Настя була така щаслива! Вона склала всі іспити, нехай і не на відмінно, але дуже добре! Мама з татом будуть задоволені.
Дівчина зайшла в будинок і почула голоси – мамин, високий і тихий, і ще чийсь чужий…
Настя тихенько зайшла у свою кімнату.
-Я тобі, Тетяно, останній раз говорю! – казала мати якійсь незнайомій жінці.
Раптом у коридорі щось гримнуло.
-Мабуть тато прийшов на обід, – подумала Настя.
Вона виглянула з кімнати і раптом зустрілася поглядом з тією незнайомою жінкою.
На ній була одягнена біла хустка, зав’язана ззаду на вузол, якийсь дивний одяг…
Настя застигла від здивування. Вона раптом згадала що вже, зустрічала цю жінку, в дитинстві.
Дівчинці були знайомі її риси обличчя… Вона зустрічала цю жінку кілька разів у своєму житті, але було щось ще… Якийсь спогад…
Настя згадала.
Востаннє вона бачила цю неприємну жінку, коли їй було років тринадцять.
-Настуся, – сказала тоді жінка. – Яка ти виросла!
Дівчинці тоді здалося, що вона дивиться на неї якимось дивним поглядом.
Насті тоді стало неприємно.
І ось знову ця жінка, Настя впізнала її.
-Здрастуй, Настю. Привіт, дочко.
-Іди, – сказав цій жінці тато.
Насті стало не по собі.
-Я то піду, піду, – вона обернулася до Насті. – До побачення…
-Ну добре… Сестричка, до зустрічі, – сказала жінка.
Мама поспішила проводить гостю.
-Тату, хто це? – запитала Настя.
-Мамина знайома з юності.
-Чому вона назвала маму сестричкою?
-А я не знаю дочко… Знаєш ось дівчата в дитинстві, як там у вас все влаштовано, не знаю… Ну називають одна одну сестрами там…
-Так? Дивно…
Повернулась мама. Вона глянула на Настю і багатозначно подивилася на тата. Настя бачила, що батьки стурбовані. Запитувати щось дівчина не стала…
Вона сказала результати іспитів і помітила, що тато з мамою ніби зітхнули з полегшенням.
Дівчина розуміла, що батьків і цю дивну і неприємну жінку, пов’язує якась таємниця….
…Дивна жінка зустріла Настю через пару днів, підійшла безцеремонно і глянула їй у вічі.
-Ну привіт… Настуся.
Дівчина постаралася обійти її, привіталась і поспішила геть.
-Стривай, не біжи… Настусю. Ти чого втікаєш від мене? Я тобі неприємна?
-Ні, з чого ви взяли?
-І то правда… З чого я взяла… Пам’ятаєш мене, га дочко? Ну, пам’ятаєш?
-Ні…- дівчина відступала назад. – Тобто так, ви раніше до мами приходили.
-До мами… – жінка якось недобре посміхнулася. – До мами? Та я твоя мама! – заговорила вона швидко, взявши дівчину за руки. – Я, Настусю, я мама твоя!
Ольга, обманула… Я молода була, невже я таку красуню віддала б?! А ходімо доню до мене, ходімо в гості, я тут недалеко живу. Я все розповім тобі…
І Настя чомусь пішла…
-Ось, проходь, проходь доню. Бідно, але чисто, ось тут мій куточок, ось сюди я тебе і принесла колись з пологового…
Все в Насті було наче в тумані.
-Тут ми з тобою майже до твоїх двох років і жили, ну згадуєш? Доню?
І Настя раптом згадала. Згадала брудну підлогу, як вона маленька грається на ній…
Над нею нахиляється… Мама… Вона вже зранку «весела»…
Настуся… Тоді її називали Настуся…
У Насті перед очима зʼявився цей спогад.
Мама… Ось це хто!
Мама… Від цієї жінки тільки неприємності… Маленька Натся любила і одночасно не любила її.
Любила, бо мама іноді брала на руки маленьку Настусю й цілувала… Але частіше сварилася…
Мама, інша, та… Рідна, справжня і тато… Настя спочатку не любила, але потім звикла і полюбила їх.
Потім вона зрозуміла, що тато хороший, а мама рідна й улюблена.
Дівчинка забула хто вона і звідки… До хорошого швидко звикаєш!
-Тетяно, – почувся грубий голос, – Де ходила, грошей знайшла?
У кімнату зайшов чоловік у брудному одязі і глянув на Настю червоними очима.
-Ого… А це хто? Тетяно?
-Йди геть, Олеже. Дочка це моя, проходь, проходь Настусю… Ось сюди, ага. Давай, давай, люба. Ти пробач, пробач, Настусю… Ось, проходь…
-Я не зрозумів, Тетяно… Ти взяла біленької?
Настя раптом запереживала. Вона швидко почала відкривати сумку.
-От… Дайте йому. Ось. Не йдіть більше до нас. Ви спеціально, так? Ви по гроші приходили до мами з татом? Щоб я не дізналася, так? Не ходіть більше, чуєте. Я все згадала… Не ходіть.
-Настусю, почекай… Настусю.
-Я Настя, чуєте? Мене звуть Настя.
Настя бігла додому плачучи. Вдома вона раптом заслабла.
Прийшла мама.
-Мамо, я була в неї, там. – говорила Настя. – Я все згадала, як жила з нею, я згадала… Маму…
-Дівчинко моя, – хитала, як маленьку Настю мама. – Моя дівчинко, ну що ти, що ти…
-Мамо, вона не прийде більше, не плати їй, мамо… Я згадала… Не давай їй гроші…
-Ах доню…
І мама розповіла…
…Вони ходили по вулицям. Таня була старша. Вона просила поїсти собі та маленькій сестричці Олечці. Потім дівчаток забрали в дитячий будинок.
Вони завжди були разом. Таня завжди заступалася за молодшу сестричку Олечку.
Коли прийшли удочеряти Ольгу, та не хотіла їхати без Тані…
Вихователі розводили руками. Чи двох, чи ніяк. Батьки взяли обох…
Спочатку дівчата були мовчазні, а потім відтанули.
Батьки не могли нахвалитися своїми дівчатками.
Тетяна була першою маминою помічницею.
У п’ятнадцять років Таня раптово змінилася. Отак просто ні з того, ні з сього…
Почала приходити додому пізно вночі, часто «весела».
Мама плакала, проводила з нею бесіди, тато сварився, та все було марно.
В сімнадцять років вона пішла, прихопивши частину заощаджень…
Батьки зі страхом чекали Ольгиного підліткового віку, але вона була прямою протилежністю старшій сестрі.
…Тетяна з’явилася якось вагітна, плакала, божилася, що все зрозуміла. Батьки пробачили, Ольга тоді навчалася в інституті і зустрічалася з Павлом, хорошим, статечним хлопцем.
Вони збиралися одружитися, Тетяна знову зникла. Нагадала про себе пізніше.
Вона прийшла до сестри, просити грошей на дитину. Ольга проплакала тоді всю ніч, а на другий день пішла до сестри…
Вона з легкістю відмовилася від дитини від своєї маленької Насті.
Павло одразу закохався в цього янголятка.
Через півроку Настуся вже забула все погане, що було в її маленькому житті і насолоджувалася життям зі своїми мамою і татом.
Ось що розповіла мати Насті.
Тато застав їх в обіймах.
Він зрозумів, що Настя все знає, мовчки присів до неї на ліжко і так само мовчки обійняв.
-Татусю…
-Так, моя дівчинко.
-Я так вас із мамою люблю
-І ми тебе дівчинко, і ми тебе…
Вона приходила ще, Тетяна. Сиділа на кухні, плакала, просила вибачення, щоразу божилася що зупиниться, візьметься за розум.
-Настусю, доню, – говорила вона.
-Мене звуть Настя, – сказала їй дівчина. – Вибачте тітка Таня, я Настя, а не Настуся.
-У маму нашу Олю, та теж строга така була, ти не пам’ятаєш, маму, малесенька була, коли її не стало. А батько… Батько гульбанив… Я тебе маленьку брала і ми йшли з тобою, пам’ятаєш Олю… А в дитячому будинку пам’ятаєш, Олю…
Звичайно мама все пам’ятала, вона просила сестру взятися за розум, та обіцяла і отримавши грошей знову зникала.
-Мамо, навіщо ти її пускаєш? – сердилася Настя.
-Дочко, я єдина її рідна душа, я ниточка, що пов’язує її з нормальним життям, вона моя сестра, Настя. Не сварися.
-Я зрозуміла, матусю, вибач.
Якось прийшов він, той чоловік з яким вона жила останнім часом і повідомив, що Тетяна заслабла. Вони ходили з мамою до неї, і мама вийшла, давши їм побути наодинці.
-Ти пробач мені, дочко, – просить незвично чиста і порядна Тетяна. – Пробач мене за все.
-Я пробачаю, давно вибачила, дякую тобі що народила мене…
-Дочко… Я тепер піду спокійно…
-Ти що? Ти живи чуєш, все добре буде, чуєш, ми тобі допопможемо, знаєш, у мене є друг, у нього тато спеціаліст хороший, ти живи… Мамо.
-Пробач мені, Настусю, не так я життя своє прожила не так… Пробач мені, дочко, поклич маму.
Настя їздить до тієї, яка дала їй життя. Вона нарешті з нею примирилася. Сідає на лавку і розповідає, розповідає…
-Знаєш, я заміж виходжу, пам’ятаєш, я розповідала про друга, ну в нього ще тато лікар, ось він, Ромчик… Він знаєш який. І мамі з татом подобається.
Якось вона зустріла там чоловіка і впізнала того Олега, який хотів від Тетяни грошей на біленьку.
-Я цей, до Тані, можна? – Олег був чистий і доглянутий, – Не гульбаню я Настусю, вже три місяці, як…
-Мене Настя звуть…
-Вибач, тебе Таня так називала.
-Ви мій батько… Рідний? – запитала прямо дівчина.
-Ні, пробач, – хитнув він головою. – Я б хотів, щоб у мене така донька була. Але я знаю, де він, тут недалеко, – махнув він рукою.
Настя недовірливо подивилася.
-Не віриш? Ходімо, ходімо…
Олег відвів Настю туди, де був за його словами її рідний батько. Красивий молодий чоловік.
-Таня тут прибирала, вона мені сказала.
-Добре спасибі вам…
-Та нічого, я розумію, я приходитиму, можна? Я вже звик. Адже я завдяки їй, Тетяні… Погано так говорити, так. Але так вона на мене вплинула, її відхід.
Я ж не був такий, Настусю, я вчився добре, а потім… Та що тепер… Ось який я. Я приходитиму іноді, добре?
-Звісно.
Якось Настя прибирала в людини біля памʼятника, на яку Олег вказав, як на рідного батька Насти, коли підійшла літня жінка.
-Вибачте, панночко, а ви хто? – вона дивилася на Настю, довго і уважно, а потім заплакала.
-Ви його донька?
-Я думаю, що так…
Так Настя познайомилася із рідною бабусею.
Бабуся розповіла, що тато Насті хороший був, тільки характером слабкий, ось це його і…
…Ходить Настя, а куди подітися, і до мами і до тата на цвинтар, до тих, які життя дали, ходить розповідає, як життя її складається, пообіцяла прожити його гідно…
А ще у Насті тепер є бабуся і дідусь.
