напирала Валя, задаючи одне питання за іншим.
– Ні, вибачте ще раз великодушно, нічого не дратує, навпаки.
Валя задумалася. Що може умиротворяти у неї за дверима.
– Пахне у вас біля дверей так смачно, що я не можу не зупинитися.
Валя схопила візок і застукала коліщатками по сходах. Чоловік живенько схопив драбину і, притуливши її до стіни на сходовому майданчику першого поверху, кинувся допомагати.
– Ой, що ви, не потрібно. Вона легка. Пиріжки я смажу кожен день, – розсміялася Валя, як ніби чоловік її лоскотав.
– З капустою і з картоплею?
– І з капустою, і з картоплею, і сосиску в тісті.
– Не схоже, що ви це все їсте? Продаєте ж, – запитав Сергій Іванович.
– Це комплімент? – заусміхалася Валя біля своїх дверей.
– Ну … і комплімент. В їдальні пиріжки так не пахнуть. А у вас ніби в дитинство повернувся. Той же запах. Та не смійтеся ви, серйозно. Я б купив у вас пиріжки, якщо можна?
– Що ж можна. Вранці на роботу йдіть в той час як я збираюся? Ви ж працюєте?
– Так, працюю ще, – пригладив свою сивину “кавалер”.
– Ось вранці перед виходом і стукайте, я вам пакетик видам. П’ять пиріжків вистачить?
– Так звичайно.
На наступний ранок, Сергій Іванович тихенько постукав у її двері. Валя виглянула і простягнула пакет, чоловік їй гроші. “Привіт до побачення”.
Через два тижні Валя запитала:
– Смачні? Ще брати будете чи наїлися?
– Смакота? Не наївся поки.
– Що ж ми через двері все спілкуємося. Викидаю вам пакетик і все на цьому. Дорослі люди ж, приходьте в гості в неділю на обід, якщо дружина відпустить, – Валя вирішила запитати про все відразу.
Сергій Іванович пом’явся на порозі.
– Не одружений я, в розлученні.
– Тим більше, ви ж не coбaкa, щоб вам в двері їжу давали, приходьте, – сказала Валя і додала, – голодним. Постійний покупець їй дуже сподобався.
Сергій Іванович прийшов в неділю до призначеного часу, простягнув Валі красивий букет різнокольорових хризантем. Валя зніяковіла. У перший раз в її п’ятдесят їй дарували квіти. Серйозно. Якщо не брати до уваги тюльпани з рук першокласника на випускний.
– А ви не тільки пироги прекрасно печете, і стіл можете накрити, – хвалив гість господиню, опинившись в вітальні.
Валя збентежилася.
Сіли за стіл. Взялися до їжі.
– Сма-чно! – радісно тягнув Сергій Іванович, – Валя – це так по-домашньому.
– Ой, ну засоромили, сказали теж, начебто ні разу салати не їли.
– Чому ж, я і сам готую прекрасно, але ось їжу приготовлену із задоволенням і любов’ю, їм рідко. І пиріжки ваші, саме тому, подобаються.
– Але ж не завжди так, Сергій Іванович, було, – Валя подивилася на чоловіка і мимоволі порівняла його з двома своїми колишніми: з чоловіком і співмешканцем. Перший майже відразу після весілля став гуляти, відразу розлучилася. А другий не хотів працювати, занадто часто ухилявся від роботи і намагався сидіти у Валі на шиї. Але після того як відмовив Валі допомогти сумки з пиріжками донести до вокзалу – показала на двері.
– Мати мене змалку за косу тягала на кухню. Не любила я ці каструлі, та сковорідки. Скільки тіста і начинки перепсував, не зі зла, звичайно. Але мати говорила, що раз нічого путнього з мене не вийде, то навчить пиріжки пекти. Я навіть в технікумі два роки на швачку вчилася, пішла, не сподобалося. Думала ніколи до плити не підійду, а ні, прийшов час і стало в нагоді моє вміння. Права була мати.
– Таа-к, мене батько теж всьому навчив. Ким би ти не був, синку, говорив, а цвях в будинку потрібно вміти самому в стіну забити.
Посміялися, молодість з юністю згадали, відпочили. Стільки тем спільних – не переговорити.
Зібрався Сергій Іванович додому, а Валі так сумно від цього стало. І цвяха немає ніякого, і кран не тече.
– Дякую за прийом, Валя, все дуже смачно було. За пиріжками в понеділок обов’язково зайду, – прощався гість.
– Навіщо ж заходити, залишайся до понеділка. Люди ми дорослі, вільні, не засудять.
Сергій Іванович запрошення прийняв.
Вранці Валя прокинулася від запаху, який пробивався через зачинені двері кухні. Тонкий аромат свіжозвареної кави лоскотав в носі. А ще випічка. Точно. Пиріжки … смажені.
Валя підскочила і відкрила двері.
– Добрий ранок!
– Доброго, – кокетливо відповіла Валя і обняла Сергія.
На кухонному столі стояла велика тарілка з пиріжками.
– Що? Пиріжки на сніданок?
– Так! Але мої, з цибулею і яйцем.
Валя схопила один пиріжок і відкусила. “М-м-м-м”, – такого смачного дріжджового тіста вона давно не їла. Без кислинки, м’яке, повітряне, немов пух.
– Як пух, навчиш? – Валя відривала дрібні шматочки і дивувалася текстурі тіста і його запаху.
Сергій дивився на неї і посміхався.
– Щастя ти моє, пиріжкове. Сідай снідати, мені пора на роботу.
Валя скривилася і радісно потягнулася.
– А у мене сьогодні буде вихідний … почекай …, а як же так. Виходить, що ти навмисне у мене пиріжки просив, щоб бачитися.
Сергій посміхнувся.
– Я три рази до нашого знайомства у тебе на вокзалі пиріжки купував, коли приїжджав місяць тому. Ти не пам’ятаєш просто. Я навіть натякав, про начинку питав. Хороші пиріжки, смачні, правда. У всіх домашніх пиріжків, як у людини, свій запах. Ось і я проходив повз квартири, все думав, здається. А виявилося, що ти і, правда, зі мною в одному під’їзді живеш. Отакий збіг … Чому я безмежно радий.