Наталя Андріївна гірко плакала, сидячи на залізничній станції. Ще кілька годин тому вона вийшла з поїзда на цій самій станції, щаслива і натхненна, яка хотіла побачитися з улюбленим сином, а все обернулося зовсім не так, як їй того хотілося.
Треба було терміново приймати рішення: їхати назад в Калинівку чи попроситися на нічліг до когось із давніх сусідів. Коли Наталя Андріївна підійшла до каси і спробувала купити квиток хоча б до міста, звідки можна було дістатися до села автобусом, похмура і непривітна касирка грубо відповіла їй:
– Немає квитків. Ти що не бачиш, що перед носом написано?
Заплакана Наталя Андріївна тільки тоді запримітила непоказне оголошення, написане чорним фломастером на білому листку і приклеїне до пластикового вікна на шматочок скотчу.
– Вибачте, а коли наступний поїзд? – Невпевнено поцікавилася Наталя Андріївна.
– Я тобі не довідкове бюро! Я квитки продаю, а не довідки задарма роздаю.
Знову захотілося плакати, але Наталя Андріївна переборола себе і попленталася до виходу з будівлі вокзалу.
– Тітко Наталя, це ви? – поруч почувся приємний жіночий голосок, і Наталя Андріївна не одразу зрозуміла, що хтось звертався до неї. Повернувши голову і сфокусувавши погляд, жінка побачила поруч молоду дівчину, невиразно знайому і дуже миловидну.
– Це ж я, Оксана! – Знову заспівала дівчина і широко посміхнулася. Лише тоді Наталя Андріївна згадала. Ну, звичайно ж, Оксана! Та сама дівчина, яка колись чекала на її сина Романа з служби. Чекала вона, а дочекалася друга.
– Доброго дня, Оксано, – ввічливо сказала Наталя Андріївна, а сама відчула хвилю провини, про яку вона давно і, як з’ясувалося, марно намагалася забути.
– Ви плакали? Що сталося?
Занепокоєння так виразно чулося в голосі цієї дівчини, що Наталі Андріївні стало не по собі. Говорити їй правду чи прибрехати та прикрасити? Поки Наталя Андріївна вирішувала, що саме відповісти Оксані, та сама про все здогадалася:
– Це через Ромона, так? Ви через нього так переживаєте?
Наталя Андріївна кивнула і знову розплакалася. Вона зовсім не була готова до такого прийому, що влаштував її рідний син. Більше того, прийому ніякого не було, а були лише крики та закиди, а потім сунуті в руку матері грошові купюри зі словами:
– Що приперлася? Подивитися на мене? Побачила? Задоволена? А тепер давай, їдь у свою Калинівку.
Подумавши трохи, Наталя Андріївна вирішила, що сенсу ховати правду від проникливої Оксани не було жодного. Селище міського типу, в якому жив Роман, було надто маленьким для того, щоб чутки в ньому не поширювалися. Усім було давно відомо і про пригоди дружини Романа, і про те, з ким саме вона зраджувала чоловікові, і про те, що дитину від коханця нагуляла, а ще покинула Романа і пішла жити до свого майже нового чоловіка.
– Через Ромона. Вигнав він мене. Сказав, що я в усьому винна, що робити тут нічого. А квитків на потяг немає!
Якось упоравшись з довгою промовою, Наталя Андріївна знову схлипнула, а сльози мимоволі хлинули з очей. Оксана кілька хвилин заспокоювала її, а потім запросила до себе.
– Я одно живу, відіспитеся в мене, а вранці поїдете.
Наталі Андріївні стало знову ніяково. Адже саме з її наполягання колись Роман одружився з Тетяною, а Оксану залишив на самоті. Не подобалася Оксана Наталі Андріївні, надто вже молода дівчина відрізнялася від неї самої, а як можна було дозволити синові одружитися зі своєю власною протилежністю? Тільки ось не врахувала Наталя Андріївна того, що Тетяна була надто сильно схожа на неї, а тому віддала перевагу не доброму і порядному синові Наталії, а багатшому чоловіку.
У Оксани в будинку було тепло та затишно. Дійсно, дівчина жила сама, її шлюб із чоловіком виявився недовговічним, а діти так і не встигли з’явитися. Наталя Андріївна з вдячністю повечеряла з Оксаною, вони говорили про все на світі, не торкаючись головної теми – Романа та його розлучення з дружиною.
– А де твої батьки? – Запитала Наталя Андріївна.
– Поїхали до бабусі жити. Дім мені залишили, сказали, що я можу жити, як захочу. Адже мені вже далеко не двадцять, пора самостійність розвивати.
Після вечері Оксана пішла до сусідки, а Наталя Андріївна залишилася у її будинку. Оксана постелила гості в кімнаті батьків, і жінка довго сиділа на ліжку, дивлячись на всі боки і намагаючись заглушити почуття провини, що наростало з кожною хвилиною. Останньою краплею стало те, що Наталя Андріївна побачила на полиці серед якихось листівок та флакончиків з парфумами фотографію Романа. На ній він обіймав Оксану, і обидва були такими щасливими, що у жінки виступили сльози.
На той момент, коли Оксана повернулася, Наталя Андріївна знову плакала.
– Вибач мені, – сказала вона, опустивши голову і звертаючись до Оксани.
– Тітко Наталя, ви що! – Оксана злякано обійняла її за плечі. – Усе вже давно в минулому! Та й не винні ви ні в чому! Якби Роман любив мене по-справжньому, він би ніколи не одружився з іншою. А якщо одружився, то мене не любив.
Наталя Андріївна підвела голову і подивилася в обличчя дівчині. Оксана посміхалася, і їй полегшало.
– Давайте я завтра до нього зайду! – раптом сказала дівчина і підморгнула своїй гості. – Поговорю з ним, скажу, що він не правий.
– Не треба! – Запереживала Наталя Андріївна, а потім раптом пом’якшилася, розуміючи, що Оксана знову хоче їй допомогти. Відмовлятись було незручно, тим більше, що дівчина таким поглядом дивилася на неї, що Наталі Андріївні аж не по собі стало.
– Не відмовляйтеся, – сказала Оксана м’яко, – адже ми з Романом спілкуємося, як старі приятелі. Все вже давно в минулому: і зради, і образи, і прикрості. Йому зараз непросто, все село над ним потішається, а він переживає через це. Якщо ще й з матір’ю ось так розлучиться, то зовсім пропаде.
І тут Наталя Андріївна зрозуміла: ця дівчина досі закохана у її сина. Звичайно, інакше б Оксана так сильно не переживала через Романа та його сімейні негаразди. І ця розмова була просто приводом для Оксани побачити Романа та поговорити з ним. І Наталя Андріївна погодилася.
До вечора наступного дня вона з нетерпінням чекала на повернення Оксани з роботи. Квиток куплений не був, бажання їхати даремно теж не було. Дівчина прийшла додому, і з її обличчя було видно, що зустріч не пройшла даремно.
– Він завтра до вас зайде, – радісно повідомила Оксана, – я йому сказала, що це буде його останній шанс вибачитися і зберегти стосунки з найближчою для нього людиною.
Наталя Андріївна відчула, як на очі навернулися сльози.
– Ні, Оксано, тепер я бачу, що не я для Романа найближча людина.
Оксана почервоніла і трохи посміхнулася. Вона була така світла, така добра і приємна, що Наталя Андріївна раптом зрозуміла, що зараз теж отримала ще один шанс на те, що у її сина буде хороша дружина, а в неї найгідніша невістка. Набагато гідніша за свою свекруху, і в цьому теж був привід для гордості.
Син прийшов уже надвечір. У руках квіти, голова опущена вниз. Оксана одразу засвітилася якось. Він простягнув букет Оксані, підійшов до матері.
-Мамо, Ти пробач мені. Я й сам не знаю, що зі мною останнім часом.
Наталя Андріївна встала.
-Ох, Романе … Це мені у вас у всіх прощення треба просити. Просити, щоб знову спробували стати щасливими. Виїхати вам потрібно. Далі звідси, щоби жодні розмови не заважали. А я вас у гості чекатиму!
Вона сіла, бо сказала найголовніше. Потрібно було дати спрямування їхнім думкам. Оксана раптом зніяковіла, а Роман якось просвітлено усміхнувся, начебто якесь складне завдання вирішив.
Минув рік. Наталя Андріївна пакувала речі. На дивані сиділа сусідка.
-Ну, ось, і ти їдеш. Незабаром у Калинівці нікого не залишиться.
Наталя подивилася на неї.
-Ну, хто-небудь, та залишиться.
-І не боїшся? На старості років, у таку далечінь?
-А чого мені боятися? Не до чужих людей їду, до сина з невісткою. Невістка знаєш у мене яка?
-Так знаю, знаю … Ну, що, щасливо тобі тоді. Коли Роман приїде?
-А ось вранці і приїде, відпочине, і одразу в дорогу. Оксана сказала, що народжувати не поїде, доки Роман мене не привезе. Щаслива я зараз, розумієш? Нічого на душі каменем не висить.
Вони попрощалися, сусідка пішла, а Наталя Андріївна сіла відпочити. Адже правда… Давно вона не відчувала себе такою щасливою. У кишені завібрував телефон:
-Алло …
-Мамо, це я!
Голос Романа звучав так, ніби він отримав Нобелівську премію.
-Мамо, Оксану відвезли до пологового будинку. Я виїжджаю за тобою зараз. Будь готова!
Вона поклала слухавку, змахнула сльозинку.
-Господи, допоможи їй …
Озирнулася, і кинулася квапливо збирати речі, що залишилися.
