Накривався стіл, у духовці запікалася курочка, готувалися салати, грала музика. Незабаром прийдуть гості, щоб відзначити 40-річчя Жанни. Кажуть, що цей ювілей не можна відзначати, але все це забобони – якщо є в душі свято, то чому б не погуляти? Жанні допомагала старша сестра Надя, все ж таки краще кухареві довірити приготування страв. За клопотами розговорилися.
– Жанно, ти щось розмахнулася, стільки гостей запросила! А хто буде? – запитала Надя.
– Моя сім’я, твоя сім’я, наші батьки, Микитенки, Бондаренки, тітка Олена з чоловіком, мої подружки – Оля та Віка, а також Наталка зі своїм «нареченим»…
– Це яка така Наталка? З яким «нареченим»?
– Однокласниця моя, подруга дитинства. Ну, пам’ятаєш, чотири роки тому ми всі разом великою компанією на турбазу їздили, руденька така, кучерява? Вона ще з таким чоловіком була на машині – здоровенним таким, двометрового зросту.
– Ой, це той, що басом сміявся? – Здивувалася Надя. – Хіба вони не чоловік і дружина? А виглядали як сім’я.
– Ні, вони не одружені! Ось вже майже 12 років Роман все обіцяє одружитися, а вона й рада, аби він не пішов із її життя. Він одружений, дві дочки, і куди дружина дивиться, не зрозумію?! Невже за 12 років нічого так і не помітила?
– От негідник! – Зітхнула Надя.
Упс! Навіщо Жанна проговорилася сестрі, для якої сім’я – це святе! Ця моралістка тепер весь вечір із осудом дивитиметься на Наталку, ще, чого доброго, скаже невпопад. Якось вона упустила цей нюанс, що Надя нічого не знала про стосунки Роми та Наталки?!
– Слухай Надь, ти давай там, нічого не кажи Наталці, гаразд? Я тобі таємницю сказала. Нюанси я не знаю, можеш у мене й не випитувати.
Збиралися гості, шарудили упаковками подарунків та квітів, бажали банальні речі – щастя, здоров’я та сімейного благополуччя. Усіх дітей відправили в окрему кімнату, дорослі говорили промови, цокалися келихами, веселилися та сміялися. Жанна подивилася на Надію – вона якось підозріло стежила за діями Наталки та Роми. Наталя схилила голову на плече Роми, а той її ніжно обіймав.
– Надя, перестань! – обсмикнула її Жанна. – Чого ти дивишся?
– А ти що – це схвалюєш? – Усміхнулася Надя. – Це ж ненормально. А десь його дружина чекає, переживає.
– Я не знаю його дружину, і мені байдуже, переживає вона чи ні. І ти заспокойся.
– Ось як уявлю, якби мій Віктор з якоюсь особливою типу Наталки! Фу! Бррр!
– Не уявляй, такі як твій Вітя не гуляють! Все, заспокойся, не твоє це діло!
Наталя піднялася і пішла на кухню, прихопивши з собою сумочку, Надя скористалася цим моментом і пішла за нею. Їй не терпілося дізнатися – як це: зустрічатися стільки років з одруженим чоловіком і що ж у Наталки в голові?
– Привіт Наталю, а пам’ятаєш ми зустрічалися на турбазі? – Запитала Надя.
– Звісно, пам’ятаю, – усміхнулася Наталка. – Ви були з чоловіком та з донькою.
– Так, дочка зараз студентка. А у вас нема дітей? Ви що – правда з Ромою коханці? Ти вибач, я думала, що ви сім’я, мені просто Жанна все розповіла.
З губ Наталки злетіла посмішка. Якось безтактно поставлено питання.
– Так, коханці, – зітхнула Наталка. – Від слова – кохання.
Відповідь була неповною і Наді так хотілося дізнатися подробиці. Як би питання поставити делікатніше? Але Наталя нібито це відчула. Може бути, просто їй хотілося поділитися?!
– Ми працювали раніше разом із Ромою, сиділи вдвох в одному кабінеті, а це зближує. Він старший за мене на вісім років, був для мене щось на зразок наставника. Я знала, що він одружений, була закохана в нього, але близько не підпускала – у нього ж дочки ще маленькі були. На свою дружину він не скаржився, але ж я бачила, що додому його не тягнуло. Дружина дзвонила по десять разів на день, щось вигукувала йому в трубку подовгу, він морщився і погоджувався з дружиною. А потім він прийшов до мене додому під приводом лагодження торшера і все. Закружляло-понеслося!
– Але ж у нього діти! – ахнула Надя. – Як можна?
– А у нас почуття! – зупинила Наталка. – Тож можна. Сотні разів розходилися, переживали, сходилися і плакали. Йому дочок жаль, а мені себе. Я намагалася з іншими чоловіками почати стосунки, але думала тільки про нього, всі інші були для мене не кохані. Що ж мені робити?
– А жінку тобі не шкода було? Вона ж, напевно, все знає і переживає?
– Я намагалася про це не думати, я теж переживала. Чому я маю думати про почуття іншої жінки, яку я за 12 років бачила лише на фотографії? Мені не подобається цей безглуздий вислів: «Якщо любиш – відпусти». А як я, мої почуття? Всі люди егоїсти, і я не виняток. Я ніколи не залишу свого Романа. Дружина, мабуть, і здогадується, але це її справа. Я теж напереживалася.
– Який же Роман твій негідник! – обурилася Надя. – Влаштував гарем, стільком жінкам житття зіпсував – тобі, дружині та донькам!
– Не смій так говорити про мого Романа! – одразу зупинила її Наталка. – Він хороший і теж переживає, ми любимо одне одного!
У цей час на кухню зайшла Жанна, вона помітила, що Наталки з Надею довго нема за столом і відчула недобре. Ювілярка різко глянула на сестру і покликала Наталку продовжити святкування.
– Жанночко, нам з Ромою пора, і так мало часу, ми прийшли лише привітати.
Наталя забрала Романа, і вони пішли. Жанна довго сердилася на Надю, що вона влізла не в свою справу, але сестру турбувало вже інше: вона ревниво дивилася, як її чоловік мило балакає з Вікою, і різко насварила свого чоловіка. Мало яка ця Віка, треба дивитися уважніше!
