Головна - Життєві історії - Наталія Петрівна йшла додому з важкими сумками. Вона була дуже засмучена – заслаб її чоловік Андрійко. Наталя дійшла сусіднього будинку і сіла на лавку. – Ну все, – подумала вона. – Вже недалечко. Прийду – Андрійку дам кефір із булочкою. Булочка з маком його улюблена… Наталя встала, двома руками підняла сумки з лавки, як раптом почула: – Наталю, ну навіщо ж ти таке важке тягнеш! Сильні чоловічі руки підняли сумки. Наталя Петрівна здивовано озирнулася і ахнула

Наталія Петрівна йшла додому з важкими сумками. Вона була дуже засмучена – заслаб її чоловік Андрійко. Наталя дійшла сусіднього будинку і сіла на лавку. – Ну все, – подумала вона. – Вже недалечко. Прийду – Андрійку дам кефір із булочкою. Булочка з маком його улюблена… Наталя встала, двома руками підняла сумки з лавки, як раптом почула: – Наталю, ну навіщо ж ти таке важке тягнеш! Сильні чоловічі руки підняли сумки. Наталя Петрівна здивовано озирнулася і ахнула

Наталія Петрівна пройшла ще кілька кроків, і знову зупинилася. Поставила свою важку сумку на суху траву за бордюр. Не на асфальт, а на траву, щоб низ сумки не забруднився.

Тяжко…

І нащо вона стільки всього одразу накупила? Зовсім стара вже!

-А що дивуватися, Наталко, – сказала вона сама собі. – Це раніше ти була Наталія Петрівна, начальниця, всім потрібна була. Думала, завжди так буде. В силі була. А зараз ти… Не знаю навіть, як і назвати! Стара…

Наталія Петрівна постояла, відпочивала, підняла й потягла свою сумку з продуктами далі, додому.

І як там Андрій удома?

Раніше він все купував сам, вона хазяйка завжди була така собі.

У вихідні Андрій пилососив і прибирав квартиру, варив їй каву, а потім, з любов’ю дивлячись їй у вічі, питав:

-Наталочко, куди ти хочеш сьогодні?

Це було зовсім інше життя…

-І як я все життя отак? – думала Наталя. – Все ще щось стараюся, тягну! А що робити? Андрій останнім часом майже з квартири не виходить. А сьогодні і зовсім зліг…

Навіть вмиватися зранку не вставав. Кашу їсти не захотів, от я йому смачненького, всього трошки, а набрала.

Була б донька жива, все було б інакше… Ні, про це краще не думати…

Може, йому полегшає? Було так років десять тому…

Андрій тоді пішов у магазин, і нема його і нема! Прийшов пізно, якийсь розгублений.

Кажу йому, що з тобою? А він – я ледве свій дім знайшов!

-А як мене звуть, – каже? – Ти моя дружина, пам’ятаю, але ім’я… А Марина – це хто?

Я просто застигла від несподіванки…

А потім згадала – Андрій завжди переживав, що він, як його мати заслабне отак…

І Наталя тоді весь вечір терпляче йому розповідала все їхнє довге життя.

Що вона його дружина? І звуть її Наталя, а його – Андрій. І що Маринка – це їхня дочка, якої давно вже немає…

-Та ти що? – почувши про дочку, Андрій заплакав.

Гірко, тихо, як чоловіки плачуть, знову переживаючи все, що вона йому розповіла, заново.

А потім він раптом таки сам пригадав усе!

Все повернулося!

І він був ніжний з нею, і немов знову молодий! Вона й не думала, що в них вийде. А Андрій був дуже гордий, що він ще може, що він ще чоловік, хоча їм і за сімдесят!

Тоді вранці він ніби помолодшав. Зварив їй каву, і дивлячись у вічі, запитав, як і раніше:

-Наталочко, а куди ти хочеш сьогодні піти?

Вони тоді пішли в кіно…

…Замислившись, Наталія Петрівна дійшла із сумкою майже до їхнього сусіднього будинку. І сіла на лавку.

Ну все, лишилося недалечко. Прийду, Андрійку дам кефір із булочкою.

Булочка з маком його улюблена.

Наталія Петрівна встала, двома руками підняла сумку з лавки, і налаштувалась на останній ривок до хати. І раптом почула:

-Наталю, ну навіщо ж ти такі сумки тягнеш!

Сильні чоловічі руки підняли сумки. Наталя Петрівна здивовано озирнулася:

-Андрію, ти навіщо вийшов? Ти що, та як ти взагалі? Вийшов у шортах і майці? Ти ж заслаб був?..

-Наталко, ходімо додому. Ти ж втомилася, хіба я можу тобі не допомогти? Ну ти що, люба моя, Наталко, йдемо додому швидше!

Вони піднялися ліфтом на їх поверх. Андрій ніс сумку, а Наталя дістала ключі.

-Зараз, зараз, Андрійку, ну ти мене здивував! Дякую, рідний, я думала не доберуся… Руки втомилися! Все, відкрила нарешті, давай Андрійку, заходь, – Наталя Петрівна відчинила двері і обернулася.

За дверима, притуленою до стіни, стояла її важка сумка. І нікого не було…

-Андрію, ти де, Андрію? – Наталя Петрівна навіть розгубилася.

З кімнати пролунав якийсь звук. Вона забігла – Андрій так само лежав, як коли вона і йшла. Очі заплющив…

Швидка приїхала швидко. Щось зробили…

Вам пощастило, кажуть, ви встигли, а він молодець. Та ні, ще поживе, тиск. Це буває у вашому віці. Потрібно попити дещо, ось тут все написано.

Ну, дає!

А через кілька днів Андрій і справді встав. Наталія Петрівна не витримала:

-Андрію, ти мені поясни, як же так, ти ж мені сумку доніс, я ще сварилася, навіщо ти встав. А потім – тебе нема, сумка стоїть, а ти як лежав, так і лежиш слабий. Нічого не розумію!

-Наталочко, та я й сам не знаю! Просто раптом побачив, як тобі важко, і допоміг… А потім отямився – швидка – сам нічого не зрозумів. Люблю я тебе, Наталю, і знаєш, я думаю це… Назавжди!

-Ти жартуєш!, – усміхнулася Наталія Петрівна.

А він сів поруч, зазирнув їй в очі, ласкаво провів рукою по сивому волоссю.

-Ну що, красуне моя! Я вже приготував нам із тобою цикорій із молоком. Давай поснідаємо, і знаєш, я хочу тебе знову запитати:

-Наталочко, а куди ти хочеш сьогодні піти? Може ми підемо погуляємо в парку? Адже наш час, схоже, ще не весь вийшов. І думаю, вийде ще не скоро…

Plitkarka

Повернутись вверх