Двері у коридор відчинилися. Анатолій Валерійович спробував підвестися з ліжка, як у спальню забігла дочка.
-Тату, лежи! – сказала вона.
-Олено, я і так цілими днями лежу, – простяг він руку. – Допоможи підвестися!
За допомогою дочки старий підвівся на ноги, тримаючись за спинку ліжка і махнув рукою:
-Все! Я сам дійду.
-Тату, тобі що приготувати?
-Дочко, посмаж картоплі!
-Тобі не можна.
Анатолій сумно глянув на доньку.
-Мені зовсім нічого не можна, – буркнув батько. – Мені вже набрид цей кефір і суп без смаку.
-Гаразд! Але тільки на соняшниковій олії і з кефіром.
-Посоли, хоч трохи!
-Тату, тобі вісімдесят чотири роки, а ти як дитина.
Олена пішла на кухню, а Анатолій Валерійович потихеньку пошкандибав за нею.
Дорогою він зайшов у ванну кімнату. Глянув у дзеркало. Звідти на нього глянуло зморшкувате обличчя старого.
Він намочив руки, пригладив волосся, і побрів далі, на кухню. Зайшовши, він сів на стілець і спостерігав, як дочка готує.
Та вже начистила картоплю, цибулю, налила в сковорідку олії. А він згадував, яку картоплю готувала йому дружина, якихось двадцять-тридцять років тому:
“Галя спочатку брала сало клала на сковорідку і смажила. Коли сало витоплювалося, вона витягувала шкварки на тарілку, а картоплю клала прямо в жир.
Вона в неї така піджариста виходила і цибуля не підгоряла. Наприкінці вона повертала шкварки назад у сковорідку і ставила на стіл…»
Він важко зітхнув.
«А дочка зараз на соняшниковій олії, та ще й не прожарить. «Не можна, тобі тату!», каже.
-Олено, просмаж хоч гарненько!
-Не можна тобі, тату!
Картопля все одно смачною вийшла, хоч і не просмажена.
-Завтра, я не працюю, прийду вранці, – почала донька розмову за вечерею. – Допоможу тобі покупатися, поперу.
-Я сам покупаюся…
-Ти вже раз намагався сам…
-Так, так і що? Ну – трохи слизько було…
-Ех, тату, тату! Як час іде? Все мені здавалося, що ти не змінюєшся і раптом… Постарів.
-Доню, я вже довго на білому світі живу. Пора вже до моєї Галі…
-Ну, що ти таке кажеш?
-Не хочу бути тобі тягарем…
-Тату, ну що ти кажеш? – повторила дочка. – Ти, все життя за нами доглядав. Невже я тебе залишу?
Повечеряла. Вони зайшли в кімнату. Батько посадив дочку на диван, посміхнувшись, дав картку.
0Це моя пенсійна! Код ти знаєш…
-Навіщо?
-Олено, я вже місяць, як із квартири не виходжу. Собі щось теж купуй…
-Тату, нам із чоловіком вистачає…
-Внучці моїй Алісі щось купиш або гроші переведеш. Як вона там у цьому своєму університеті?
-Третій курс закінчує.
-Так, Олено, ще ось що, – Анатолій Валерійович підвівся, підійшов до шафи, відкрив. – Якщо, щось трапиться, на поминки гроші тут.
-Тату, ну що ти? – на очах доньки з’явилися сльози.
-Дочко, слухай далі! Тут заповіт. Квартиру я заповідаю Алісі. Володі я дзвонив, він не заперечує, – на його обличчі майнула радісна усмішка. – У нього котедж, діти дорослі, в обох квартири, машини.
Дочка встала, підійшла до батька, уткнулася йому в плече і заплакала.
-Все, все, Олено! Що ти розплакалася?
-Це я так, – витерла вона сльози. – Піду тобі пігулки приготую.
Вона поклала на табуретку біля ліжка пігулки, які потрібно випити на ніч, поставила склянку води.
-Тату, я додому пішла, – дочка почала збиратися. – Завтра вранці прийду. Давай, я тебе покладу!
-Ну, що ти мене зовсім за слабого вважаєш? – він вийшов слідом за дочкою в коридор. – Проведу тебе і сам ляжу.
Дочка відкрила двері і раптом заплакала.
-Ти що, Олено? – але на очах старого теж з’явилися сльози.
Вона знову уткнулася йому в плече і заплакала. А батько гладив її по голові, як маленьку:
-Ну що ти, доню?
-Гаразд, тату, я пішла! – вона витерла хусткою сльози і вийшла.
А Анатолій Валерійович підійшов до вікна і з сумною усмішкою на обличчі дивився в слід доньці, поки та не зникла за рогом.
Він ледь дійшов до ліжка. Взяв пігулку, запив водою і ліг на ліжко. Сил зовсім не лишилося. Заплющив очі і незабаром заснув.
І снилося йому, що він зовсім молодий. Ідуть вони з Галею у бік міського парку. Поруч іде Володя, він намагається бути серйозним, але у хлопця це не виходить, а попереду Оленка, зовсім маленька, з білим бантиком. Усі радісно посміхаються.
Раптом серце застукотіло сильніше… Потім все тихіше, тихіше… Все потемніло.
Але здалося, що потемніло тільки на мить. Рідна квартира. Він встав з ліжка. У всьому тілі така легкість, наче продовжується сон, немов він знову молодий і здоровий…
Він відчув, що у коридорі відчиняються двері, пішов туди. Донька. На обличчі чомусь дивний вираз. Він радо пішов назустріч, але… Вона ніби не помітила його.
Кинулася в спальню:
-Тату!!! – закричала вона.
Він повернувся у спальню. На ліжку лежав старий, його застиглий погляд був спрямований у стелю.
А стоячи на колінах біля ліжка і уткнувшись йому в груди, плакала його дочка…