У Ліди народився внук в іншому місті, тому вона поспішала на поїзд. Квиток їй дістався останній, на верхній полиці.
-Нічого, – думала Ліда. – Їхати вісімнадцять годин. Залізу нагору і висплюсь.
Вона зайшла в купе і зрозуміла, що виспатися не вдасться – там уже розкладали речі сім’я з двома дітьми.
Один хлопчик – зовсім немовля, а старша дівчинка років одинадцяти, чи дванадцяти.
-Доброго дня, у мене верхня полиця. Допоможіть мою сумку покласти під вашу нижню поличку, – звернулася Ліда до чоловіка.
Речі були розкладені, супутники познайомилися.
Раптом старша дівчинка запитала, не звертаючись ні до кого:
-А де я спатиму?
Відчувалося якесь напруження.
-На нижній полиці, – відповів батько.
-Я хочу на верхній.
-Ну гаразд, на нижню ляжу я.
-Ні, я хочу, щоб і ти спав на верхній, – наполегливо промовила дівчинка.
-Але наша лише одна верхня полиця…
Ліда поспішила сказати:
-Я можу вам поступитися верхньою полицею. Навіть буду рада помінятися.
-Вже будь ласка, – скривилася дівчинка.
Ліда пропустила цей тон:
-Яке моє діло до проблем виховання чужих дітей, – подумала вона,
Батько подякував Ліді та вибачився за поведінку доньки.
Потяг вирушив. Дівчинка залізла нагору, вечеряти відмовилася.
Попили чаю, побалакали трохи і всі лягли спати.
Ліда вже задрімала, коли заплакала маленька дитина.
Вона розплющила очі – мами поряд не було. Довелося підвестися, взяти дитину на руки і заколисувати, щоб хлопчик не розбудив весь вагон.
За кілька хвилин прийшла мама.
-Прокинувся? Вибачте, розбудив вас? Сподівалася, що встигну збігати в туалет, – усміхнулася мама. – Дякую вам за полицю. Ви нічого не подумайте про Марійку, вона хороша дівчинка.
Вона дочка мого чоловіка від першого шлюбу. Її мами не стало, от ми й їздили на поминки і по неї.
Не в дитбудинок її ж віддавати при рідному-то батькові…
-Ох, непросто ж вам доведеться. Терпіння вам.
-Нічого, впораємося, – мама поклала спляче немовля і лягла сама.
Ліді не спалося, нахлинули спогади.
Маму вона не знала, її не стало, коли Ліді не було й року.
До дванадцяти Лідиних років батько так і не одружився. А потім з’явилася мачуха зі своєю плаксивою п’ятирічною дочкою.
Вона одразу Ліді оголосили, що тепер це її сестра, і Ліда має про неї дбати.
-Не сестра вона мені, не сестра, – кричала тоді Ліда і почала робити всілякі капості.
Ліда пам’ятає, як кричала мати цієї дівчинки, звертаючись до батька:
-Та що це таке?! Зроби нарешті щось! Скільки ми будемо її витівки терпіти?!
Батько вкотре вмовляв Ліду полюбити мачуху та її дочку.
Найгірше було, коли батько їхав у відрядження. Тоді Ліда йшла ночувати до подружок, чи сусідів.
Мачуха, схоже, була рада, що Ліда не ночує вдома, тож не розповідала батькові про це.
В один із таких вечорів у сусідів Ліда почула розмову про те, як якийсь чоловік виставив дружину, бо застав її з іншим чоловіком. І тоді в Ліди зʼявився план.
У день, коли батько мав приїхати з відрядження, Ліда взяла у сусідів чоловічі шкарпетки і парфуми.
Вона набризкала парфумом подушку батька, шкарпетки поклала біля ліжка.
Увечері вони повечеряли і пішли спати. Ліда лежала, чекаючи сварки батька з мачухою:
-Цікаво, як вона виправдовуватиметься?
Але такого повороту не чекала навіть вона.
Батько, мабуть, знайшов шкарпетку і запитав:
-Що це?
-Любий, я зараз все поясню, – почала раптом виправдовуватися мачуха. – Ти сам винен, часто їздиш у відрядження…
Далі Ліда вже не слухала – вона тріумфувала. Вранці мачуха збирала речі…
Тепер, проживши півжиття, Ліда шкодувала про свій вчинок.
Батько так більше й не одружився. Навіть коли Ліда одружилася, батько так і жив сам.
Може, якби вона тоді не зробила цього, то Ліда і батько з мачухою й далі жили б разом…
Потяг мірно стукав колесами і Ліда заснула. А вранці, побажавши своїм попутникам щастя і терпіння, вона поспішила на зустріч з онуком…
