Ніна їхала автобусом до мами в село. Величезна сумка з гостинцями стояла біля її ніг.
«Хоч відісплюся на свята, – думала про себе Ніна, – Вимкну телефон і не буду нікуди виходити, а то вже сил моїх немає».
На автобусній зупинці Ніну зустрічала жінка в сірому пальті з хутряним коміром. Підхопивши громіздку сумку Ніна вилетіла з автобуса прямо в обійми мами.
– Дочко моя, – ніжно сказала та, – Дай я на тебе хоч подивлюся! Півтора року не бачились!
– Мамо, привіт, люба!
Жінки міцно обійнялися.
– Ну, як там у столиці? – Розпитувала мама свою дочку.
– Добре там, тільки дорого все. А так все є!
Вдома у мами Ніну чекав теплий прийом. На столі стояв укутаний махровим рушником ще теплий м’ясний пиріг, а в чайнику свіжий ароматний чай.
– Давай чайку наллю, – метушилася Тамара Іванівна, – Ти з дороги, мабуть, втомилася, голодна.
– Шість годин добиралася!
– Ось поїж, – Тамара Іванівна дбайливо поставила перед донькою тарілку з великим шматком пирога, – а ввечері картоплі зварю зі шкварками та цибулею.
Неспішно поївши, Ніна почала розбирати сумку. Вона дуже раділа, бачачи як виблискують очі мами, побачивши обновки.
– А ось це ковбаси два види та сир швейцарський. І цукерки всякі-різні, – Ніна поставила на стіл прозорий целофановий пакет крізь який виднілися різнокольорові обгортки. – А на дні ще апельсини мають бути.
– Ой навіщо це все? У нас же магазин є, що я ковбаси та сиру собі не куплю?
– Таких там точно немає!
Весь перший вечір жінки проговорили. Хоча Ніна з мамою зідзвонювалися щотижня, але розмова наживо радувала обох. Вони обговорили те, що і так знали одне про одного, Тамара Іванівна ще раз переповіла всі сільські новини, а Ніна охарактеризувала вкотре всіх своїх столичних колег та начальника.
– Знаєш, мамо, а в мене новина є! Я купую квартиру!
– Ох! Де ж грошей стільки взяла? У Києві дорого квартири стоять.
– Мені схвалили кредит. Вже частину сплатила. Правда, будинок ще будується і житло тільки до літа здадуть. Але це навіть добре, ти поки що речі неспішно збереш, будинок на продаж виставиш.
– Ти про що це, дочко? Я нікуди не поїду. Тут мій будинок! Город, сад. Влітку курочок заведу
– Мамо, ну який ще будинок? В селі господар потрібен, тут підлатати, там полагодити. А тобі сніг зимою прибрати нікому. А там і ганок вже хитається і дах прогинається.
– Ніночко, не хочу я звідси нікуди їхати. Мені тут добре, спокійно. Я от до тебе позаминулого року з’їздила потім до весни відходила.
– Там, парки, бульвари. А будинок, де квартира наша буде, то взагалі за кільцевою знаходиться, там ліс навколо.
– Ой, ну, не знаю… Не подобається мені все це. І будинок продавати…
– Від будинку позбуватися треба, поки сипатися не почав. Зараз його може хтось під дачу візьме.
– Ніно, тут така справа. Прям не знаю, як тобі сказати.
– А ти кажи, як є.
– Обіцяв мені тут чоловік один ґанок полагодити. І дах весною підлатати, зараз все одно сніг лежить.
– Хто?
– Та тут у нас є один приїжджий. Андрій Іванович, професор. Вдівець.
– Щось ти мені про нього нічого не розповідала. Він же не з місцевих?
– Ні, приїжджий. Але тепер у нас у селі живе. Пам’ятаєш будинок, Максимівни? – Ніна кивнула у відповідь, – Ось, її син забрав за онуками доглядати, а будинок продали Андрію Івановичу. Будинок там хороший, добротний, цегляний.
– А що це він із професорів у теслярі подався?
– Він чоловік розумний та з руками. Він іноді заходить про життя поговорити, я його чайком напою з пирогом, буває і борщу наллю. А він ось обіцяв мені дах підлатати і ганок полагодити. Знає, як що полагодити. У нього здоров’я хоч і не дуже, але чоловік ще не старий, міцний.
– Ой, ну не знаю. Ну полагодить він тобі ганок, а далі то що? Ти ж не молодієш. Мені сюди їздити трохи далеко. Отже, будемо бачитися рідко. Переживаю за тебе, мамо! Дуже хвилююсь!
– Та ти не хвилюйся так, про себе краще подумай. Тобі не зі мною жити треба, а свою родину заводити.
– Поки квартири немає, про це можна і не мріяти, зараз чоловіки знаєш які! Всі шукають дружин багатших!
– І на твою долю знайдеться, не хвилюйся.
На святвечір Тамара Іванівна наготувала салатів, пирогів з капустою напекла, холодець зварила. А потім усамітнилася у себе в спальні.
– Мамо, ти довго ще? Стіл накритий, концерт починається!
– Іду вже.
З кімнати вийшла жінка в ошатному біло-блакитному платті. Волосся було акуратно укладено в пучок, у вухах поблискували сережки з білими перлинами. Ніжний макіяж вдало приховував дрібні зморшки.
– Мамо, та ти в мене красуня! А плаття яке! – Ніна схопилася і поцілувала маму. Тамара не поспішала сідати за стіл і принесла ще один столовий прибор.
– Ми когось чекаємо? – Запитала Ніна і в цей момент у двері голосно і наполегливо постукали.
– Доброго вечора, не завадив?
У дверях стояв високий чоловік років п’ятдесяти з хвостиком. Обличчя було гладко поголене, він був одягнений у блакитний светр та сині сучасні джинси.
– Проходьте, Андрій Іванович, з донькою вас познайомлю!
– Дякую, Тамара Іванівна. Це вам! Зі святом!
Гість вручив мамі Ніни величезний букет квітів та цілий кошик фруктів.
– Вітамінів вам, сусідко! Для зміцнення здоров’я. І вас із святом, чарівна гостя! – вклонився він Ніні, яка з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається.
Весь вечір Андрій Іванович розповідав байки та всіляко веселив Тамару Іванівну та її доньку Ніну.
– Мамо, а він коли йти збирається? Він же не на всю ніч? – тихенько спитала маму Ніна, коли гість відійшов з-за столу.
– Так скоро вже. А що? Заважає?
– Ні, але я хотіла відпочити від роботи та від людей. А тут весь вечір тільки його й слухаємо.
– Добре, скоро проводжу.
Через пів години Андрій Іванович одягав на Тамару Іванівну її старе пальто.
– Не замерзнеш, Тамаро?
– Ні, воно в мене тепле, хоч і старе.
– Сказала б, я тобі нове купив.
– Ось ще! Ніно, я Андрія проведу до хвіртки і повернуся!
– Добре, мамо! До побачення, Андрій Іванович! Зі святом! – крикнула з кухні Ніна, миючи посуд.
– І вам всього гарного, Ніночко! Здоров’я і щастя!
За годину мами все ще не було. Через дві Ніна ввімкнула телефон і виявила, що у неї від мама цілих п’ять пропущених викликів. «Сталося що?», – стурбовано подумала вона, набираючи маму.
Тамара відповіла дочці лише з третього разу.
– Мамо, ти де? Щось трапилося? Куди ти пропала?
– Дочко, не хвилюйся зі мною все гаразд. Ти відпочивай, я вранці повернусь!
– Як вранці? Ти де?
– Я у Андрія! Усе з нами добре. Ну, все, цілую! Бувай!
«Оце новина!», – Ніна не знала, як їй реагувати на все це. «Що це все означає? У них що роман? Обом на шостий десяток уже!», – обурювалася Ніна, трохи прийшовши до тями, – «Тепер зрозуміло чому вона будинок продавати не хоче! Чоловіка собі завела на старість років! А як дочці кредит за квартиру виплачувати – її бачите не хвилює!
Тамара Іванівна повернулася, як і обіцяла, вранці. Ніна з неприхованою образою спостерігала за мамою.
– Ти образилася чи що? – Мама намагалася зрозуміти, що змінилося за одну ніч.
– Могла хоча б попередити!
– Та коли? Не встигла! Бачимося рідко. Думала ти під новий рік приїдеш, і я встигну тобі розповісти.
– І давно це у вас?
– З літа…
– У твоєму віці! Мамо, ну ти б хоч про здоров’я подумала!
– А що у мене зі здоров’ям не так? Все нормально!
– А що люди скажуть? Зв’язалася з приїжджим!
– Які люди? Багато їх тут залишилося? Та й нема нікому діла! Тим більше, Андрій Іванович не гулящий, людина вчена, з достатком.
– Саме так! Вчений! На який ти йому здалася?
– Так кохання ж …
– Ой ну яке кохання у вашому віці…
– А таке! Він же вчора свататися приходив. Просто не наважився пропозицію при тобі зробити. А коли вийшли, він мене прямо біля хвіртки заміж то й покликав.
Ніна не витримала і нервово засміялася.
– Ну, а ти що?
– Погодилася. Кажу – кохання у нас…
Тамара дістала з-під пазухи золоте колечко з діамантом і одягла на безіменний палець.
– Не хотіла показувати, думала потім скажу, – сором’язливо підсумувала вона.
Ніна так і не спромоглася відпочити у матері, як планувала. Через тиждень вона збиралася додому, нервово поглядаючи на годинник.
– Та ти не хвилюйся, я з Андрієом домовилася, він тебе до метро довезе. На машині все швидше ніж із пересадками буде.
– У нього ще й машина є?
– Так джип. Гарний! Колеса великі! Саме на наше бездоріжжя!
– Дивлюся він у тебе прямо не чоловік, а принц якийсь! І колечко з діамантом подарував, і джип є, і будинок найкращий у селі купив. І то в нього, і це!
– Донечко, ну що ти з’їлася? Н рада за матір чи що?
– Не називай мене так! – розлютилася Ніна.
Жінка поїхала автобусом. Вона не взяла жодних подарунків, що приготувала їй матір. На рідкісні дзвінки матері вона відповідала сухо, кажучи односкладові фрази. За що на неї розлютилася і образилася донька, Тамара Іванівна так і не зрозуміла.
Згодом, Тамара та Андрій одружилися. Жити вони залишилися в селі, у його будинку, а будинок Тамари продали. Всі гроші від продажу будинку Тамара надіслала доньці, щоб хоч якось налагодити стосунки. Ніна гроші прийняла і почала частіше спілкуватися з мамою по телефону, але в гості приїжджати до них із чоловіком відмовлялася, весь час посилаючись на втому та зайнятість. Чим довше проходило, тим більше Тамара переконувалася, що зробила правильний вчинок, бо нікому батьки не потрібні і їхнє особисте щастя нікого не хвилює. Про них, як правило, згадують тільки тоді, коли нема кому няньчити онуків або потрібні гроші.