Марія ледве трималася, щоб не заплакати. Знову сварка із чоловіком.
– І було б через що? – думала Марія, – знову, через дрібниці. Прийшла додому на півгодини пізніше, ніж зазвичай.
Вадим зустрів її з порога неадоволено.
– Де ти була? Скільки можна чекати? Вечері немає! Я з роботи прийшов, а вдома нікого, – він говорив ще багато інших слів.
Марія швидко пройшла повз чоловіка.
– Зараз все зроблю Вадиме у холодильнику все є. Зараз нагрію, – виправдовувалася Марія.
Через 15 хвилин на столі стояла вечеря. Вадим неохоче сів за стіл. Їв мовчки. Встав із-за столу. Посуд залишив на столі. Накинувши куртку, сказав:
– Я до хлопців пішов.
Марія спокійно видихнула. Є аж дві години життя без сварок та закидів чоловіка. Вона помила посуд, вимила підлогу і пішла в кімнату. Сина вдома не було. Стас відпочивав у селі у бабусі.
-Добре, що Стас не бачить наших сварок, – думала Марія.
Хлопець вже дорослий, навіщо йому дивитися на наші сварки. Вона заспокоювала себе тим, що багато родин так живуть. На роботі всі заздрили Марії.
– Чоловік у тебе золото, – говорила Світлана, – не гулящий, із сином займається. Не те, що мій, як зарплату отримає, одразу в загул. Соню шкода, вона весь час плаче.
Марія думала, як їй пощастило. А з іншого боку, як їй набридли закиди на рівному місці. Все щось хоче від неї і хоче.
Чоловік прийшов за дві години. Було видно, що він вже не пам’ятав про сварку. Для нього це не була сварка, а так просто «виховання». Він часто казав друзям:
– Провів виховну бесіду для «своєї», щоб порядок був. А то бачиш затримуватись стала. Дай їй слабину, на ніч додому перестане приходити.
Чоловіки його підтримували:
– Правильно Вадим, їм тільки дай волю.
Кожен почав розповідати про свою дружину. Мовчав лише Михайло. Він був не одружений і досвіду сімейного життя в нього не було. Коли гул чоловічих голосів затих, він спокійно сказав:
– Якби у мене була така дружина, як у тебе Вадим, я б її на руках носив би і квіти їй дарував щодня.
Чоловіки засміялися: -Ну, ти Михайле даєш, квіти щодня, їх як розбалуєш, потім ще гуляти почнуть.
Всі засміялися, а Вадим задумався. Він повернувся додому, як нічого й не було. Марія сиділа за ноутбуком, складала звіт за місяць. Вона почула кроки чоловіка, закрила ноутбук і пішла на зустріч.
-Давай чаю вип’ємо, я пиріжків твоїх улюблених купила, заходила в кафе наше.
Вадиму стало соромно, він її сварив, а вона за його пиріжками, улюбленими, заходила. Про нього думала.
-Ти вибач мене Марійка, не знаю, що на мене найшло. Ти знаєш, я люблю тебе і ревную.
-А ти довіряти не пробував, я тобі довіряю, ти дві години десь був і що я з порога на тебе насварилася?
Вадим уперше за кілька років задумався. Чому він не довіряє своїй дружині? Вона наче приводу не дає. У будинку порядок. Про мене завжди дбає.
Він згадав про свою сім’ю. Де тато поводився так само з його мамою. Вона була гарна, розумна. Батько часто нездужав і вона доглядала його, а він все одно її ревнував.
– Значить я, як тато став поводитися? – Задумався він.
У дитинстві він завжди шкодував маму, бачив, як вона переживала від докорів та образ батька.
Одного разу мама сказала: – Слабкий він духом сину, нездужає, напевно думає, що я залишу його і піду. Давно пішла б, але люблю його. От і живу з ним.
Вадиму стало соромно за себе і свою поведінку і він подумав:
– Значить, я теж слабкий, як батько, а тільки хвалюся перед друзями, який я сильний. А вона мене любить. Я забув, коли Марія востаннє сміялася. Нещаслива вона зі мною.
Більше Вадим не дорікав своїй дружині. Став приносити їй квіти. Спочатку Марія дивувалася, потім звикла. Вадим намагався зробити свою дружину щасливою, як обіцяв тещі, коли просив її руки.
Через рік у Вадима та Марії народилася дівчинка.
