Хтось подзвонив у двері. Ганна квапливо, наскільки це можливо в сімдесят п’ять років, пішла у коридор відчинити двері. Вона глянула у вічко, хоч і не сумнівалася, що це сусідка.
-Привіт, Ганнусю! Ходімо до нас! – з порога сказала сусідка.
-Юля, а що трапилося? Вигляд у тебе, якийсь загадковий.
-Та онук мій, Владислав, з молодою дружиною до нас жити переїжджає, гостинців нам із дідом, привезли. А нам стільки і за тиждень не з’їсти.
-Зараз збираюся, – відповіла Ганна і побігла вдягатися.
Ганна трохи заздрила подрузі, яка зі своїм чоловіком жила на одному з ними сходовому майданчику у трикімнатній квартирі поряд із її однокімнатною.
Сама Ганна рідних зовсім не мала. Вже пів століття одна живе…
Донька ще в дитинстві цей світ залишила. А потім її чоловік пішов до іншої. Трикімнатну квартиру вони розміняли на дві однокімнатні.
Так пів століття одна тут і живе. Весною вже сімдесят п’ять років їй виповнилося.
А сусідці Юлі добре, у неї чоловік ще є, хоч і старенький вже. І син із дочкою поруч живуть. Четверо онуків. Старший онук, ось одружився.
-О, Ганнусю, заходь! – радісно зустрів її чоловік сусідки Борис.
-Привіт, привіт, Борисе!
-Проходь, давай на кухню. Невістка сьогодні нас частує смаколиками.
-А де самі молоді?
-Пішли. Що їм з нами, старими, робити?
У кухні на столі парували три тарілки борщу з курочкою. На підвіконні стояв тортик і ваза з дорогими цукерками.
Сіли обідати. Борщ був чудовим і Ганна одразу похвалила:
-Добре ваша невістка готує.
-Наш онук – красень, і невістка йому підходяща, – гордо промовила Юля.
-От тільки дивлюся, жити вони з нами не хочуть, – вставив своє слово Борис.
-А що таке? – не зрозуміла Ганна.
-Їм окреме житло бачте треба, – почала пояснювати Юлія. – А де його взяти. У Віктора нашого, хоч і трикімнатна квартира, так там Денису вже сімнадцять, дорослий також. У батьків нареченої двокімнатна квартира і брат її з ними живе. Вже натякали, щоб нашу квартиру розміняти…
-Нехай навіть не думають, – подав голос Борис. – Я цю квартиру пʼятдесят років тому отримав. Ми тут із тобою, Юлько, все життя прожили. Звідси й у останню путь підемо…
-Ой, заради Бога не переїжджайте! – благала Ганна. – У мене, крім вас, нікого на білому світі немає.
-Та ні, Аню! – промовив Борис. – Поки я живий, нікуди звідси не поїдемо.
-Гаразд, досить розмов! – схаменулася господиня. – Давайте пити чай!
Після обіду Ганна з Юлією сходили в магазин. У Ганни молоко з булочками попили. Цілий вечір на лавочці просиділи.
Повернулась Ганна додому, коли стемніло.
Останніх років п’ятнадцять у подруг, приблизно, так кожен день і проходив. Коли в Юлії онуки, Владислав і Денис, були маленькими, вони іноді в Ганни цілими днями сиділи. Своїх у неї не було, ось ці й стали, як рідні.
Вмилася Ганна і лягла спати. Але щось не спалося. Уявила, що сусіди свою квартиру розміняють, Борис хоч і впирається, а як правнуки народяться, що тоді?
Вмовлять же ж діда. Довго не могла заснути Ганна, все думала.
Вранці вона встала раніше. Спекла свій фірмовий пиріг, який її подруга любила і покликала ту до себе.
-Як там ваші молоді? – запитала Ганна, щоб розмову в потрібне русло направити.
-Ой, подружко, відчуваю, незатишно невістці у нас. Вони ж, дівки, як вийдуть заміж, хочуть одразу і мати квартиру, і господинями в ній бути. А тут ми з дідом їм цілими днями на очах.
-Слухай, Юлю, що я тобі скажу. Тільки вислухай мене мовчки, будь ласка.
-А чого ти, Аню, така серйозна?
-Почекай, вислухай! – Ганна зібралася з думками. – Мені вже сімдесят п’ять. Ще років з п’ять може поживу.
-Подруго! Та що це з тобою? Про таке почала думати!
-Зачекай! – сказала Ганна. – Ось я що думаю. Квартиру мою, мені, все одно відписати нема кому. Беріть з Борисом мене до себе, а я папери підпишу, щоб квартира моя твоєму Владиславу перейшла…
-Щось я, подруго не зрозуміла…
-Юлю, я переберуся до вас. Владик зі своєю молодою дружиною перебереться до моєї квартири. І хай живуть собі спокійно. Ми з тобою, може, ще й твоїх правнуків поняньчимо. А коли мене не стане, все там зробите, що треба, і самі вирішуйте, що далі з квартирою робити.
Округлилися у Юлії очі від подиву. Але ось і замиготіли у них радісні іскорки. Подумала вона кілька хвилин і усміхнулася загадковою усмішкою.
-Бери пиріг, підемо мого Бориса вмовляти!
-А сама згодна?
-Згодна, звичайно, ми з тобою, подружко, все одно цілими днями разом.
Борису важко було вже з третього поверху йти. А самотності він, ох, як не любив! Тому завжди був радий, коли дружина із подругою приходила.
А тут з самого ранку прийшли. Та ще й з такими загадковими обличчями.
-Сідай, чай з пирогом будемо пити, – одразу оголосила дружина і разом з подругою пройшла на кухню.
Борис одразу за ними пішов. Яка-не-яка розвага. Та й пиріг у Ганни смачний.
Юля зробила всім чаю. А подруги обоє на Бориса дивляться, і обличчя такі загадкові. Не витримав той і запитав:
-Що ви так на мене дивитеся?
-Ти їж, їж, Борисе! – і Юля поклала йому на тарілку ще шматочок пирога.
Не встиг Борис доїсти, як дружина почала:
-Слухай, Борисе! Ганна хоче до нас перебратися жити.
-Це як так? Щось я не зрозумів? – Борис застиг від здивування.
-Ганна, до нас переїде жити, – повторила Юлія. – А наш Владислав зі своєю дружиною до її квартири перебереться.
Задумався Борис, щось дружина з подругою незрозуміле вигадали.
-Борисе, вступила, у розмову Ганна. – А я свою квартиру на Владислава відпишу.
Подумав той ще трохи і сказав:
-Та згоден я. Ви й так цілими днями разом перед очима мелькаєте.
-Тоді все вирішено! – сказала Юлія. – Ганно ходімо, щось приготуємо. Незабаром молоді прийдуть. Разом пообідаємо та про це все поговоримо.
Прийшов онук зі своєю дружиною Оленою. У кімнаті накритили стіл, наче на свято якесь.
-Сідайте за стіл! – одразу сказала Юлія.
-Бабусю, а що трапилося, – розсміявся онук. – Якісь ви всі загадкові.
-Сідайте! – знову сказала Юлія. – Спочатку поїмо, а потім розмова серйозна буде.
Їли, хоч і мовчки, але всі хитро посміхалися та перезиралися.
Коли поїли. Юлія встала й урочисто, наче на зборах промовила:
-Зараз вам Ганна, щось скаже.
Вона сіла, а Ганна, трохи хвилююся, почала говорити:
-Владислав, ви мені з Денисом, як рідні, а ваші дідусь з бабусею, мені немов сестра і брат. Ми порадилися і вирішили. Я перейду жити сюди, а ви з Оленою перберетеся жити в мою квартиру. Я оформлю, які треба папери, і квартира залишиться тобі, Владику, у спадок!
Кілька хвилин за столом стояла тиша. Потім хлопець повільно підвівся:
-Тітко Ганно, ви це ви серйозно?!
-Ось ключі, – вона поклала зв’язку на стіл. – Інші біля дверей лежать. Ліжка, моє і ваше перенесіть, і можете сьогодні вже там ночувати. А решту завтра потихеньку перенесемо.
-Та ви що, тітко Ганно, – на очах у хлопця навіть виступили сльози.
-Та ну вас, – махнула рукою Ганна. – А то я зараз теж заплачу.
Владислав взяв ключі, щасливими очима подивився на Олену. Та обняла бабусю, дідуся і чоловіка, шепочучи, крізь сльози: Спасибі!
Потім підійшла до Ганни і заплакала.
-Не плач! – заспокоювала її старенька. – Ми з бабусею Юлею твого Владислава няньчили і, дасть Бог, ваших дітей будемо няньчити.
Подруги стояли, обнявшись і щасливими очима дивилися в слід молодим.
-Тепер ми з тобою, Ганнусю, назавжди разом, – витираючи сльози, промовила Юлія.
-До останніх днів, подруго!
Бо ж це таке величезне щастя, бути впевненим, що до цих останніх днів з тобою поруч буде найближча тобі людина…
