Ігор порався в себе в дворі по хазяйству, коли раптом у двір забігла захекана сусідка.
-Петровичу! Ти знаєш, кого я тільки, що в місті на вокзалі бачила? – швидко почала вона.
-Кого? Вовка чи що? – засміявся Ігор, байдуже дивлячись на Ліду.
-Ох, не до жартів мені зараз, – відмахнулась жінка. – Ольгу твою бачила! Люди казали, що поїхала на роботу за кордон. Влаштувати там особисте життя зібралося, і на батьківщину більше не повернеться. Як тобі таке?
Ігор помінявся на обличчі. Погляд став ще більш похмурий.
-Навіть не приїхала попрощатися з батьком, – продовжувала Лідія, не зважаючи на те, що Ігорю явно було неприємно.
-Ти знаєш, я іноді думаю… Напевно, добре, що твоя Варвара вже не бачить цього всього. Треба ж сама поїхала, а син залишився. На моє запитання про дитину – мовчить. А потім схопилася і поспіхом пішла. Як же так? А куди вона поділа твого онука? Зовсім вже чи що, дівка!
Старий кліпав сивими віями, стримуючи сльози.
-Не знаю, – сухо відповів він, але думка лише одна – швидше за все, віддала кудись. Сама поміркуй, навіщо їй такий тягар? Не розумію, звідки в ній стільки злості? Адже росла ж нормальною, доброю людиною.
-Як же можна, свою кровиночку залишити? – схлипуючи, журилася сусідка.
Ігор Петрович мовчав. Так, і не до розмов йому було зараз. Розвернувшись, він мовчки пішов у будинок.
Тієї ночі він навіть не лягав. Життя пробігло перед очима, згадував, як рано не стало дружини.
Залишився один із величезним господарством та семирічною донькою. Довго журився, став гульбанити, щоб не так тяжко було. І зовсім би згулявся, але якось, усвідомив, що його маленькій донечці ще гірше ніж йому. Взяв себе в руки.
Поклявся присвятити своє життя дочці. Життя з часом почало налагоджуватися. Ігор не забув кохану дружину, просто навчився жити з цим тягарем, який не покидав його ні на мить.
Оля виросла справжньою красунею, вся в матір. Дівчина закінчила з відзнакою школу та поїхала вчитися в місто. З тих пір її, начебто підмінили.
Вона закохалася у місцевого бабія. Він і занапастив її долю. На першому курсі дівчина завагітніла. Спочатку Оля намагалася одружити на собі коханого, але отримавши різку відмову, взагалі почала, що попало робити.
Залишила інститут і влаштувалася працювати офіціанткою в ресторан.
Ігор дізнався про пригоди доньки та приїхав, щоб забрати її з міста.
-Поїхали, доню, додому! – казав їй.
-Не втручайся в моє життя! – Відповіла грубо Ольга. – Забирайся! І більше не приїжджай до мене!
Ігоря дуже образили її слова. Поїхав. Поклявся, назавжди викреслити невдячну дочку зі свого життя.
З того часу минуло 7 років. Він більше не бачився з Ольгою, але знав від знайомих, що вона народила сина, живе у гуртожитку та працює посудомийницею у кількох кафе.
І ось, сьогодні – ця новина, зовсім засмутила старого. В душі він сподівався, що Оля зрозуміє і приїде з сином хоч відвідати його, але ні.
Вона пішла ще далі – залишила дитину і подалася на пошуки кращого життя.
Вже на світанку Ігор Петрович вирішив:
-Треба їхати до міста, шукати онука та спробувати забрати його додому.
Він зайшов вранці до Лідії, попросив придивитися за господарством.
-Декілька днів, не більше, – просив він.
-А впораєшся? – засумнівалася Лідія і додала: – Ти, не хвилюйся, вирішуй свої справи. Скільки треба, стільки і займайся, я все зроблю. Діло не хитре. Їдь!
Старий поспішив на зупинку. Після приїзду в місто, зупинився у свого товариша по службі, давнього приятеля і доброго друга Станіслава.
Саме завдяки його допомозі знайшов онука. Ледь, ледь, знову ж таки завдяки зв’язкам Станіслава, оформив документи на Сашка. Зі спокійною душею вони поверталися разом додому.
-Діду, – запитав Сашко, дивлячись, немов заворожений, на місцеву красу. – Ми, що прямо в лісі житимемо?
-Майже! – усміхнувся Петрович. – Наш будинок стоїть біля самого лісу. Влітку будемо ходити, збирати малину та ожину. Восени по гриби підемо. Ну, а взимку можна на лижах виходити в ліс. Ти звикнеш. А я навчу тебе, як правильно орієнтуватися, щоб не заблукати. Наш ліс величезний, тягнеться на кілька кілометрів.
-Ух ти! – радів хлопчик. – А, собаку купимо? Будемо з нею до лісу ходити? Якщо раптом загубимося, то вона нам дорогу покаже.
-Ні, Сашко, обійдемося без собаки, – м’яко, але категорично відмовив дід. – Наш ліс не лише великий та красивий. У ньому живе багато диких тварин. Людей вони не чіпають, намагаються обходити стороною, а ось домашніх тварин не шанують. Була в мене колись вівчарка… Хату охороняла, служила мені вірою та правдою. Якось взимку у двір завітали вовки. От вона й стала на захист. Але не впоралася… Я її на ніч в дворі лишив. Ніколи собі не вибачу цього. З того часу дав собі обіцянку, що собак не триматиму.
-Дідусю, але ж, можна собачку на ніч у хату забирати, – малюк вмовляв діда, не втрачаючи надії.
-Ні, синку, не місце собаці в будинку, – усміхнувся Петрович. – Ти не засмучуйся! У нас кіт Васька є. Він і буде тобі замість друга. Ручний, цілими днями на руках сидів би. Упевнений, ви з ним одразу подружитеся.
Сашко жив у діда вже місяць. Хлопчик швидко освоївся у рідному домі та щиро полюбив дідуся, якого раніше ніколи не бачив.
Він був дуже вдячний за те, що дід знайшов його і забрав з притулку. Там дитині було не солодко. Дитяча душа відразу відчула, що тут його люблять і ніколи не зрадять, на відміну від рідної матері та батька.
Петрович ніколи не розмовляв з онуком про Ольгу. Вдавав, що її просто не існує.
Того ранку Ігор Петрович відчув, що заслаб, і хотів відлежатися. Сашкові було нудно, і він відпросився у діда в лісі погуляти.
-Гриби пошукаю, – просив хлопчик. – Я не довго, діду.
-Добре! Тільки не ходи далеко, домовилися? – сказав чоловік, проводжаючи онука.
Починало вже темніти, але хлопчик ще не повернувся. Петрович занепокоївся. Сашко дуже слухняний і завжди виконує, що просить дід. Чоловік вийшов за ворота та покликав онука:
-Сашко! Синку! Додому!
Навколо тиша. Старому стало тривожно, місця собі не знаходив. Зібрався вже йти в ліс на пошуки онука, але саме в той момент з-за пагорба показався Сашко.
Хлопчик швидко біг до будинку, дбайливо притискаючи до грудей якусь пухнасту грудочку.
-Діду, я цуценя знайшов у лісі, – швидко сказав хлопчик, сподіваючись, що дідусь не змусить нести цуценя назад. – Вибач, але йому не можна назад. Я його не кину. Ти ж сам казав, що у лісі багато диких звірів.
У цей момент, старий помітив неподалік від лісу величезну вовчицю. Він побілів на лиці. Ігор раптом здогадався – в руках в онука не цуценя, а вовченя.
-Біжи скоріше в будинок! – пошепки скомандував старий. Він швидко закрив хвіртку. Лише замкнувши вхідні двері на засув, Петрович зітхнув з полегшенням і перевів подих.
-Дідусю, що трапилося? – спитав хлопчик.
-Сашко, це не цуценя, – похитав він головою і зітхнув. – Ти, вовченя з лісу притягнув.
-Що ж нам тепер робити? – щиро розгубилася дитина.
-Треба повернути його. Але як? – зажурився Ігор Петрович.
На підтвердження його слів, за вікном почулося виття.
Сашко здригнувся і машинально відпустив маленьку тваринку на підлогу.
-Вона прийшла за ним? – тихо запитав він у діда. – Вона нас з’їсть?
-Ні. Тільки, як тепер їй віддати малюка? Боюся, що вона так просто не піде. Ох, Сашко, наробив ти справ.
Хлопчик закрив обличчя долоньками і заплакав.
-Ти не бійся, – заспокоїв дід. – Зараз повечеряємо. Ти підеш спати, а я подумаю, як нам бути. Не хвилюйся все буде добре.
Дід погладив по голові онука, намагаючись заспокоїти дитину. Після вечері Сашко слухняно пішов спати. Сон не йшов, і хлопчик час від часу здригався від гучного вию вовчиці десь за вікнами. Схоже, що вона і не думала йти.
Петрович довго думав, що робити. Вже далеко за північ він вирішив.
Взяв на руки вовченя, що спало у ковдрі, вийшов у сіни.
Вовчиця одразу ж змовкла, мабуть, почула наближення людини.
-Гей, ти чуєш мене? – навіщось запитав Петрович через двері. – Твоє дитинча у нас, але нам воно не потрібне. Я зараз відчиню двері і випущу його.
В цей момент старий почув, як вовчиця тихо заскавулила, наче дала добро. Перехрестившись, він швидко відчинив двері і випустив вовченя. Зачинив засув. Серце шалено калатало, піт виступив на лобі. Тільки на душі стало спокійно та легко.
-Вона почула мене! – пошепки зрадів старий. – Я завжди знав, що вовки дуже розумні тварини.
Сашко прокинувся рано вранці і одразу ж побіг туди, де лежало вовченя. Побачивши порожню ковдру, малюк помітно знітився.
-Сашенька, його забрала мама-вовчиця. Не переймайся, йому з мамою буде набагато краще, ніж з нами, – заспокоював наївного малого дід. – Кожну дитину повинна ростити його мати. Я обіцяю, що ми завтра ж поїдемо в місто і купимо тобі цуценя, – усміхнувся дід і підморгнув хлопчику. – Я дозволяю, хай живе з нами в хаті.
Але той не зрадів, а розплакався ще більше.
-Сашко, що з тобою? – запитав Ігор.
-Діду, я тебе люблю. Мені добре тут, але я дуже сумую за мамою, – витираючи очі кулачком, відповів хлопчик. – Ти ж сказав, що з кожною дитиною повинна бути її мати…
Ігор Петрович опустив голову, намагаючись приховати сльози, що виступили в очах. Це не в його силах. Та й що він міг сказати дитині, яка сумувала і хотіла увага мами. Він розумів, що хоч би як намагався, але матір він замінити не зможе.
Почувся тихий стукіт.
-Заходь, Лідо, не замкнено, – крикнув старий, думаючи, що прийшла сусідка.
Та на порозі стояла не сусідка. Петрович застиг на місці. Це була Ольга…
Сашко, не роздумуючи жодної секунди, кинувся в обійми до матері.
-Мамо, мамо! – закричав малюк, не вірячи своїм очам.
Ольга мовчки плакала, міцно притискаючи до себе сина.
-Тату якщо зможеш, пробач, будь ласка… – тихо прошепотіла жінка, дивлячись у такі рідні, і давно забуті очі батька. – Вибач мені!
-Вибачаю! Давно вибачив, – опустив погляд Ігор.
Він ще не до кінця повірив, що дочка повернулася.
-Ти погостювати? Як влаштувалася за кордоном? – акуратно спитав батько.
-Тату, якщо дозволиш, – зам’ялася вона, дивлячись то на нього, то на сина. – Я хочу залишитися вдома з тобою та Сашком. Досить! Досить наїлася гарного життя. Шкода, що мені потрібно було стільки часу, щоб зрозуміти найпростішу істину – щастя поряд, воно тут…
З моїми рідними людьми: тобою та сином.
Вона розплакалася на плечі у батька…
Мовчки, міцно обнявшись, стояли батько та донька. Лід розтанув у його серці, і викотився великими сльозами.
Але це сльози радості! Адже найдорожчі люди поруч, а більшого щастя йому й не треба…
