Людмила зібрала речі, подивилася на свою квартиру, вимкнула світло і вийшла в підʼїзд.
-Людочко, а куди це ти зібралася, з валізою? Їдеш кудись?
-У відпустку, Наталя, у відпустку. Хоч на старості років відпочину по-людськи.
-У відпустку? Щаслива ти, Людо. Це ж скільки грошей треба, щоб у наші дні по морях їздити! Мабуть, позичила, чи діти допомогли?
-Та ні, яке позичила! На ремонт відкладала, а потім вирішила – ну його, ремонт той. Шпалери поклею свіжі, і ще на 5 років вистачить, а море 5 років не чекатиме. Це мені діти порадили на відпочинок з’їздити. Та й грошей доклали, сказали – Їдь, мамо, відпочинь.
-Ой, ну молодець, що сказати. Правильно, життя в нас одне, не треба ні в чому відмовляти. А діти – та що діти, життя важке зараз, хто їм допоможе, крім нас, батьків. Може дітей треба було на море відправити? Вони молоді, їм потрібніше.
-Вони у мене молодці, що дочка, що син, сказали, як зароблять, то й самі поїдуть. Гаразд, сусідко, побіжу, а то на потяг запізнюся…
-Марино, спускайся вниз, я тобі таке розповім, таке! І Оленку поклич, нехай теж іде.
Коли всі подруги-пенсіонерки були в зборі, зайняли місця на лавочці біля під’їзду і вичікувально дивилися на Наталю, вона не поспішаючи, як і личить людині, яка знає велику таємницю, почала розповідь.
-Ой, дівчатка! Що я вам зараз розповім! Ви навіть не уявляєте! Я була така здивована.
-Та говори вже, Наталю, розповідай. Що трапилося? У Машки з 1-го під’їзду новий залицяльник?
-Марино, не спіши! Май нарешті терпіння, і я все тобі розповім. Людка з 3-го поверху у відпустку поїхала!
-У яку відпустку? Коли? З ким?
-Та ось сьогодні і поїхала. Сказала, що їде на море. Так і сказала, що життя пройшло, а на морі вона так і не була.
Мовляв, треба відпочивати, доки здоров’я ще є. Прям так і сказала, а ще натякнула, що може й познайомиться там із ким, на тому морі.
-Ні, ну ви подивіться на неї! А на вигляд така скромна, скромно одягнена, завжди плачеться, що грошей немає. І де, скажіть мені, де звичайна людина в наш час візьме гроші на море? Так і думала, що у неї багаті родичі. А так прикидалася, так прикидалась! Адже зроду сто гривень до пенсії не позичить! А сама по морях розʼїжджає!
-Ну, я не знаю, що там щодо родичів, але мені вона сказала, що на ремонт відкладала і вирішила на ці гроші відпочити, і що діти їй самі це запропонували.
-Ой, квартира в такому стані, а вона – на морі! Тут не тільки відкладати, тут позичати треба, щоб цю халупу в нормальний вигляд привести. Дивна жінка! І що вона дітям залишить після себе?
Ось я собі вже і на поминки накопичила, і дітям допомагаю щомісяця, і онуків завжди балую. А ця!
Візьми дітям допоможи, а вона навпаки з них тягне. Ні дачі нема, нічого. Ви бачили, дівчатка, як у неї що дочка, що син, щоразу сумки непідйомні до неї носять.
У нас-то все, як у людей, мій синок кожен раз від мене сумками продукти відвозить, та й у тебе, Наталя, діти не бідують, ти їх на повну постачаєш, ось що значить – справжні матері, не те, що Людка!
-І не говори, Оленко. Соромно так жити, щоби діти тебе забезпечували. Я своїм суворо забороняю мені щось купувати, їм самим потрібніше, онуки маленькі, самі вони молоді.
А нам-то що, багато треба? Ну, накопичила ти на ремонт, передумала робити, так віддай гроші дітям, їм потрібніше.
Так ні, поїхала на сонечку грітись. І не соромно ж їй. Сама вже стара, а придумала! Море, відпочинок, нареченого їй подавай.
Попліткувавши ще трохи, подруги розбрелися по хатах, кожна у своїх невеселих думках.
Марина заварила собі незрозумілу бурду, що називалася чаєм з дешевого пакетика і зручніше влаштувалась у своєму улюбленому кріслі. З голови не йшла Людка зі своїм відпочинком. Живуть же люди!
І за що їй такі діти дбайливі дісталися? У всьому допомагають, продукти сумками носять, онуків на неї не лишають, живе, як пані, на всьому готовому, ще й по морях розкочується.
Згадала Марина, як залишилася Людка одна з двома дітьми.
Єхидно тоді посміхались усі баби, мовляв, побачить тепер пані наша, що таке життя, адже завжди з чоловіком жила, важча за сумочку і не носила нічого.
Ось тепер і зрозуміє, як це, і без чоловіка жити, і дітей піднімати.
Але впоралась вона, хоч і важко було. Підлоги в під’їздах мила, а дітлахи з нею, поряд, у всьому допомагали.
Людка сміття віником мете, дочка з верхніх поверхів миє, син із середини вниз іде. Ох і сміялися баби, та дітей своїм показували, мовляв, подивіться, мати яка.
Тільки от її діти і тепер матері у всьому допомагають, а мій лоботряс ні тоді, ні зараз палець об палець, чашку за собою не помиє. Марина глибоко зітхнула і пішла спати.
Люда їхала поїздом, і під стукіт коліс згадувала своє нелегке, але щасливе життя. Так, усім важко доводилося, всі виживали як могли, але Людмилі було вдвічі важче, адже зовсім не пристосована вона до життя виявилася.
До заміжжя батьки опікувалися, потім чоловік. Ніколи нічого самостійно не вирішувала, всі важливі питання чоловік вирішував.
Коли не стало його вона місця собі не знаходила від безсилля, від розпачу. Як жити, що робити?
На зарплату бібліотекаря сильно не розбіжишся, та й зарплату цю по півроку не бачили.
Спасибі дітям, що не дали зовсім руки опустити. Син сказав, що вони з сестрою митимуть підлогу, машини, знайдуть, як заробити. І знайшли ж.
Скільки смішків винесла і вона, і діти, а руки не склали, старалися, як могли виживали.
Хороших дітей вони з чоловіком виховали, у коханні та турботі, з дитинства чоловік привчав дітей і до праці, і до життя, шкода, не дожив він до того дня, коли пишатися ними треба.
І мені на старості років допомагають, і на море ось відправили, сказали – мамо, ремонт почекає, а відпочивати треба, їдь, ти заслужила. І грошей додали, хоч куди мені стільки? Щаслива я все-таки завжди в житті щастило, і з батьками, і з чоловіком, і з дітьми…
Наступного ранку весь будинок, де жила Людмила, стояв буквально на вухах. З раннього ранку у квартирі жінки діти розвинули бурхливу діяльність. Щось рухали, переставляли, свердлили і стукали, і нескінченно тягали на смітник забиті догори мішки.
-Точно вам говорю, не до добра це! – Наталя, як активістка, вперши руки в боки свердлила під’їзд суворим поглядом.
-Зараз усе її барахло звезуть на смітник, а квартирку продадуть. Недарма вони її з хати сплавили, недарма з ранку стукають та гримлять! Ось тобі й добрі дітки! Повернеться Людка з відпочинку, а квартирки тю-тю, там вже чужі люди житимуть.
Одна дорога їй у будинок для людей похилого віку. Ні, все правильно! Хто так робить! Все життя на дітлахах виїжджала, і зараз все тягне з них.
Ні допомогти дітям, а вона на море поїхала. І так їй, так! Що з неї взяти одним словом!
-Катрусю, а що ви це робите у мами в квартирі? Дивлюся, все щось виносите, стукаєте, гриміть. Ніяк з’їжджає від нас Людочка? – Наталя зі своїми вірними подругами-пліткарками зупинила Катю у дворі і почала розпитувати.
-Здрастуйте, Наталя Михайлівна. Та ось сюрприз мамі вирішили зробити. Її у відпустку відправили, а доки вона відпочиває, ми в неї ремонт зробимо. Зараз все звільнимо, і бригада робітників приїде, щоб встигнути до маминого приїзду.
-Ой, які ви молодці! Сюрпризи мамі робите, дбаєте. Ну біжи, біжи дитинко, не будемо тебе відволікати. Ремонт – справа така, клопітка.
-Ну і що, дівчатка, ви вірите у ці казки про ремонт? Ага, як же ремонт вони роблять! Так і знай, що не повернеться більше Людка додому, ось згадайте моє слово.
Продадуть квартирку, грошики поділять, і забудуть про матір. А то з чого раптом така благодійність у них прокинулася, і на її море, і ремонт.
-Та йди ти, Наталка. Ось звідки в тобі стільки злості? Ти порадуйся за Людку, що діти в неї такі виросли, добрі та дбайливі, не те, що в нас.
Що в тебе, що в мене, що в Оленки, тільки й чути, мамо дай, мам купи, мам допоможи. Що ти стоїш, очима кліпаєш, правду чути не подобається? А я тобі скажу! Все скажу! Вічно ти всіх засуджуєш, гидоти говориш, плітки розносиш. Та заздриш ти просто, от і вся правда. Сама дітей не спромоглася виховати, як треба, а Людка молодець, у неї все вийшло, ось тебе заздрість і бере!
-Це хто ще заздрить? Та кому? Їй? Все життя навколо дітей просиділа, як квочка! Ані чоловіка не знайшла, ані грошей не заробила, ще й з дітей останнє тягне! А в мене, між іншим, такі мужики були, що нікому з вас такі не снилися! Ось ти, Маринко, все життя з гультяєм прожила, що ти у житті бачила?
І син твій не кращий за мої, теж все з тебе тягне. Ти коли останній раз собі взуття купувала? Все за невісткою доношуєш! Дивитися гидко, а робиш тут із себе! Нікому я не заздрю, вам зрозуміло?
-Так і де вони, мужики твої з грошима? Що ж заміж так і не вийшла? Тут не в обновках справа, адже ми й справді всі Людці заздримо, а зізнатися боїмося. Стійте далі язиками плескайте, якщо зайнятися більше нема чим. Марина розвернулась і пішла додому.
-Олено, ну ти бачила? І що це зараз було? Заздримо ми! Ось ти заздриш? І я ні. Нема чого тут заздрити, соромно має бути цій Людці, а вона ніс задирає! Гаразд, досить мені стояти тут, обід треба готувати, син обіцяв сьогодні забігти.
Майже 2 тижні не змовкали звуки ремонту у квартирі Людмили. Наталя за цей час встигла посваритися з усією бригадою робітників, а також з донькою та сином Люди.
То стукіт їй заважає, то пил летить у кватиру. Щодня і не по одному разу дзвонила вона в квартиру.
Нарешті все закінчилося, ремонт благополучно доробили, завезли деякі нові меблі, і більше ніхто не порушував тиші і спокою Наталії.
Людмила поверталася додому відпочивша і засмагла. Так, недаремно вона все життя мріяла про море. У її поліському містечку і в річці радий викупатися, а тут, вперше у житті – і море.
Добре відпочила Люда, ні крапельки не пошкодувала витрачених грошей, дякувала дітям, переконали, а то так би ніколи й не побачила такої краси.
А ремонт і потім якось зробить. А не зробить, так і добре, шпалери поклеїть, і добре, чистенько, і чудово.
Посмішка не сходила з обличчя жінки, уявляла вона, як показуватиме дітям фотографії, як подарує сувеніри, які вона так трепетно для них обирала.
Ех, скоріше б вже приїхати, а то за дітьми скучила!
Телефонні розмови – це одне, а от спілкування наживо нічим не замінити. Ну нічого, незабаром у Люди ювілей, збереться вся родина, друзі та близькі за святковим столом, згадаємо молодість, поговоримо, як у старі часи.
Мабуть, права Катруся, краще в кафе посидіти, грошей не набагато більше витратиш, зате відпочинеш, як слід, ні готувати не треба, ні прибирати потім.
Так, вирішено, святкуватимемо у кафе. Так, за роздумами, не помітила Люда, як зʼявився вокзал. Ось вони, кохані діти. Господи, добре як! Теж скучали, якщо разом зустрічати приїхали…
-Ой, Людочко! Повернулася все-таки! А ми вже й не думали тебе побачити, курортниця ти наша! Ну красуня, прямо помолодшала. Надовго повернулася, Людо? – Наталя сиділа на лавці і прямо іскрилася від заздрості, що її переповнювала.
-Привіт, Наталю. Ну все, відпочивала, настав час і додому, в рідні стіни повертатися.
-А чи є вони, стіни рідні?
Люда не розуміючи дивилася то на Наталю, то на дітей. Олена, що сиділа поруч із Наталею непомітно тицьнула жінку, і одними губами прошепотіла: – Замовкни!
-А що? Що я сказала? Всю правду сказала! Де вони, стіни ж рідні, коли все на смітник знесли!
-Мамо, не слухай її, пішли додому.
Піднімаючись у квартиру, Люда зовсім нічого не розуміла. Що хотіла сказати їй Наталка та що приховують її діти?
-Мамо, ти тільки не хвилюйся, і заплющ очі. У нас із Вовою для тебе сюрприз. Так, проходь, акуратніше. Все можна відкривати.
Люда дивилася на всі очі і не впізнавала свого коридору. Світлий, просторий. Зникла громіздка вбиральня, і на її місце стала компактна, зручна, сучасна, прямо, як мріяла Люда.
-Катю, що це? Як? Навіщо? Ви тут ремонт робили доки я відпочивала?
-Мамочко, кохана, це наш з Катькою подарунок тобі на ювілей. Ми ж знаємо, скільки років ти мріяла зробити ремонт і позбутися старих меблів. Ось ми все зробили за тебе. Ти не ображаєшся?
-Вова, але ж це такі гроші! Звідки? Навіщо ви так на мене витрачалися?
-Мамо, припини! Краще пішли в інші кімнати! Там така краса! А кухня! Пам’ятаєш, ми з тобою дивилися в інтернеті, і ти сказала, що про таку мрієш? Вона звичайно не зовсім така, але дуже схожа! А гроші – що гроші, ще заробимо, правда, Катю? А мало буде і під’їзди мити підемо. Ну ти чого, мамо? Ми ж тобі! Ти заслужила.
Люда йшла своєю квартирою, оглядалася на всі боки, і не вірила своїм очам. Коридор і кухня змінилися до невпізнання. Ремонт, нові меблі. У кімнаті меблі залишилися колишні, та вони й так не старі, а на стінах з’явилися фотографії в рамках.
Ось діти дуже маленькі. Люда пам’ятала, як ці знімки робилися. Фотоапаратів тоді ще не було у кожному будинку, тож ходили в ательє всією сім’єю.
Старші діти, вона, Люда, в оточенні дітей та онуків. Здавалося б, така дрібниця, як фото, а така теплота і затишок одразу в спальні. Не витримавши Люда заплакала.
-Мамо, що з тобою, чому ти плачеш? Ну-ну, моя рідна! Все добре! А пам’ятаєш, як ти втішала нас, коли ми були зовсім маленькі? А тепер ми тебе втішаємо. Мам, дякую тобі велике за все!
Адже ми пам’ятаємо, як тобі важко було з нами, як ти собі у всьому відмовляла, щоб нас на ноги підняти. Цей ремонт-найменше з того, що ми повинні для тебе зробити.
Ми з Вовою хоч і не багатії, але раз у житті можемо тобі таке дякую висловити? Ти нам більше дала! Володю, ну що ти мовчиш?
-А що я скажу? Любимо ми тебе, мамо, дуже-дуже! І дякуємо за все.
Як тоді, в далекому дитинстві, мати з дітьми сиділа обійнявшись, донька витирала сльози, а син уперто сопів, відвернувшись до стіни, аби мама не помітила сльози в його очах. Адже він – чоловік, а чоловіки не плачуть.
-Ну, що мої рідні, таку справу треба відзначити. На ювілей йдемо в кафе. Тут не гріх і свою заначку дістати, сказала Люда дітям і всі дружно засміялися.
-Наталка, ну хто тебе за язик тягне? Діти сюрприз зробили, а ти! Правильно Марина сказала, що злість у тобі. Піду я, щось втомилася…
Погляд Олени ніяк не міг сфокусуватися на улюбленому серіалі. Думки безладно бігали в голові у жінки. Щаслива таки Людка, молодець. І дітей у люди вивела, освіту їм дала, навчила всьому, і сама тихе життя прожила, ніхто й слова поганого про неї не скаже, хіба що й справді із заздрощів.
Все заради дітей робила, їх з дитинства до праці та турботи привчила. Як чоловіка не стало, то більше заміж і не вийшла. Може й був у неї хтось, тільки все тихо Люда робила, не давала приводу для пліток.
Он, Маринка, і справді з гультяєм все життя прожила, не до дітей їй було, за чоловіком стежила. Син ріс сам по собі, після школи в училище, а вона і рада, під ногами хоч не плутається.
Сама Олена все життя працювала, себе не шкодувала, зате дітей балувала, нічого робити не давала, ні до чого не привчила, а як підросли, схаменулась, та пізно, крик та шум щодня, а їм і діла немає, звикли, що мати все сама.
Так і якщо з дитинства вони ні ласки, ні турботи не бачили, тільки сварки, з чого їм до матері в старості любов виявляти?
Нічого не робили, звикли тільки дай та дай, з чого зараз матері допомагати стануть?
Наталка двох народила не зрозумій від когось, все багатше вибирала, теж діти не потрібні були, то на бабусю, то на матір їх залишала, поки життя влаштовувала, все подарунками відкуплялася. Теж сама винна. Дітям крім подарунків ще й ласка з турботою потрібні.
Сама їм ні освіти не дала, ні в голови нічого не вклала, то що зараз на весь світ злитися?
Що правда, то правда, вся їхня трійця Людці заздрить.
Замолоду в дітей вкладалася, виховувала правильно, в любові та турботі, до праці вчасно привчила, а тепер діти про неї піклуються.
Щаслива у Людки доля, і діти добрі. Ех, де він, втрачений час? Повернути б усе назад, може, що й поміняли б жінки у своєму житті.
Та що тепер казати!
Тільки й залишається, що заздрити, як Олена з Мариною, і шипіти, як Наталя…
