Про те, що у чоловіка хтось є, Зінаїда Вікторівна здогадувалася давно. Та й як не здогадуватись. З Петром вони були одружені майже двадцять п’ять років, і знала вона свого чоловіка дуже добре. І коли той, попри звичку довше повалятися в ліжку, почав зіскакувати з нього і робити вранці зарядку, а ще митися двічі на день і ховати мобільний телефон… Тут вже, як то кажуть, все зрозуміло.
Звісно, Зіна переживала. І ночами у подушку плакала. Але вигляду чоловіку не показувала, як і раніше була весела і ввічлива. І сорочку випрасує, і обід у лоток покладе, і у віконце рукою помахає… А сама все думає: чи на роботу благовірний вирушив, чи до своєї коханки поскакав.
Так тривало довго, але Петро й сам не витримав цього любовного трикутника. Одного чудового ранку, йдучи, чоловік заявив:
— З роботи на мене сьогодні не чекай. Я покохав іншу жінку і йду до неї жити.
Зіна застигла.
– Петро, ти чого! В нас сім’я, як ти можеш?
— Жодної сім’ї немає, — заявив Петро, накидаючи на плечі куртку. — Сім’я — де діти є. А ти народити дитину мені так і не змогла за стільки років. Тепер вже стара стала, яка від тебе користь. Іду, не тримай. Там у мене незабаром син народиться. Мабуть, давно треба було тобі сказати…
***
Жінка ще довго дивилася на двері, що зачинилися за чоловіком, і ніяк не могла повірити, що це відбувається дійсно. Так, вона і справді не могла подарувати Петру спадкоємців, але в іншому все було добре. Сімейні вечори, відпустка разом, прогулянки в парку перед сном. За всі роки сімейного життя Петро навіть жодного разу не дорікнув цим, говорив, що це не має значення, якщо вони люблять один одного. Тепер раптом виявилося, що діти для нього важливі.
Коханкою виявилася тридцятирічна колега чоловіка із сусіднього відділу. Звичайно, сорокасемирічній Зіні вона давала фору і молодістю, і свіжістю. Тонка, як тростина, зі світлим кучерявим волоссям нижче плечей — в таку не дивно закохатися. Що тільки вона знайшла у Петрі, ось тут була загадка. Звичайний чоловік. Хоча й тут Зіна могла відповісти собі на це запитання: швидше за все це був розрахунок. Адже дівчина просто не могла знати, що п’ятикімнатна квартира в центрі міста дісталася Зіні від матері, а Петро до неї не мав жодного стосунку.
– Та повернеться він! – Заспокоювала подругу колишня однокласниця Ірина. — Ну сама подумай, чи потрібен він їй?
— Виходить, що потрібен, — витираючи долонею сльози, відповіла жінка. — Молодих їй, мабуть, мало, ось і Петро мій знадобився. Тепер мені одній доживати віку.
– Ти чого? — здивовано звела очі Ірина. — Ану припини. Ми тобі такого кавалера знайдемо. Твій Петро ще заздритиме.
Але ні про кого, крім Петра, Зіна й думати не хотіла. Вона все сподівалася, що чоловік схаменеться і прибіжить назад, а історія з дитиною — просто вигадки його коханки.
***
Дзвінок від Петра пролунав раптово. На годиннику було сім ранку, і Зіна навіть не встигла зрозуміти, що до чого, швидко піднявши слухавку.
«Дочекалася!» — тріумфувала жінка. Виходить, подруга мала рацію, стверджуючи, що Петро все одно до неї повернеться! Як добре, що вона напередодні зробила нову стрижку і не прибрала на антресолі речі чоловіка.
— Привітай мене, Зіна! — пролунав у вуха такий рідний голос Петра. – Син у мене сьогодні народився! Син!
— Вітаю, — сухо відповіла Зіна і поклала слухавку. Виходить, у них насправді все серйозно. Від усвідомлення цього факту їй стало не добре, і вона лягла на ліжко. Хотілося плакати. Вона все життя старалася бути доброю дружиною, догоджати чоловікові, а в результаті виявилася залишеною. Тільки тепер вона усвідомила – Петро вже точно не повернеться і можна подавати на розлучення.
***
Розвели подружжя швидко. Вплинуло те, що пара не мала неповнолітніх дітей і жодних майнових суперечок.
— Подивися, як на мене схожий, — тицяв у РАГСі телефоном в обличчя Зіні тепер уже колишній чоловік. — Козак, вже п’ять кілограм, і це за два місяці! За речами днями заїду, там зимова куртка та інструмент.
– Я рада, що син схожий на тебе, – відвернулася Зіна. На очі навернулися сльози. Перекреслити одним махом стільки років спільного життя вона просто не могла, хоч і дуже намагалася виглядати гідно.
***
Тепер їй треба було звикати жити до одній. Через спільних знайомих вона чула, що молоді розписалися та взяли в іпотеку квартиру. Петру було непросто, адже годувальником у сім’ї був він один, нова дружина перебувала у декреті.
— Ну, що я можу сказати, — розводила руками подруга Ірина. — Це був його вибір. Хотів молоду дружину – отримав. З тобою жив, як сир у маслі, а тепер під старість нехай працює.
Зіна тільки зітхала та погоджувалася.
Минуло два роки, перш ніж Зіна почала приходити до тями після зради чоловіка. Відпочила в санаторії, іноді виходила в кіно або театр з подругами. А ще знайшла роботу до душі: викладачем малювання у приватній школі. Здавалося, життя налагодилося, та й від Петра не було чути жодних звісток. Ірина раз у раз знайомила її з самотніми чоловіками, але Зіна твердо вирішила — жодних романів. Не вистачало ще уподібнюватися до свого колишнього чоловіка і шукати собі пригод на п’яту точку.
***
– Я дізналася новину. Став чайник, зараз розповім.
– Що там знову? — посміхнулася Зіна, тільки-но Ірина увійшла до квартири. — Невже знову з кимось знайомити мене будеш?
— Ще цікавіше, — сівши на табурет, відповіла приятелька. — Сядь, а то ноги не втримають.
– Ну що ще? — слухняно сідаючи поряд, спитала Зіна.
– Коротше … – Ірина зробила таємничу паузу. – Нова дружина твого Петра – «того».
Настала пронизлива тиша.
– В сенсі? – Не зрозуміла Зіна.
– Та що тут незрозумілого! — відповіла Ірина. — Не стало, кажу, Олени – розлучниці.
– А як же Петро? Там же дитина зовсім маленька.
Замість того, щоб радіти чужій проблемі, Зіна відразу почала шкодувати колишнього чоловіка. Адже чоловіку майже п’ятдесят, і залишитися на руках із дворічним малюком у такій ситуації не райдужна перспектива.
— Мені Людмила Степанівна розповіла, а їй Ніна Андріївна. У тієї в сусідах у Петра твого син із дружиною живе… Ну, неважливо, — пробурмотіла Ірина. — Загалом карма. Або відплата. Як хочеш, так і називай.
— Карма… — прошепотіла Зіна. – Але шкода чоловіка.
– Знайшла кого шкодувати, – хмикнула подруга. – Він тебе шкодував? Наливай давай чай.
***
Цілий тиждень Зіна не знаходила собі місця від цієї новини. Тепер їй здавалося, що вона все ще любить Петра і що саме вона винна в тому, що трапилося. Обдумавши все кілька днів і зібравшись духом, Зіна набрала знайомийтелефонний номер Петра.
«Зрештою, висловлю співчуття… Може, допомога якась потрібна, як він один? Адже він такий непристосований», виправдовувала себе жінка, слухаючи довгі гудки в трубці.
— Привіт, Зіно…
Голос Петра був якийсь зовсім стомлений, наче навіть звичайні слова йому давалися важко.
— Доброго дня, Петре. Чула, біда в тебе, — промовила Зіна. — Може, чим допомогти?
— Та чим… Олени не стало того місяця… і я тепер не знаю, за що схопитися. На роботі взяв за свій рахунок відгулу, Сашка в садок ще не взяли, — почав скаржитися колишній чоловік. – Коротше, все навалилося враз. Батьки Олени мене й знати не хочуть. Кажу, допоможіть із Сашком, а вони ніяк….
– Так, Петре. Привозь сина завтра до мене, я посиджу,— безапеляційно заявила Зіна. – Не чужі люди. А там побачимо.
***
Наступного ранку Петро з’явився помітно стомлений. Було видно, що йому нелегко далися останні події. У Зіни защеміло на душі — колишній чоловік був такий рідний і близький, що вона ледве втрималася, щоб не обійняти його.
— Син на тебе схожий, — саджаючи Сашка за стіл і підсуваючи ближче тарілку з млинцями, помітила вона. — Залишай дитину, їдь спокійно на роботу.
Так і повелося. Вранці Петро приводив сина і їхав на роботу, а вечорами вечеряв у колишньої дружини і їхав з Сашком до себе додому. Зіна була щаслива, незважаючи на те, що це була не рідна їй дитина. Вона готувала для маленького Сашка, гуляла з ним, співала колискові і із задоволенням відзначала, що він просто копія Петра.
Пройшов ще місяць, перш ніж Петро переїхав назад до колишньої дружини та запропонував знову зареєструвати стосунки. Ну, по-перше, це було вигідно по грошах – іпотечну квартиру вдалося вдало здати в оренду, а по-друге – навіщо кудись їхати, щоб вранці знову приїжджати? І нехай Зіна ще не відповіла згодою на пропозицію руки та серця, схоже на те, що це лише питання часу.
