Подруги, Аня та Віра, товаришували з інституту. Аня була розумниця із зовнішністю простої міської дівчини. Про таких кажуть – нічого особливого. А ось Віра була красунею із забезпеченої родини. Все при ній, і зовнішність, і одяг. А дружили дівчата тому, що Аня всю дорогу тягла подругу на своїх плечах у навчанні, яке Вірі давалося важко.
Але навчання давно закінчилося, а дружба збереглася. Аня викладала в школі, а Віра в коледжі, чим дуже пишалася: і зарплата вища, і кращі перспективи. В особистому житті молодих жінок також була відчутна різниця.
Віра своєю красою закохала у себе, багатенького Віктора Петровича, який залишив заради неї дружину і дочку трохи молодшу за Віру. Ні, одружуватися він не збирався. Навпаки, йому потрібна була свобода в його нелегкій комерційній діяльності та «молоденька статуетка» під боком для душі. Саме так він називав Віру і не шкодував ні коштів, ні вільного часу на неї.
А в Ані був наречений, Володя Бондаренко, колишній однокласник. Симпатичний хлопець, але «звичайний невдаха» – улюблений вираз Віри. Ані грошей заробити не в змозі, ані Аню забезпечити.
– Заміж не надумай за нього виходити, – говорила вона подрузі. – А то так і проживеш з ним, рахуючи копійки.
Володимир працював таксистом, і Віра не могла зупинити сміх, коли дізналася, що він не бере з пасажирів чайові. На її думку це було верхом нерозсудливості. Аня на такі речі уваги не звертала.
Вони обоє жили зі своїми батьками у двокімнатних квартирах. Коли Володимир зробив пропозицію Ані, вона попросила почекати. Жити зі свекрухою їй не хотілося, а до неї він теж не піде. Потрібно винаймати житло, на що грошей поки не було.
Але стосунки від цього не зіпсувалися. Просто характер у Володимира був такий: поступливий, спокійний. І він дуже любив Аню. Вона це відчувала та відповідала йому взаємністю.
Високий шатен, широкоплечий, дуже цікавий. На нього завжди дівчата звертали увагу. А для нього дорожче Ані, маленької з милими веснянками на усміхненому обличчі, нікого навколо не існувало.
Ось тільки Віра твердила своє: чоловіча краса скоріше в гаманці, ніж у зовнішності. Аня сміялася з її слів, але Віктора Петровича не критикувала, хоча він їй зовсім не подобався: зарозумілий, манірний, низькорослий і, чого вже там гріха таїти, негарний, незважаючи на вишуканий одяг.
Жодної дружби вчотирьох у них, звичайно, не виходило. Хоча Аня з Володею завжди раділи, коли Віра приєднувалася до них у кафе посидіти чи просто прогулятися. З нею було весело, незважаючи на легкі підначки, на кшталт: сто років у цій столовці не була, і якби не ви…, або: Володя, а ти давно Ані квіти дарував, не кажучи вже про парфуми та золото?
Але Аня з Володею не ображалися. Що з неї взяти. «У нас запити інші», – зазвичай відповідав Володимир, а Аня додавала: «Він мене й так вже закохав у себе, без подарунків. А квіти дарує, і часто!
Настало восьме березня. Віру її благовірний відвіз до моря на довгий вихідний. А батьки Володимира запросили Аню з мамою та татом до них на обід. Накрили стіл із пирогами, обмінялися нехитрими подарунками. І тут Володимир раптом узяв слово і урочисто оголосив:
– А Ані я хочу зробити сюрприз!
При цьому він дістав із кишені ключі на червоній стрічкі і сказав, що винайняв для них квартиру. Аня зніяковіла, знаючи, що її батько буде не в захваті.
Негідно молодій жінці жити цим неприйнятним з його погляду громадянським шлюбом. Це вони вже обговорювали. Але батько задумався. Зрештою, їй скоро двадцять чотири. Час сім’ю створювати. І він сказав:
– Ну, значить весілля не за горами.
Усі дружно засміялися, а Аня з Володимиром обнялися, і з їхніх обличь було видно, що це лише питання часу.
Одразу після свят Ані зателефонувала Віра та запросила на зустріч.
– Чекаю тебе в кафе на набережній, – дзвінко заговорила вона. – Я пригощаю, не переживай.
Кафе справді було дороге, хоча Володимир водив її туди кілька разів.
– Ну, давай, розповідай, що він тобі подарував? – було перше питання Віри, яка сяяла у блиску новеньких діамантових сережок.
Але Аня попросила спочатку розповісти про подорож.
– Так, нічого особливого! – відповіла Віра. – Погода була погана, дощі. І якби не ось це, – вона похитала наманікюреними пальчиками свої сережки, – то взагалі відстій. Даремно поїхали.
Потім вона подивилася на подругу і додала:
– А влітку ми їдемо на Канари. Оце буде подорож! Я вже купальник собі купила зі стразами, італійський. Ну не тягни, що Володя тобі подарував?
– Він квартиру винайняв. Ми скоро переїжджаємо.
– Ну й нерозумна ж ти, Аня! Навіщо ти вплутуєшся в ці сімейні стосунки? Ти правда впевнена, що з милим рай і в шалаші, чи прикидаєшся? – Запитала Віра.
Аня промовчала, хоча їй було прикро, що подруга зовсім не зраділа за неї. А їй так хотілося. Настрій трохи зіпсувався, на тому й розійшлися. Після цього тиждень не спілкувалися. Молоді люди переїжджали на свою квартиру, а Віра не дзвонила.
І якось увечері в суботу Володимир затримався довше, ніж звичайно. Прийшов якийсь засмучений, нервовий, що з ним траплялося дуже рідко. Аня запитала обережно: клієнт попався неприємний? На що він відповів:
– Клієнтка! Не бери в голову.
Наступного дня вся у сльозах подзвонила Віра. Толком нічого пояснити не могла, і Аня покликала її до себе. Володимир був на роботі, і подруга заявилася до неї.
– Тобі Володя нічого не розповідав? – Запитала Віра з порога.
– Ні. А що сталося? – Аня запереживала не на жарт. У такому стані вона подругу давно не бачила.
– Цей негідник, Віктор Петрович, мене покинув, уявляєш?! Мене! Після всього, що я для нього зробила, молодість подарувала, всі його безглузді забаганки виконувала, а він! Він відібрав у мене всі брюлики та золото, уявляєш!
– Італійський купальник не відібрав? – Спробувала пожартувати Аня і відразу пошкодувала: Віра одразу заявила до Ані.
– Якщо ти думаєш, що для тебе бідність це нормально і жити так – це твоя доля, то у нормальних жінок все не так!
– Я вже помітила, – парирувала Ганна. – Можеш не продовжувати.
– Та твій Володя «залицявся» до мене вчора в таксі! А тобі не сказав, промовчав. І я йому не відмовила, якщо хочеш знати, щаслива наша…
– Ану пішла геть! – Почули дівчата гучний голос Володимира, який увійшов до квартири, а вони і не помітили за промовами Віри.
Вона ще щось голосно вигукувала, поки він виставляв її за двері, а потім все розповів здивованій Ані.
Віру він підібрав на вулиці перед закінченням зміни. Вона була вся в сльозах. Володимир посадив дівчину в машину та повіз до її батьків, то вона попросила.
Зупинившись біля під’їзду, чекав, коли вона вийде, але Віра почала нести якусь нісенітницю, що Аня йому не пара, що вона, Віра, його озолотить, почала натякати на продовження вечора, після чого довелося випровадити її і поїхати.
Аня застигла від здивування. Вона знала, що її подруга дуже змінилася останнім часом, але такого ніяк не могла очікувати.
На цьому багаторічна дружба безславно скінчилася. Але поряд був вірний, надійний чоловік, який так, не міг пообіцяти золотих гір. Але хіба люблять лише за це?
