Роман їхав до мами Галини у гості в село . Часто навідував рідненьку. Село від міста зовсім недалеко було. Віз всього, чого можна тільки привезти для матері. Ніколи не жалів нічого. Мама аж сварилася із ним:
– Синочку, в мене он свого з городу скільки. Дай Бог з’їсти. А ти везеш і везеш. Пора б вже про свою сім’ю подумати. Щоб сміх дитячий я вже почула, – так мама Галина починала свою звичну промову …
– Мамо, я все знаю до кожного словечка твого. Все-все, не сила вже слухати; я поїхав, – так втікав син від маминих нарікань на те, що він нареченої ще ніяк не зустрів.
Щоразу по дорозі в місто він думав над маминими словами.
Згадував свою невдалу спробу побудувати стосунки з Ларисою. Яка проміняла Романа на найкращого друга. Так він втратив і кохану, і друга. Після того вже не зміг довіряти. Та й не шукав нікого. Працював багато. Досить успішно. Згодом зміг започаткувати власну справу. Придбати житло.
Їздив за кордон на різні форуми, виставки, пов’язані з темою його бізнесу. Так і корисне поєднував з приємним – з кожної подорожі намагався взяти щось нове та корисне для життя. Мама часто говорила, щоб краще невістку їй привіз, а не чергового подарунка.
Одного вечора Роман затримався довше, ніж зазвичай. І вже запізнювався, бо обіцяв мамі приїхати на вечерю.
– Алло, Рома, купи хліба, бо я не встигла спекти.
– Добре, мамо. А магазин в селі до котрої відчинений?! Бо в місті краще вже не заходити. Час хочу зекономити.
– Та встигнеш ще, синку.
Швиденько зайшовши до магазину, Роман був другим в черзі до каси. Як раптом зрозумів, що молода дівчина, яка стояла перед ним свариться з касиром :
– Я ж просила вас, і ви мене запевняли, що привезете дитячу суміш. Що мені зараз робити?! У мене залишилося харчування для сина максимум до завтра. А їхати в місто я не можу.
– Це не наша провина, – продавець намагалася виправдатися. Постачальник зараз у відпустці. А інші не все проконтролювали…
– Я вас розумію, але й мене зрозумійте. Нагадайте їм ще раз про моє замовлення дитячого харчування. Прошу вас…
Роман дуже чітко почув останні слова. А коли дівчина повернулася до нього, побачив, яке красиве в неї обличчя. Світле волосся, блакитні очі. Але погляд сумний і втомлений.
– Мабуть материнство є нелегкою працею, – подумав він
– Наступний, – лише й почув від правця
– Мені хліба, будь ласка. А… скажіть, чому не привезли дитяче харчування?! Вибачте, можливо це не моя справа…
– Так склалося, що ця дівчина переїхала до нас в село недавно. І замовила дитячі суміші для свого немовляти. Двічі постачальник привозив. А тут певно забув. Я її розумію. Або до міста поїде, або доведеться чекати. Але чеканням дитину не нагодуєш, – коротко підсумувала касирша.
– А чому чоловік не поїде в місто і не купить?!
– Так в тому то й справа – немає його. Приїхала вона сама. В тітки он на паралельній вулиці живе. А ви чого так цікавитесь?!
– Я?! … та нічого …. Вибачте ….
Роман був збентежений останнім запитанням продавця. Дійсно, яка йому різниця до того, чи є чоловік в незнайомки, чи немає
– Ромчику, синочку, я вже зачекалася.
– Я вже є, мамо. І дуже голодний
– Зараз ми це все виправимо, – наливаючи смачний борщ синові, сказала мама
– Мамо, у вас тут нова сусідка приїхала, молода мама з дитям?!
– Ти про Вальчину племінницю?!
– Не знаю, мамо. Я в магазині тільки що зустрів її, – сам не розуміючи, чому це все матері розповідає
– Це тільки вона може бути. Олена її звати. Зустрічалася з хлопцем. Після того, як завагітніла – покинув її негідник. Уяви собі. А вона ж сама. Одна тітка Валька в неї залишилася. Народжувала вона в місті. А коли не стало вже чим оплачувати квартиру, тітка її до себе й забрала. Знаєш, люди в нашому селі добрі. Ніхто й словом поганим не обмовився. Не нам судити. Дівчина гарна дуже. Кажуть, освіту добру має. Не пощастило з тим негідником. Молода ще. Виростить дитину й знайде свою долю.
Роман слухав, як заворожений.
Наступного дня вже в обід він приїхав до мами з великими пакетами, наповненими дитячим харчуванням. І попросив маму передати це все сусідці.
Мама не задала жодного питання синові. Лише зробила, як попросив Роман.
Через тиждень приїхав до матері знову.
– Синочку, Валя і її племінниця дякували тобі за все. Не могли зрозуміти, чому ти це зробив. Але це було дуже вчасно. – щебетала мама
– Ну, якщо вчасно – це було основною метою. А де мій смачний борщ?! – обіймаючи маму, з ніжністю спитав Роман
– Ой, вже-вже наливаю, – заметушилися рідненька.
Коли вони вже вечеряли, до них хтось постукав у двері.
Роман відчинив двері, і побачив перед собою ту саму дівчину з магазину. Сам не розуміючи чому, він дуже почав хвилюватися.
– Доброго вечора. Я побачила ваш автомобіль, і зрозуміла, що ви у матері. Хотіла подякувати Вам.
– Ой, доню, – за спиною в Романа з’явилася мама Галя, так чого ж ти на порозі?! Заходь, чаю разом поп’ємо.
– Ні-ні. Мені ніколи. Андрійко чекає. Дякую Вам ще раз
– Почекайте, – звернувся до неї Роман. – Ви… ну… якщо ще щось потрібно, звертайтесь. І… дозвольте, я привозитиму малюкові харчування?! Всеодно до мами я часто приїжджаю.
– Що ви? Це ж не зручно. Не хочу вас обтяжувати … – Олена намагалася говорити якомога спокійніше. Але їй це давалося не дуже добре. З моменту, як хлопець покинув її, вона майже ні від кого, окрім тітки не відчувала такої турботи.
– Так, дитинко, заходь швидше до хати. Увечері прохолодно. Я впевнена, Валя добре подивиться за твоїм синочком. Чаю поп’ємо. І ти підеш.
Того вечора Олена провела час, наче в рідній сім’ї. Поступово розповіла свою історію. Намагалася не плакати, але очі самі себе видавали.
Роман не міг відвести погляду від неї. В нього виникло невимовне бажання захистити її. Обійняти.
Він розумів, що зараз це зовсім недоречно. І дівчина навряд чи могла б звернути на нього увагу. Але він вирішив спробувати підкорити її серце.
Попри всі заперечення дівчини, Роман і надалі привозив повні пакунки дитячого харчування. З часом додався одяг. По селу пішли нові чутки, що син Галини залицяється до племінниці Валі.
Одного дня у двері Валі постукали. На порозі стояв Роман з квітами.
– Можна покликати Олену?! – звернувся він
– Можна, звичайно. – розгублена сусідка зайшла до хати.
Невдовзі вийшла Олена. Така ж чарівна. Тільки на цей раз її очі сяяли вже зовсім іншим блиском …
Автор: Тетяна Бойко
