– Та годі тобі! Ну мого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться!
Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке!
З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити.
Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата.
Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів.
Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділенні. Обидва були із глибинки. Тільки от батьки Олени були звичайними робітниками, а сім’я Віктора – хоч і дрібні, але бізнесмени.
Спочатку дівчину прийняли не дуже привітно, але згодом, Олена здобула любов батьків коханого. Принаймні їй так здавалося.
Проживши разом рік, закохані вирішили одружитися. Спочатку вони хотіли просто розписатися і посидіти в родинному колі – зайвих грошей гуляти шикарне весілля не було. Але на обговоренні даного заходу з обома батьками, батьки Віктора наполягли, щоб весілля було за всіма правилами: гарний ресторан, дорогий ведучий, лімузин та безліч гостей.
– У нас рідні багато, – говорила мама Віктора, – надарять стільки, що всі витрати окупляться з лишком!
Батьки Олени скромно мовчали. Єдиної родички, тієї самої, що залишила квартиру їхній доньці, давно не стало. Але осоромитися не хотілося, та й Олена була в них одна. У результаті вирішили взяти кредит.
Батьки та молоді поринули у підготовку до весілля. Олена, намагаючись заощадити гроші батьків, вирішила зачіску та макіяж зробити сама. Сукню теж замовила у своєї знайомої, яка за прийнятну ціну погодилася пошити її за ескізом дівчини.
Закрутившись між примірками, необхідними покупками та інститутом, Олена не одразу помітила, що Віктор трохи відсторонився від неї. “Ну нічого! – втішала себе дівчина. – Він теж хвилюється! Та й у нього, напевно, теж безліч справ перед весіллям!”
За кілька днів до весілля, у Олени зняли дві останні пари. Задоволена дівчина вирішила з’їздити до кравчині і раніше повернутися додому, щоб встигнути приготувати коханому романтичну вечерю.
На її подив, вдома хтось був. Увійшовши до квартири, вона побачила всюди розкиданий одяг, зі спальні розносилися характерні звуки. Молячись усім святим, щоб це було не те, що вона думає, Олена відчинила двері спальні.
Святі не допомогли. Її наречений перекидався на їхньому ліжку зі своєю однокурсницею. Вони не відразу помітили Олену, що увійшла. А коли побачили, то навіть не зупинились. Олена вийшла у вітальню.
Через кілька хвилин туди вбіг, Віктор…
– Олено! Це не те, про що ти подумала!
– Звідки ти знаєш, що я подумала? Забирайся!
– Олено! Давай поговоримо!
– Забирайся!!!
– Добре! Я піду! Але ти ще пошкодуєш про це!
– Не повіриш – я вже шкодую, що зв’язалася з тобою!
Віктор пішов. Проплакавши всю ніч, Олена ледве знайшла сили на ранок вирушити на заняття. В аудиторії на неї чекав Віктор.
– Олено! Ну давай поговоримо! Ну правда! Тобі останнім часом було не до мене! Ти так захопилася цим весіллям! Ось я й зірвався! Клянусь, цього не повториться! – здавалося, хлопець був щирий. – Олено! Ну я люблю тільки тебе! Мені ніхто більше не потрібний!
Олена не вірила жодному його слову.
– Ну добре! Вирішила бути гордою? – голос Віктора раптом став твердим. – А про батьків ти подумала? Вони в борги влізли, щоб тобі весілля пристойне зробити! Ти хочеш все скасувати? Залишилося кілька днів! Нічого не повернеш! Все сплачено! Не знаю як ти, а я схожу на цей бенкет зі своїми друзями!
– Ну і негідник же ти! – вилетіло у дівчини.
Олена ледве витримала своє весілля, намагаючись не показувати те, що вона відчуває. Віктор же веселився на всю зі своєю ріднею та друзями. Дівчина ледь дочекалася, коли вони повернуться додому. Постеливши собі у вітальні, вона вже збиралася лягати спати, як у двері подзвонили. На порозі стояли батьки Віктора.
– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора.
– За якими?
– Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей.
– Я зібрав усе, що було. Думаю, тут вистачить! – Він віддав пачку матері.
– Але як же так? – мало не плачучи вигукнула Олена. – Мої батьки теж складалися на весілля!
– І що? – свекруха зневажливо глянула на неї. – дарували здебільшого наші родичі. Що ваші сільські могли подарувати? Праску?
Уся трійця дружно розсміялася. Трохи поговоривши з сином, батьки вирушили на вихід.
– До речі, люба, – обернулася на порозі свекруха, – завтра ж іди в паспортний і пропиши Віктора. Як не-як, він тепер твій законний чоловік і має право на прописку!
Після відходу батьків Віктор попрямував до дружини.
-Ну давай, люба! Пора виконувати подружній обов’язок!
Вона схопила праску і вимовила:
-Тільки підійди!
Мабуть, відчувши, що в такому стані йому з нею не порозумітися, Віктор відступив. Зачинивши за ним двері і підперши їх кріслом, Олена спробувала хоч трохи поспати.
_____________________________________________________
-Дівчина, ви вибачте, що я втручаюся, з вами все гаразд?
Поруч із Оленою зупинився молодий, інтелігентного вигляду чоловік. Його погляд був стривожений. Дівчина озирнулася і зрозуміла, що вона вже давно сидить у цьому кафе. Хусточка в її руках наскрізь промок від сліз, які вона намагалася зупинити.
– Мене звуть Валерій. Я зайшов сюди пообідати і протягом усього обіду спостерігаю, як ви плачете.
Олена піднесла до очей мокру хустку. Валерій тієї ж миті дістав свою і простяг дівчині.
– Ви дозволите? – Він показав на стілець навпроти Олени. Дівчина кивнула. – Я працюю в тому будинку, – він показав на сіру будівлю навпроти кафе, – і часто заходжу сюди пообідати. Але вас бачу вперше. У вас щось трапилось?
Олена знову кивнула і раптом вилила все, що нагромадилося в неї на душі за ці дні. Стало легше. Перш ніж відповісти, Валерій підняв руку і покликав офіціанта. Замовив каву та тістечка, він з усмішкою подивився на дівчину.
– Ви вибачте, що я ось так… Вихлюпнула на вас свої проблеми… Просто…
– Просто незнайомій людині легше виговоритися, – усміхнувся Валерій і накрив руку Олени своєю долонею, – ви правильно зробили!
За півгодини вони разом вийшли з кафе. Валерій посадив її у таксі, давши на прощання свою візитку:
– Олена, якщо що – звертайтеся будь-коли! Радий вам допомогти!
Вдома на Олену чекала свекруха власною персоною.
– Любонька! Я щось не зрозуміла! Я тобі коли сказала, щоб ти прописала Віктора? Цілий тиждень минув, а ти не ворушишся!
Підбадьорена спілкуванням із Валерієм, Олена вирішила не давати себе в образу.
– А з чого я повинна прописувати його? Щоб він сюди всяких дівок водив? Або що ви всі обдурили мене, і взяли наші спільні гроші?
– Які ще гроші? Що в тебе брати? Крім цієї квартири, яка незаконно тобі дісталася, більше і нічого!
– Квартира мені дісталася за законом! І я не збираюся в неї прописувати вашого синочка-зрадника! З чого раптом? Ви і гроші взяли і на квартиру мою тепер поклали око?
-Ах ти..! – свекруха схопилася, і підбігла до Олени.
-Тільки посмійте! У мене на телефоні кнопка швидкого виклику, – Олена підняла вгору руку з телефоном, – вас швиденько звідси викинуть! І ти, чоловік, – вона обернулася до Віктора, – швиденько збирай свої речі і вмотуй звідси!
– Я твій чоловік і маю права перебувати на твоїй території, – посміхаючись вимовив Віктор, – тому житиму тут стільки, скільки захочу!
– Я розлучуся з тобою!
– Спробуй! Тільки я тобі розлучення не дам! А поки ми судимося – я зроблю так, щоб ти мене прописала!
– Вона тебе завтра ж пропише! – вигукнула свекруха. – А то гірко про це пошкодує!
Батьки Віктора поїхали, він поїхав за ними. Був вихідний і, швидше за все, він поїхав у якийсь клуб, розважатися.
Олена довго лежала на своєму дивані. Потім, згадавши нового знайомого, дістала його візитку. “Морозов Валерій Ігорович”. Юридична фірма… Олена посміхнулася.
У понеділок, після повернення з інституту, на неї чекав неприємний сюрприз. Додому її не пускали. Зважаючи на все, Віктор змінив замки. Олена довго дзвонила. Нарешті, по той бік почувся голос чоловіка.
– Чого треба!
– Негайно відкрий!
– Та пішла…! Коли мене пропишеш – тоді й відкрию!
Олена застигла на майданчику. Як вона раніше не розгледіла в ньому такого негідника?! І що тепер робити? Вона спустилася вниз і сіла на лавці біля під’їзду. Несподівано її осяяло. Порившись у сумочці, вона знайшла візитку Валерія і відразу набрала його номер.
– Валерій, вибачте, що пізно, – пояснивши ситуацію, Олена почала його чекати. Молодий чоловік приїхав буквально за кілька хвилин.
– Ми, виявляється, із вами майже сусіди! – усміхнувся він. Олена знову спробувала вибачитись, але він тільки махнув рукою. – Не вибачайтесь. А ж сказав вам: будь-коли!
Вони піднялися на майданчик і ще раз подзвонили до дверей квартири Олени.
– Пішла…! – почулося за нею.
– Ну що ж! Якщо ваш чоловік не хоче відчиняти двері по хорошому – будемо по поганому. – Валерій набрав номер на телефоні і деякий час із кимось розмовляв. За розмовою дівчина зрозуміла, що Валерій телефонував до майстра, який відкриває замкнені замки.
За годину приїхав пристойного вигляду літній чоловік. Весь цей час Олена тихо, щоби не привертати уваги сусідів, спілкувалася з Валерієм. Буквально за три хвилини двері були відчинені. Дівчина зі своїми супутниками увійшла до квартири.
За бурхливими веселощами її чоловік не відразу помітив людей, що увійшли.
-Якого …? – здивовано вигукнув він.
– Громадянин Микитенко! Ви не маєте права перебувати в цій квартирі, тому що вона належить не вам, і ви тут не прописані! – викарбував Валерій.
– Я перебуваю у квартирі законної дружини! – спробував пояснити Віктор. У цей час його друзі, відчувши недобре, стали бочком вибиратися з квартири.
– Ваша дружина сьогодні подала на розлучення та побажала, щоб на час процесу ви покинули її квартиру!
– Ви не маєте права! – вигукнув Віктор.
– Давайте я викличу пол1цію і вона вам роз’яснить, які права та хто має! – запропонував Валерій.
За кілька хвилин Віктора у квартирі не було.
– Андрій, у тебе є замок, щоб вставити дівчині? Тільки надійніший, – звернувся Валерій до знайомого майстра.
– Ображаєте, Валерій Ігорович! Зараз зробимо, – сказав майстер.
– Може каву? – Запропонувала Олена.
– Із задоволенням!
Дівчина швидко зварила каву.
– Валерій, не знаю як вам дякувати ! Я розумію, що ваші послуги коштують грошей, але я обов’язково з вами розплачусь!
– Не поспішайте! Я завжди готовий допомогти добрим людям. Навіть безкоштовно. За це часто дістається від батька.
– То ви працюєте у фірмі свого батька?
-Так, – посерйознішав він, – і якщо вже я сказав, що ви сьогодні подали на розлучення, може тоді оформимо документи, щоб не бути голослівними? Чи ви не хочете розлучатися?
– Ну що ви! Звісно хочу!
За справами та розмовами, вони не помітили, як пролетіло півночі. Андрій поставив Олені надійний замок. “Навіть сам не відразу розкрою!” – гордо вимовив він. Олена з Валерієм непомітно перейшли на “ти”.
Через місяць, Олена, міцно стискаючи в руках свідоцтво про розлучення, вийшла з РАГСу. Після невеликої розмови з Валерієм, Віктора без слів підписав усі папери та зник із міста. Із інституту його відрахували.
Через півроку Олена отримала диплом і влаштувалася на роботу. Її стосунки з Валерієм із дружніх переросли у близькі, але заміж вона тепер більше не поспішає. Вечорами вони разом працюють. Валерій займається своїми справами, Олена – підробляє написанням дипломів та курсових. Вона хоче якнайшвидше розплатитися за кредит батьків, взятий на злощасне весілля.
