Сергій у молодості статний красень, з темним волоссям, і сірими очима закохався в Зінаїду серйозно та назавжди. Зіна рано овдовіла, залишилася з двома малими дітьми, сином і донькою, молода красуня, ось у неї і закохався без пам’яті Сергій.
Зіна довго не приймала знаки уваги Сергія, вона розуміла, що він молодий, не одружений красень, а в неї двоє дітей:
– Ти молодий хлопець, зустрінеш ще свою долю, а в мене діти, ну ти розумієш, тобі вони – чужі діти.
– Зіно, та розумію-розумію я. Син і донька, це ж здорово, не хвилюйся, виростимо, я їх любитиму, як своїх, я тобі обіцяю, ти просто ще мене не знаєш.
Прожили багато років, у коханні, дітей виростили, ще й онуків няньчили, діти його любили називали татом, Сергій у них душі не чув, тим більше, своїх дітей чомусь не вдалося народити. Він справді дуже любив дітей, Зіна була вдячна, і в душі думала, якщо він так любить нерідних дітей, а як би він любив своїх? Але Бог не дав їм більше дітей.
****
Пізня осінь, світить осіннє сонце, пробиваючись крізь сірі хмари, а Сергій Іванович сидить на цвинтарі, на лавці біля могилки своєї дружини, сльози котяться по щоках, але він їх не помічає:
– Ох Зіна, вже місяць, як тебе немає зі мною, ніяк не можу звикнути один, тягне мене сюди до тебе, тому і приходжу часто. Невістка мене сваре, не дає плакати, а я тут сиджу, відведу душу, і піду додому. Тут ніби мені краще, погано мені одному.
Сергій Іванович витирає сльози, на цвинтарі безлюдно, а він нічого не помічає навколо, він згадує наново все життя з коханою дружиною. Жили добре без скандалів, будинок звели, діти роз’їхалися, завели свої сім’ї, дітей. Вже до старості було рукою подати, як раптом Зіна занедужала. Він доглядав її, годував, прав, все робив по дому, а дружині захотілося поїхати доживати до сина. Вона не могла майже п’ять років підводитися, чоловік вивозив її на прогулянки, а вона все плакала, і хотіла до сина.
– Сергію, давай продамо будинок, поїдемо до сина Віктора, все легше нам з ними буде, ти все сам, тобі важко доглядати мене, у нього і доживемо.
А йому зовсім не важко, але вона цього не розуміла. Ну що тут скажеш, довелося погодитись із дружиною. Продали свій будинок і поїхали до сина, у нього теж свій будинок, у дворі літня кухня, ось там і поселили батьків. Зіна повеселішала поряд із сином, невісткою, донька частіше стала приїжджати, теж неподалік живе, Сергій радів, що дружині стало краще. Минуло ще років три серед рідних, проте Зіні ставало гірше, і осіннім, похмурим ранком її не стало, їй тільки виповнилося сімдесят три роки.
Сергій Іванович, втратив сенс у житті, не може прийти до тями. Шукав підтримку у сина і невістки, але натикався на холод, невдоволення, відчуженість, чув від невістки:
– Ну що ти плачеш, як дитина, що тепер всі станемо сльози лити, вона вже пожила своє, тим більше давно нездужала.
Сьогодні Сергій Іванович особливо довго сидить біля могилки, розповідає, ніби скаржиться на своє горе. А горе це дуже велике, він не мислить життя без своєї коханої Зіни.
– Ти сама знаєш, Зіно, як я любив і виховував дітей, вони мої рідні. Але ось після того, як ти пішла, вони незадоволені мною, ніби я в чомусь перед ними винен. Тепер відчуваю, чужий я для них став, невістка так прямо і каже – «тісно у нас стало, повернутись ніде», а я у ліній кухні сиджу, начебто не заважаю їм, на очі часто не показуюсь. Найдорожче в мене тепер твоя могила, а може, і я скоро сюди переберуся.
Сергій Іванович думав, що старість у них буде спокійна, як погожий день, але прийшла негода, сіра дощова осінь, і забрала його дружину. Хай би лежала вдома, йому зовсім не важко було доглядати за своєю коханою дружиною, та він на що завгодно погодився б, аби вона була поруч. І в пам’яті без кінця встають прожиті з дружиною роки, так швидко пролетіли, він навіть не помітив, як.
Він не знає, що робити, як жити далі, бо він став чужим для дітей, особливо колюча і зла стала невістка, дружина сина, а він у всьому підтримує її, підтримує мовчанням, поглядом, усім своїм виглядом, а сьогодні сказав таке, що серце старого здригнулося:
– Ти б тато до рідні своєї поїхав, розвіявся, а то все плачеш, ну що тепер так зневірятися, життя є життя, маму мою ти не кинув, доглядав по щирості, я тобі вдячний. Тож тепер можеш і про себе подумати. А з моєю дружиною ти не ладнаєш, не переносите ви один одного, доведеться тобі подумати.
Сергій Іванович, навіть сів від несподіванки та образи, не міг промовити жодного слова. А він, у свої сімдесят чотири роки думав, що їх горе згуртує, зблизить, стануть ще ріднішими, а виходить не батько він їм, і як би він не любив їх, він не рідний батько, діти це пам’ятають. Відправляють до рідних, а куди йому їхати? От і сидить він біля могили, розмовляє з дружиною, а додому не хочеться йти.
– Ох Зіно, виявляється не батько я твоїм дітям, і немає в мене свого кута…
Сергій Іванович неквапом піднявся з лави, витер сльози і пішов, дивлячись перед собою. Він не знав куди йти, якою дорогою, виявляється вже всі дороги пройдені.