– Все скінчено, Ліко, я йду, – буденно сказав Сергій у суботу вранці. – Нічого у нас не вийде.
– Ти впевнений?
– Так, і я давно все обдумав. Так що давай не витрачатимемо час на порожні розмови. Речі наступного тижня заберу.
– Ну ні, знаю я твій «тиждень», – сказала Анжеліка. – У вівторок виставлю все твоє барахло у під’їзд.
– Хто б сумнівався, – гірко посміхнувся Сергій і, не допивши кави, пішов взуватися.
…Емоції пройняли Ліку вже на вулиці. Вона навіть не пам’ятала, як вискочила з квартири. Сліз не було, накрило якимось безмежним розпачом. А мама давно її вчила: якщо нестерпно, лежати не можна в жодному разі, треба рухатися, щоб туга не засіла в тілі.
– Обміркував він. Давно! Треба ж! І мовчав, у собі носив. Слова з нього не витягнеш, – думки пролітали в голові зі швидкістю блискавки. – Та я теж втомилася від тебе за ці три роки, видихнулася від ролі бездоганної подруги. Може, я й не подарунок небес, але невже три роки життя не заслуговують на щось більш зрозуміле, аніж «у нас нічого не вийде»? Було ж так багато хорошого! Міг би й пояснити, що так раптово сталося…
Закипаючи обуренням, Анжеліка майже бігла вулицею, не бачачи нічого довкола. Несподівано хтось взяв її за руку.
– Дівчино, виходьте за мене заміж! – раптом видав незнайомець.
Анжеліка оторопіла. Вона стояла, кліпала очима і не розуміла, що це таке відбувається.
– Ви зовсім, чи що? – нарешті запитала дівчина.
– Ні, ні, ви не зрозуміли, – він відпустив її, театрально вклонився і з пафосом продовжив: – Я закохався у вас з першого погляду і хочу прожити з вами все життя!
Перед нею стояв чоловік, одягнений як наречений із оперети. Смокінг, накрохмалений комірець сорочки, краватка-метелик, трояндочка в петличці…
Це було схоже на розіграш. Анжеліка подивилася на всі боки:
– Нас знімає прихована камера? – і тут же вона побачила оператора, що біг до них.
Стало смішно:
– Куди посміхатися?
– Що? – тепер уже озирнувся наречений. – А ні, ніяка не прихована, цього хлопця я найняв знімати наше весілля. Фотограф чекає біля ЗАГСу. І гості вже зібралися. Ресторан замовлено на 15:00. Лімузин, тамада, ігристе, весільний торт – все, як годиться. Погоджуйтесь!
Анжеліка приголомшено дивилася на незнайомця: цікавий хлопець, можна сказати красивий. Очі тільки сумні. Розпачу там було більше, аніж у неї.
– Ви з кимось заклалися, так?
– Господи, та ви мені не вірите! – сказав хлопець. – Невже я такий негарний?
– Е-е-е, – Ліка намагалася підібрати слова. – Ні, зовсім не негарний, дуже навіть симпатичний, але…
– Все! Симпатичний! Багатий! Які «але»?! Вас що кожного дня заміж кличуть? Погоджуйтеся!
Ліка раптом подумала:
– І справді! Може так і справджуються мрії? Я ж три роки чекала такої пропозиції, і ось вона! Нехай і жартома!
Вона ще раз зазирнула в очі «нареченого», побачила там справжню благання, підбадьорливо кивнула, даючи зрозуміти, що згодна підіграти.
Незнайомець одразу став на коліно, у відповідь вона зробила реверанс, поклала руку йому долоню:
– Заміж так заміж! – і з якоюсь шаленою рішучістю додала: – Я ваша навіки!
Він вдячно їй посміхнувся, міцно потис її руку, і вони побігли в ЗАГС.
…Там справді були гості, фотограф, машини зі стрічками та дорогі букети. Церемонія пройшла у якомусь тумані. Наречений взяв у Ліки паспорт – вона завжди носила його в сумці, побіг усередину. Сарафан на ній був звичайнісінький, хтось із гостей зняв з плечей розкішний шовковий шарф.
Після розпису їм надарували букетів, а потім галасливою компанією вони поїхали кататися містом, провели фотосесію в парку. Всі веселилися і реготали.
У запалі гри Анжеліка навіть мамі зателефонувала. Прокричала:
– Я заміж вийшла!
І тут же відключила телефон, щоб не чути реакцію у відповідь.
Розуміння прийшло за кілька годин.
Вона сиділа за столом, дивилася на чужих людей, які танцювали на цьому несправжньому весіллі.
– Навіщо я тут? – подумала дівчина. – Що за безглузда вистава? Підготовка до урочистостей явно обійшлася дорого, але скасувати все завжди можна.
Анжеліка подивилася на нового чоловіка. Він, судячи з виразу обличчя, думав, що наробив.
Зловивши її погляд, чоловік знову все зрозумів без слів:
– Ходімо.
Вони піднялися у готельний люкс. Там все було готове для наречених.
– Пора порозумітися, – він показав їй на крісло.
Ліка присіла, а чоловік заговорив.
Звичайно, він мав одружитися з іншою.
Вони жили в одному дворі, зустрічалися зі школи, разом вступили в інститут, пішли працювати. Рано почали жити у його квартирі. Потім він відкрив свою фірму, і вона на диво швидко пішла вгору.
Він вважав, що у них ідеальні стосунки – все робив для коханої на першу вимогу, навіть сварок не пам’ятав.
Питання про весілля не обговорювали, поки не наполягли її батьки: мовляв, скільки можна жити просто так, давно настав час оформити стосунки, подумати про дітей. Чому б і не влаштувати свято, порадувати батьків?
Подали заяву.
На підготовку до весілля грошей не шкодували. Він шукав усе найкраще, казав, що цей день має бути красивим і незабутнім.
– Так, цей день ти точно не забудеш ніколи, – з гірким сарказмом сказала Ліка.
Наречена зателефонувала за пів години до реєстрації:
– Мені здається, ми робимо велику помилку. Ти ж не хотів цього весілля. Давай не поспішатимемо, розійдемося на якийсь час, щоб все ще раз зважити.
Звісно, він нічого не зрозумів! Вони були разом уже кілька років! Зважувати вона зібралася! А гості? У гніві він видав:
– Якщо ти не приїдеш, я одружуся з першою зустрічною!
Кохана відповіла байдуже:
– Напевно, так буде правильніше. Удачі тобі.
‒ Уявляєш? Я все робив для неї, ні про кого навіть не думав ніколи, а тут, виявляється, заміж за мене вийти – це помилка і їй треба подумати! Я й погарячкував – раз така справа, справді візьму і одружуся з першою зустрічною. Ніхто не зміг мене зупинити. Та я, вибач, навіть твого обличчя не бачив, все як у тумані…
– Розумію. У мене теж зранку все пішло не по плану.
Ліка розповіла йому свою історію. Посміялися.
– Зустрілися, значить, дві самотності. До речі, а як тебе звуть?
– Анжеліка. А тебе?
– Ігор. Миктюк Ігор. Тож ти тепер теж Микитюк! Ти пробач мені, будь ласка. Оформити розлучення ми можемо будь-коли, хоч завтра.
– Та гаразд, нема за що прощати, ти ж не тягнув мене, сама погодилася. І знаєш, це було навіть… Приємно. Далеко не кожна жінка може похвалитися тим, що хтось закохався в неї з першого погляду і відразу повів у ЗАГС.
– Але ж це…
– А всю правду розповідати необов’язково! – засміялася Анжеліка.
– І що ми тепер робитимемо?
– Не знаю. Давай знайомитися. Спершу запроси мене кудись.
– Наприклад?
– У ресторан ти мене вже зводив, дякую, – тут вони засміялися.
– Хм… Може, в кіно? Останній ряд, місця для поцілунків.
– Ну ти й нахаба! Ні-і, все буде, як належить: перше побачення, потім друге, потім перший поцілунок і так далі. І взагалі, ти забув – я заміжня жінка.
Додому Анжеліка прийшла під ранок. Розповіла все схвильованій мамі. Та вислухала, зітхнула і винесла вердикт:
– Ну що ж, вийшла заміж за першого зустрічного – то живи тепер з ним!
…В ЗАГС Ігор з Анжелікою більше не ходили. А ось весілля – справжнє, таки зіграли. Через рік…
