Справившись з домашніми справами, Марина зазирнула до чоловіка. Він останнім часом полюбив літню кухню, комп’ютер там поставив, інтернет провів. Марина, попередивши чоловіка, пішла до сусідки посидіти, поговорити, новини сільські обговорити.
Вже кілька років Марина була на пенсії. Все життя працювала бухгалтером, вдома з чоловіком тримали своє господарство, город, як заведено, сорок соток. Дітей виростили – доньку та синочка. Добрі вийшли дітки. Доча поїхала у Київ, заміж вийшла, онучку подарувала. А син бізнес свій відкрив.
***
Сусідка до цього часу вже впоралася і з городом, і з вечерею. Побачивши Марину, зраділа:
– Давай, сусідко, чаю поп’ємо! Меду свіжого купила у знайомих…
На плиті вже закипав чайник, коли телефон Марини задзвонив: може, Світлана – донька дзвонить?
Марина дістала свій мобільник, на екрані висвітлилося – чоловік Сергій:
– Так, рідний! Ти що там, засумував? Так заходь до Тетяни, чаю поп’ємо…
Сергій мовчав, а потім якимось чужим, не рідним голосом, сказав:
– Я пішов. Не чекай мене.
– Куди ти пішов? – не зрозуміла Марина.
– Зовсім пішов, чуєш? До іншої жінки.
– Та зачекай ти … Що ти таке кажеш. Я зараз прийду додому, поговоримо. Що з тобою, Сергію?
– Не поспішай. Мене вже нема вдома. Я поїхав машиною. Не шукай!
Машину батькові подарував син. Гарна машина, іномарка. Діти шанували своїх батьків. На літо завжди приїжджали, онуків привозили. Допомагали чим могли…
Марина все ще не могла збагнути, що сталося. Навіть не встигла засмутитися. Додому зібралася. Сусідка вже чай почала розливати в чашки:
– Що сталося? Куди ти біжиш?
– Та щось не зрозумію. Сергій кудись пішов. Вірніше, поїхав…
– Може, до магазину? – припустила Тетяна.
Марина махнула рукою і вийшла за хвіртку. Жартувати надумав, чи що?
Ні в домі, ні в літній кухні, ні на подвір’ї чоловіка не було. А в гаражі не було машини. Все, як і п’ятнадцять хвилин тому, все на місці, жодних слідів швидких зборів.
Яка жінка? Куди пішов? Марина дивувалася, все ще сподіваючись, що чоловік вирішив розіграти її. Уявляла, як зустріне чоловіка, який повернувся після розіграного жарту, як вони посміються разом, молодість згадають. Все в їхньому житті було добре – ніколи один одному приводу не давали для ревнощів, навіть на думку не спадало піти комусь ліворуч. Все було добре, по-сільськи пристойно. Людей не соромно.
Час минав, а жарт затягувався. Скрипнула хвіртка, Марина поспішила назустріч: ну ось – з’явився, нарешті! Вже приготувала слова для зустрічі, щоб не образити, але дати зрозуміти, що турбувалася вона про чоловіка. Все ж таки не молоденький… Око та око за ним потрібне. А він вигадує безглузді розіграші.
Але у двір увійшов не чоловік… Стурбована сусідка зайшла дізнатися, чи не потрібна її допомога. Марина розгублено розвела руками:
– Навіть не знаю, що сказати… Сергія ніде немає.
– А речі? Речі на місці?
Марина схопилася:
– Та як я не подумала! Зараз подивлюся…
Відкрила шафу – сорочок, футболок, спортивного костюма, і правда, немає. І комп’ютера теж немає, один старенький монітор на столі залишився, тому не звернула відразу уваги. Ноги підкосилися, важко опустилася на диван.
Марина кілька разів намагалася набрати телефон чоловіка, абонент був недоступний.
Вона й не пам’ятає, як настав ранок. Всю ніч проходила по порожньому будинку від вікна до вікна, прислухалася до кожного шереху, з надією видивлялася кожну машину, що проїжджала вулицею.
Вранці зателефонувала дочці. Світлана теж не відразу повірила. І навіть не зрозуміла. Попросила маму заспокоїтись. А сама почала шукати батька. Давай дзвонити своїм подругам – може хтось щось знає. Всі тільки дивувалися, обіцяли передзвонити, якщо дізнаються. Тільки Віра… трубку взяла і мовчала:
– Алло, Віра! Ти чуєш мене? – вигукувала з Києва Світлана. – У нас батько пішов. Поїхав кудись… Нічого не знаєш?
– Він не пішов, – нарешті відповіла Віра. – Він зі мною. Не шукайте його.
– Не зрозуміла, – здивовано почала Світлана, але трубка зрадливо запікала, сповіщаючи, що абонент вимкнувся. А далі, як правило, абонент недоступний.
Світлана не відразу могла переварити цю новину. Віра молодша за неї на рік, вони дружили ще зі школи. Віра часто забігала до них додому, коли вчились. Та й улітку, коли приїжджала до батьків у відпустку, теж приходила.
Що? Батько пішов до неї? Так, вона розлучена, двох дітей виховує, працює у магазині прибиральницею. Мати у неї – людина видна у селі, в адміністрації працює. А Віра – невдаха по життю за своєї яскравої матері. Світлана їй співчувала, завжди привозила гостинці і їй, і дітлахам.
Світлана ще раз спробувала набрати Віру. Потім батька… Телефон мовчав.
Як цю новину повідомити матері, що батько пішов і справді, та ще й до ровесниці Світлани, яку вона вважала подругою?
…Мама плакала. Їй вже розповіли. І вона не уявляла, як цю новину повідомити дітям. Ще тиждень-другий думала, що Сергій схаменеться, повернеться. Марина не буде його сварити – у нього і так здоров’я немає. Ну, помилився чоловік на старості років… З ким не буває?
Адже все життя душа в душу прожили, більше сорока років. Як тепер людям у вічі дивитися? До магазину не вийдеш. Соромно!
– Марино, він поїхав зі своєю до сусіднього міста, – прийшла Тетяна і повідомила новину. – Вже все село знає. Всі здивовані, звісно. Адже ваша сім’я була свого роду зразком.
Марина, все ще не могла повірити в те, що це відбувається з нею, все ще теплилася надія в її душі. Вони ж любили одне одного, берегли.
Дочка дзвонила кілька разів на день, підключала родичів батька, які б могли вплинути на нього. Але той, тільки-но почувши, про що з ним хочуть поговорити, одразу клав слухавку. Син приїхав до матері, рвонувся до батька в місто, куди той поїхав зі своєю подругою. Розмови з батьком не вийшло. Батько показав йому на двері, заявивши, що він у своєму житті розбереться сам.
– Ах так! – розізлився син. – Тоді машину, яку я подарував не лише тобі, а вам із мамою, я заберу.
Машина стояла біля воріт будинку. І ключ був у замку, не чекав батько гостей, щойно приїхав звідкись.
Відкрив дверцята, сів на крісло водія, кинув батькові декілька слів на прощання. Той сіпнувся до машини, та Ігор вже завів автомобіль, зачинив дверцята і попрощався з батьком довгим сигналом клаксону.
Марина схопилася за голову, коли побачила сина за кермом батьківської машини:
– Синку, та Бог з нею, з машиною! Не треба було її забирати.
Дальше більше! Батько не стерпів, подзвонив у податкову, наговорив на бізнес сина. І в Ігора почалися численні перевірки…
***
Незабаром «молоді» повернулися назад у село. Пенсії Сергія на життя не вистачало. Віра пішла влаштовуватися на колишнє місце роботи, а там на неї косо подивилися але взяли. Дякуючи мамі, допомогла, зв’язки свої підключила. Взяли Віру в адміністрацію підлогу мити, чистоту наводити.
Сергія як підмінили. Перестав спілкуватися із родичами, навіть рідну сестру не помічав. Марина намагалася було з Сергієм добрі стосунки зберегти, з дітьми помирити – нічого не виходило. Згодом вона прийшла до тями. Хоч і важко було, і прикро, але нікому нічого поганого робити не стала. З властивою їй добродушною розважливістю почала аналізувати своє подружнє життя і вирішила, що сама винна. Потрібно було собою займатися.
Життя йшло своєю чергою. Село погуло, погуло і переключилося на інші новини. А Марині з кожним днем ставало все важче повертатися до свого порожнього будинку після походу в магазин або з городу, де треба було прибирати посаджений з чоловіком навесні врожай. Нікого в її селі не залишилося з рідних. Нічого її не тримало у рідному домі. Дочка приїхала, запропонувала продати будинок, купити квартиру у її будинку у Києві. Розлучення на той час вже було оформлено. Залишилося розділити з чоловіком її батьківський будинок, в якому вони прожили своє довге щасливе життя.
Марина погодилася на всі умови Сергія. Вона не хотіла з ним сваритись. Мир у душі для неї був важливішим. Та й Сергій став менше сваритися, хоч образу на дітей так і тримав, що було особливо важко для Марини.
Поки шукали покупця додому, син запропонував матері пожити у нього вдома, в Одесі, де у нього бізнес. Марина раніше ніколи не дозволяла собі довгі поїздки з дому, не могла покинути свого Сергія. А зараз закрила будинок на замок, віднесла ключі сусідці – придивись, якщо що, і рушила в гості до сина. Пожила у нього кілька місяців, зрозуміла, що потрібна була її материнська турбота – син після розлучення жив один. А коли дізналася, що син із кимось зустрічається, з легким серцем вирушила назад. До цього часу і покупець дому знайшовся. Розділили з колишнім чоловіком гроші, дочка взяла іпотеку та купила матері однокімнатну квартиру у своєму будинку, у сусідньому під’їзді. Життя зробило різкий поворот. Але Марина зрозуміла, що на цьому життя не закінчується. На душі було важко, але Марина намагалася не розкисати, зайняти себе чимось іншим.
Поки Світлана була на роботі, вона допомагала їй у господарстві, займалася з онукою. Перезнайомилася із сусідами. У них компанія таких же за віком жінок і чоловіків утворилася. Збираються біля під’їзду в певний час і прогулянковим кроком рухаються в сусідній парк. Діляться між собою рецептами здорового способу життя, новинами.
Один чоловік, у якого три роки тому не стало дружини, робить Марині знаки уваги, розповідає про свою долю. І Марина відчуває, що у її житті не вся пісня заспівана. І життя хороше. І жити добре. Жодним поганим словом свого Сергія не згадує. Лише вдячна за щасливі роки, прожиті разом. Ось така вона – Марина – добра, м’яка, усміхнена і дуже по-жіночому затишна.
