-Валя, ну куди ти стільки в’яжеш всього? Зовсім очі втомляться, – сказала Зіна подрузі, яка все сиділа за своїм вʼязанням.
-Ой, Зіна, що мені ті очі? На мій вік вистачить точно, – сумно відповіла Валентина.
-Ну, щось ти зовсім засумувала, подруго. З таким настроєм не діло жити.
Валентина Сергіївна відклала в’язання.
-Ох, Зіно, та який тут настрій. День народження у мене тиждень тому був. Чекала на хлопців. Так чекала, цілий день від вікна не відходила. Телефон на краще місце поклала, де зв’язок не зникає… Ні… Навіть не згадали про мене…
Зіна не дивилася в очі подрузі. Соромно було. Чомусь не дітям, які про матір забули, а соромно було їй – сусідці і подрузі…
-Ну, може, справ багато, закрутилися? У місті, сама ж знаєш, життя яке.
-Та знаю, Зіночко, все я знаю. Стараюся їм не набридати. Сама чекаю, що хоч подзвонять. Я ж старших онуків останній раз років сім тому бачила… А молодших жодного разу. Ось так…
-Валю, так давай я їм подзвоню, – раптом сказала Зіна.
-Не треба. Не будемо їх турбувати…
Зіна пішла додому, а Валентина Сергіївна сіла біля вікна. Як завжди, коли лишалась одна, вона задумалась…
Чоловік її Петро Андрійович був строгим. З нею ніколи не сварився, але і ніжності зайвої не показував.
Та не в показній ніжності справа. Головне вчинки.
Не гульбанив він, працював багато, як і всі в селі. А найголовніше, не давав їй ніякої важкої роботи робити.
Якщо тільки дізнавався, що сама до колодязя по воду ходила – повчав її, як маленьку…
-Валю! Я ж тобі скільки разів вже казав? Ти нам потрібна здорова. Невже б ти не прожила, поки я з роботи повернуся, і води принесу? – казав її Петро.
Валі було приємно, але вона відповідала:
-Ну, ти ж теж втомлюєшся… Мені не важко…
Петро тільки хитав головою. На той момент у них уже два синочки було.
Ох і заздрили жінки їй в селі. Ніхто в сім’ї такої тиші не мав вдома, як у них. Хлопчики в школу пішли, одягнені, взуті, краще за інших…
А все тому, що батько і на роботі встигав, і вдома підробляв – підшивав взуття селянам.
А вже коли Валентині майже сорок років було, донька у них народилася. Єдиний раз у житті Петро тоді гульбанив… Все на радощах.
До доньки він, як до принцеси, ставився. Та й взагалі всіх балував, усіх любив. А як вона його любила, то й не розповісти.
Ганнусі всього сім років виповнилося, коли Петра раптово не стало…
Три дні плакала Валентина. Три дні нікого не підпускала до себе, а як поховали Петра, то наснився він їй.
Дивився строго і казав:
-Що ж ти так? Діти у нас, а ти тільки про себе думаєш…
Зібралася Валя з силами. Вдень у їдальні працювала, ночами сторожем підробляла на складі з зерном.
Виховала, виростила, вивчила всіх діток…
Степан, найстарший, перший із дому поїхав. Одружився майже одразу, батьком став.
Через три роки і Сергій подався у місто.
Ганнуся найдовше поруч з нею була, але все на двері поглядала, ніби дочекатися не могла, коли ж вона від матері поїде…
Розлетілися всі. Спочатку якось приїжджали, потім усе рідше.
А зараз вона й не пам’ятала, коли діти були в неї востаннє. Дзвонити, звичайно, старалися, але все ніколи їм…
Валентина відчула слабість. Ну, ось знову… Останнім часом таке було часто. Напевно, приходить її час… Вона глянула на дорогу, і побачила там свого Петрика.
-Петрику… Ти за мною прийшов. Я готова. Ти тільки не йди…
Старенька обвела поглядом свій будинок.
-Ну, що, будемо прощатися. Тільки треба мені все приготувати.
Вона поспішала. Невідомо скільки часу її Петро чекати готовий?
Валентина Сергіївна відкрила шафу. Вона виклала на стіл згорток з одягом. Давно вона цей пакунок приготувала вже. Речі у ньому дорогі, добротні. Це їй в останню путь…
Потім Валя дістала конверт і теж поклала на стіл.
-Це для Зіни, – подумала вона. – Щоб все правильно зробила, як треба.
Гроші Валентина відкладала давно. Не хотіла, щоб діти свої витрачали…
Старенька озирнулась.
-Ну, ніби і все, – подумала вона. – А ні. Он, кухоль стоїть, помити забула, як чай пила вранці…
Слабість нікуди не йшла, але Валентині вона не заважала. Скоро вона пройде, нічого не буде і вона зможе взяти за руку свого Петрика…
Валентина Сергіївна підійшла до комода, висунула одну шухлядку. Оглянула її вміст, погладила рукою.
-От і добре…
…Вранці Зіна зібралася йти до подруги в гості. Якось неспокійно їй було, ось і вирішила піти раніше, провідати.
Вона зайшла в хату до Валі і одразу зрозуміла, що сталося…
Дітям подруги вона подзвонила одразу. З телефона Валентини.
Ганнуся слухавку не взяла, а Степан відповів, але якось роздратовано так.
-Мамо, давай швидше кажи, що там у тебе! Ніколи мені, – сказав Степан.
-Степане, це Зіна, сусідка Валі. Не стало мами, Степане…
В слухавці запала тиша.
-Ясно… Зрозумів я…
На поминках дітей не було. Зіна поплакала, квіти поклала та й пішла додому.
-Всі там будемо… – подумала вона.
А через три дні у її двері постукали. На порозі стояла Ганнуся.
-Тітко Зіно, здрастуйте. А ключ від хати у вас?
Зіна мовчки дала їй ключі і закрила двері.
Ганна повернулася до братів.
-Вона зі мною навіть розмовляти не стала. Ніби я винна в чомусь, – сказала вона до братів.
Степан похмуро глянув на неї.
-А що, не винна? – раптом запитав він.
-Степане, ну чого ти починаєш? – відповіла Ганна. – У мене був проект на роботі важливий! А сам ти чого не приїхав, чи он Сергій! Чого не приїхали?!
Сергій махнув рукою.
-Що тепер сваритися? Давай відкривай. Подивимося, оцінимо все та й розʼїдемося. Будинок цей нікому і так не потрібен…
Вони зайшли в хату. Степан з якоюсь тугою озирався на всі боки.
Та й Ганна притихла. Он, ліжко, на якому вона спала. Треба ж… І ведмедик іграшковий сидить. Не викинула мати… Адже ж він старий зовсім.
На очі Ганні набігли сльози. Вона сердито їх витерла…
-Ганно, Степане… Тут цей… Гляньте, – покликав Сергій.
Всі зібралися в маминій кімнаті. На комоді рядками лежали стоси шкарпеток. В’язані шкарпетки, які в’яжуть бабусі в селі. Кожен стос було підписано. Тобто шматочок папірця з ім’ям на стосі був:
«Степану», «Сергійку», «Ганнусі».
І все б нічого, ну, шкарпетки та й шкарпетки. Тільки було їх у кожному стосі пар по пʼятдесят, не менше. Поруч стоси були менші, і розміри менші. Там уже імена онуків і онучок ішли. Степан узяв один стос в руки.
-І куди це вона стільки нав’язала… – пробурмотів він.
Сергій сумно посміхнувся:
-А ми коли були тут востаннє? Ось, мабуть, мама сиділа, чекала і в’язала…
Ганна раптом розплакалася.
-Скільки їх тут? Двісті? Триста? – запитала вона перебираючи шкарпетки руками.
Степан сів на ліжко.
-Ох, і негідники ми… Інакше й не скажеш, – тихо сказав він.
Сергій кивнув головою:
-Це точно… Гаразд, я шкарпетки, які мої, забираю і їду. Якщо будинок вирішите продавати, мені нічого не потрібно. Не хочу я…
Ганна встала.
-І я. Я теж відмовляюся і продавати не хочу. Самі вирішуйте. Я тільки на цвинтар сходжу…
Через місяць старший брат подзвонив Ганні і Сергію.
-Приїжджайте в наш будинок, – сказав він.
-Навіщо, Степане? Мені треба працювати, – сказала Ганна.
Вона була незадоволена, на ці вихідні в неї були плани.
Але відмовити братові означає втратити останніх родичів.
Сергій одразу погодився, навіть запитувати нічого не став.
Вони підʼїхали до будинку і застигли від здивування.
Паркан новий, у дворі все чистенько, мангал димиться…
-Степане, що це все означає? – запитала Ганна.
-А те й означає… Не обʼєднує нас з вами нічого, окрім цього будинку. Якби ми продали будинок, то все. Не потрібні б стали більше один одному. А ми ж усі рідня. Не діло це…
-Так, а ти що…
-Так, я ж на пенсію вийшов на початку року, ось, переїду сюди, вас на вихідні чекатиму. Тільки щоб не так, як до мами їздили… Пізно, занадто пізно це все, але краще пізно, ніж ніколи…
Того вечора вони довго сиділи на вулиці. Поминали маму, потім згадували кумедні випадки з дитинства.
Але ніхто не торкався питання: «Як це? Йти в останню путь на самоті, коли в тебе троє дітей є…»
Кожен намагався навіть не думати про це…
