Головна - Життєві історії - Знаєш, кого я зустрів? – запитав Михайло дружину. – Кого? – запитала Олена. – Ігора, ну того, який у мене дівчину відбив в інституті. – Нас запросили на шашлики, але якщо не хочеш, не поїдемо – Михайло не встиг закінчити фразу, Олена перебила його. – Чому не поїдемо? Мені цікаво подивитися на цю прекрасну Людмилу, через яку розпалася дружба двох друзів.

Знаєш, кого я зустрів? – запитав Михайло дружину. – Кого? – запитала Олена. – Ігора, ну того, який у мене дівчину відбив в інституті. – Нас запросили на шашлики, але якщо не хочеш, не поїдемо – Михайло не встиг закінчити фразу, Олена перебила його. – Чому не поїдемо? Мені цікаво подивитися на цю прекрасну Людмилу, через яку розпалася дружба двох друзів.

– Михайле! Яким вітром? – Ігор розвів руки в сторони і пішов назустріч колишньому однокурснику.

Двоє друзів міцно обнялися і завмерли так на кілька секунд. Потім Ігор відсторонився.

– Дай подивитися на тебе. Змужнів. Постарів. Як я радий, тебе бачити! – Ігор знову обійняв друга і поплескав по спині. – Що ти робиш в нашому Богом забутому місті?

– З дружиною у відпустку до тещі приїхали.

– Що справді?! Значить, твоя дружина родом з наших місць? Дякую їй, ато не побачилися б ніколи. Слухай, мені бігти треба, спізнююся. Продиктуй мені номер телефону. Я вишлю тобі адрес, завтра субота, чекаю з дружиною на шашлики. Там і поговоримо. Відмови не приймаю.

Михайло продиктував номер, і друзі розійшлися, задоволені один одним і зустріччю.

– Знаєш, кого я зустрів? – запитав Михайло дружину з загадковим виглядом.

– Кажи вже, не тягни. – спиці в руках Олени завмерли.

– Ігора. – Михайло очікував якоїсь реакції, але Олена повернулася до в’язання. – Ну, того, який у мене дівчину забрав в інституті.

– А, пам’ятаю. І що? – Руки Олени зарухалися швидше. Михайло знав, що вона болісно сприймала всі згадки про студентську любов чоловіка.

– Нас запросили на шашлики. – Михайло дістав з кишені телефон. – Уже адресу надіслав.

Екран мобільника закрила схилена голова Олени.

– Це дачне селище недалеко від міста. І коли вони нас чекають? Завтра? – Вона повернула голову і її очі опинилися зовсім близько.

– Якщо не хочеш, не поїдемо. Я напишу … – Михайло не встиг закінчити фразу, Олена перебила його.

– Чому не поїдемо? Мені цікаво подивитися на цю прекрасну Людмилу, через яку розпалася дружба двох друзів. – Олена встала з дивана і пильно подивилася на чоловіка.

– Все в минулому. Я навіть вдячний Ігору, тому що інакше не зустрів би тебе. – Михайло встав і спробував обійняти Олену, але вона вперлася руками в його груди. – Оленко, ти що? Двадцять років минуло. Якщо вона вийшла за Ігора заміж, значить, не любила мене. – Михайло відчув, що руки Олени ослабли, вона перестала пручатися. Він притиснув дружину до себе і поцілував у скроню.

На наступний день вони їхали в машині до Ігора на дачу. Олена напружено дивилася перед собою і мовчала.

– Може, все-таки не поїдемо? – Михайло перервав тривале мовчання. – Оленко, я ж бачу, ти нервуєш.

– Ось ще. Ти красивіший Ігора, чому вона вибрала його, а не тебе? – Олена зручніше влаштувалася на сидінні і повернула голову до чоловіка.

– Я начебто розповідав. Людмила подобалася всім хлопцям в інституті, – знехотя почав Михайло. – Але вибрала вона мене. – В його голосі почулася неприкрита гордість.

– А ти?

– Що я? Закоханий був, звичайно. Мені було двадцять років. І я закохувався в усіх дівчат поспіль. – Михайло відірвав погляд від дороги і мигцем подивився на дружину. – Ми щось відзначали в гуртожитку, веселилися. Ігор раптом впав перед Людою на коліна і сказав, що якщо вона не погодитися вийти за нього заміж, він викинутися з вікна. – Михайло зробив паузу. Олена слухала, затамувавши подих.

– Всі засміялися з цього жарту. І вона теж. А Ігор підбіг до вікна, смикнув вікно на себе, скочив на підвіконня … – Михайло знову замовк.

Олена не квапила, чекала.

– Третій поверх. Ми всі завмерли. До цього магнітофон надривався, а тут така тиша настала … Підвіконня вузьке, Ігор захмілілий. І раптом його нога заковзала по залізному карнизу. Ми всі кинулися до нього, хапали за руки, за ноги, стали знімати з підвіконня. А Люда підійшла і сказла: «Так». Вони одружилися через півроку і були щасливі. По справжньому.

– Майже приїхали. Поверни на \ право. А он і шашлики. – Олена показала рукою вперед.

Михайло і сам уже побачив піднімаючийся над парканом димок.

Як тільки вони вийшли з машини, в ніс ударив ароматний запах свіжого шашлику. З хвіртки вийшов ігор.

– Приїхали! Добрий день. Радий познайомитися. Ігор. – Він галантно вклонився і простягнув Олені свою руку долонею вгору. Олена засміялася і поклала на неї свою.

– Олена. – представилася вона і тут же прибрала руку, не давши Ігору її поцілувати.

– Михайле, як тобі вдається закохувати в себе таких красивих жінок? – Ігор випростався і неприродно весело засміявся. – Ходімо, познайомлю вас з дружиною.

При цих словах Михайло і Олена перезирнулися.

Над мангалом піднімався дим, з відкритого вікна лунала тиха музика, між гілками двох яблунь натягнута новорічна різнобарвна гірлянда, під якою стояв невеликий, грубо збитий стіл з посудом.

– М’ясо майже готове. – Ігор помахав над вугіллям пластиковою широкою дощечкою.

– Привіт, – На ганку будинку з’явилася молода струнка дівчина в джинсах, білій футболці і довгій в’язаній кофті, схожою на халат чи пальто.

Вона нітрохи не зніяковіла під поглядами, повільно спустилася по сходах ганку і підійшла до гостей. На світлому прямому волоссі заграли відблиски миготливих лампочок. Вона немов зійшла з обкладинки модного журналу. Правильні риси обличчя, великі очі, прямий ніс, ні грама косметики.

Михайло дав їй від сили років двадцять. Він подумав, що це дочка Ігора. Але Ігор підійшов до дівчини, обійняв за талію і представив:

– Моя дружина Наталя.

Михайло і Олена перезирнулися. Наталя байдуже посміхнулася, підійшла до столу і взяла в руки пляшку.

– Ого. Вечір обіцяє бути веселим, – сказала вона, ні на кого не дивлячись.

– Дівчата, займіться салатом. М’ясо готове. Михайло, ходімо зі мною. – Ігор поманив його за собою. – Що, здивований? – запитав він пошепки, коли вони зникли за будинком.

– Що ж. Чесно кажучи, дуже…

– Люда? Ми розійшлись. Ні, ти бачив, яка? Закохався як хлопчисько. По твоєму обличчю бачу, що не схвалюєш.

– Та мені-то що. – Михайло не зміг приховати неприязнь до Ігора.

– Я ніби років на двадцять помолодшав з нею. Спортом зайнявся. – Ігор поплескав себе по плоскому животу. – І тобі раджу.

– Поміняти дружину? Мене моя цілком влаштовує. Так, приголомшив ти новиною, не приховую. – Михайло похитав головою.

Коли вони повернулися до столу, Ігор змінився в обличчі, побачивши відкриту пляшку та  неповний келих в руках Наталки.

– Не могла почекати? – Ігору коштувало великих зусиль зберегти спокій. – Сідаємо за стіл, а то я втомився слину ковтати, – сказав він втомлено.

Вони випивали, згадували інститут, ділилися планами і успіхами. Коли почало сутеніти, Ігор виніс пледи. У серпні вечора прохолодні. Весело блимали вогні над столом, відбиваючись в склі келихів.

Наталка пила багато і майже не закушували. Вона сміялася без приводу. Ігор мовчав і з тугою поглядав на швидко захмілівшу дружину. Потім не витримав і пішов в будинок.

– Він сердиться. – Наталка посміхнулася і потягнулася за новою пляшкою.

– Може, вам вистачить? – м’яко запитала Олена.

– І ви туди ж. Набридло. Стежить за мною, як батько. Того й дивись в куток поставить, і під домашній арешт посадить. – Наталя знову заливисто розсміялася. – Наливай. – Вона простягла порожній келих Михайлу.

Коли він наповнив його до половини, вона натиснула пальцем на шийку пляшки.

– Ось це по-нашому. Ну що, Бдьмо, поки мій старий не прийшов. – Вона захихотіла.

– Ігор не старий. Вам дійсно вистачить. – Михайло прибрав зі столу пляшку.

– О, ще один … мораліст знайшовся. А, нудно з вами. – Вона випила, встала з-за столу і, хитаючись, пішла в темряву саду.

Михайло з Оленою не знали, що робити. Вони залишилися одні за столом. Вогники над ними вже не дарували настрій свята.

– Господи, як Ігор міг проміняти дружину на цю … – Олена дивилася в бік, куди пішла Наташа. – Якби ти не вживав, ми б поїхали зараз додому.

Повернувся Ігор і мовчки сів навпроти Михайла.

– Гаразд, вам поговорити потрібно. Я піду в будинок, прохолодно вже. – Олена зіщулилася.

– Не кажи нічого. Все знаю. Що робити мені, га? – Ігор поставив лікоть на край столу, уперся лобом у долоню, а пальці запустив у волосся.

– Сам знаєш. Повертайся до Людмили, поки не пізно.

– Легко сказати. Люблю я її. Та й не простить Людмила. Заплутався я, Михайле. – Ігор шумно зітхнув. – Ви лягаєте спати на другому поверсі. Я приготував вам там. А я почекаю її. Пізно вже.

Михайло з дружиною влаштувалися в маленькій затишній кімнаті під дахом. Він дивився в маленьке віконце, поки дружина переодягалася. Ігор сидів під гірляндою один, підперши голову рукою.

– Твій друг нещасливий. Дивиться на дівчинку з такою жалістю. Кине вона його скоро. – Олена теж підійшла до вікна.

– Дивись, з’явилася, – сказав Михайло, побачивши Наталку, яка вже поверталася.

– Негарно підглядати. – Олена повела за руку Михайла від маленького віконця з веселими фіранками в квіточку.

Але через кілька хвилин Михайло знову виглянув у вікно. Захмілівша Наталя сиділа за столом, опустивши голову на руки. Ігор накрив її пледом, постояв трохи поруч, потім повільно, опустивши плечі, пішов до дому. Він підняв обличчя вгору, і їх з Михайлом погляди зустрілися.

– Справді біс якийсь вхопив. – Михайло зітхнув, влаштовуючись під ковдрою.

– На місці Людмили я б теж не пробачила, – сказала Олена тихо.

– Що? – Михайло різко повернувся до дружини.

– Нічого. Сумно все це. Даремно приїхали. Давай спати.

Коли у вікні забілів світанок, Михайло вийшов в сад. Вогні погасли або Ігор вимкнув їх. Наталі за столом не було. Напевно, прокинулася від холоду і пішла в будинок. У світлі ранку залишки вчорашньої трапези виглядали неапетитно. Ноги промокли від роси.

– Ось ти де. Я прокинулася, а тебе немає. – На ганок вийшла Олена, кутаючись у плед. – Я піду, приготую каву і поїдемо додому.

Незабаром по всьому будинку розлився кавовий аромат. Олена з Михайлом насолоджувалися зігріваючим напоєм на кухні.

– А мені дістанеться чашечка? Ви як? – Пом’ятий і розпатланий Ігор увійшов на кухню. – Вибачте, що вам довелося побачити Наталку такою. Вона хороша. Правда.

– Так відкрий ти очі. – Михайло з гуркотом поставив чашку на стіл. – Вона кине тебе і дуже скоро. Що ти робиш?

– Я розумію, як жахливо це все виглядає. Але нічого не можу з собою вдіяти. Не можу від неї відмовитися.

– А ти міг би мене кинути заради такої Наталі? – обережно запитала Олена, коли вони від’їхали від дачного селища.

– Не говори дурниць. – ображено відповів Михайло

– Вона молода, красива. Я просто злякалася. – Олена відкинула голову на спинку сидіння.

– Я не збираюся міняти тебе ні на яку Наталю. Усе, закрили тему. – Михайло грюкнув долонею по керму, немов ставлячи крапку.

Не може стати щасливою людина, не навчившись цінувати і берегти те, що має, зробивши нещасним іншого. У гонитві за примарним щастям, новизною, сплеском емоцій легко зруйнувати свій світ, відштовхнути єдину вірну тобі людину.

Коли Михайло чув про зради серед друзів, він згадував той день, Ігора, і його погляд на Наталку, повний собачої невисловленої туги.

Plitkarka

Повернутись вверх