У Матвія була одна таємниця, яку не знала його дружина, Валя. Хоч і прожили вони без малого сорок років. Він не любив згадувати про ту історію. І іноді, дивлячись на свою кохану і вірну подругу життя, він відчував сором.
Але розповісти не міг, не хотів ворушити минуле.
А в шістдесят він заслаб. Валя плакала, тільки щоб чоловік не бачив.
Він відчував, як їй і старався. Посміхався, хоча було важко. І все повторював:
-Валечко, я все подолаю, ось побачиш.
А вона дивилася на нього і ковтала сльози. Але вголос відповідала:
-Ну звичайно, любий, ми все подолаємо.
І шкодувала тільки про одне, що у них не було дітей. Начебто вони були здорові обоє, але все закінчувалось завжди сумно.
А тут раптом Матвій став прокидатися серед ночі і шепотіти:
-Вона знову наснилася.
І знову засинав. А на ранок Валя його розпитувала, хто йому сниться. Він говорив, що не пам’ятає. Насправді він пам’ятав жінку, яка тягнула до нього руки.
Це стало нестерпно. І одного разу вночі, після такого ж пробудження, він все розповів дружині. Почав здалеку:
-Пам’ятаєш, коли я йшов в армію, ми дали один одному обіцянку. Що будемо вірні?
Валя кивнула.
-Так, пам’ятаю. А до чого це ти згадав?
Він на мить зам’явся і потім видав:
-Я не дотримав слова. Ненавмисно.
Валя не зрозуміла.
-Як це, ненавмисно? Не розумію…
Матвій почав розповідати…
-Під Новий рік, мені і двом моїм колегам дали звільнення на добу. Ну ми погуляли по місту і зайшли в кафе. А там три дівчини. Дві прямо красуні, а третя така, нічого особливого. Ну хлопці і підкотили до них.
І скоро ми сиділи за столом вже вшістьох. Мішка і Славік, відразу з красунями зашепотіли, а мені третя дісталася. Ми майже не розмовляли. Клятву я пам’ятав і не збирався її порушувати. Тут Мишко мене в туалет покликав і каже:
-Дівчата з гуртожитку і запрошують нас до себе. Пішли. Посидимо трохи, свято відзначимо. Все одно в Новий рік в казармі будемо стирчати.
Я став відмовлятися, але Мішка вмовив. Ну ми і пішли.
Посиділи, пам’ятаю так добряче. Прокинувся я, стоїть вона, посміхається. І каже, що чекала мене все життя. Потім тільки дізнався, що її Кірою звали. Згораючи від сорому, пішов будити товаришів. Коротше запізнилися ми. Тому мені тоді відпустку і не дали, пам’ятаєш? Я написав, що через навчання, а насправді було так, як я зараз розповів, – закінчив Матвій, від хвилювання, спітнівши.
Валя сиділа приголомшена.
-А чому ти мені цього ніколи не говорив?
Матвій опустив голову.
-Не міг. Чесне слово, намагався, але. Тим більше історія на цьому не закінчилася.
Валя здригнулася.
-Що там ще сталося?
Матвій покаянно сказав:
-Ця Кіра мені спокою не давала. Постійно приходила до КПП і викликала мене. Але я правдами і неправдами, не виходив. Але вона підловила мене перед самим дембелем. Мене послали в місто за чимось, вже не пам’ятаю. А вона стоїть. Пальто наполовину розстебнуте і під ним живіт, як у вагітної.
Побачила мене, на шию мені кинулася:
-Матвій, у нас дитина буде.
Я руки її прибрав і сказав: – Не у нас, а у тебе. – І пішов. А вона слідом крикнула:
-Ну значить і мені вона без тебе не потрібна. Нехай в дитячому будинку росте.
-Я, якщо чесно, на її слова і уваги не звернув. А зараз ця жінка сниться. Обличчя погано бачу, тільки вона мене батьком кличе. Валю, ну що це? Мара або це моїй дочці допомога потрібна?
Валя прищурилася.
-А звідки ти знаєш, що там дівчинка народилася?
Матвій винувато відповів:
-Мені Мішка написав, він з тим дівчиськом з гуртожитка, Вірою здається, одружилися. Ще сказав, що вона народилася і Кіра, як і обіцяла, залишила її в пологовому будинку. Правда я цей лист відразу викинув, щоб ти на нього, бува, не натрапила.
Валя різко сказала:
-Лягай спати. А мені подумати треба.
Матвій жалібно запитав:
-Про розлучення?
Вона відвертаючись, буркнула:
-Ще не знаю…
На наступний день вона ходила задумлива, а Матвій боявся навіть запитати про що вона думає. Знав і боявся, якщо вона його залишить, він точно не витримає.
Через три дні Валя нарешті сказала:
-Я вирішила з’їздити в те місто. Дізнатися про долю твоєї дочки. Не можу я просто так взяти і забути про це. Коротше, за тобою сестра моя Свєта догляне, а я поїду. Мені здається, що через цю історії, у нас дітей не було. Не розберуся з цим, не заспокоюсь.
Валя поїхала, її не було майже місяць. Приїхала не одна. Матвій якраз біля вікна сидів, коли машина під’їхала. І він побачив, як Валя допомагає вилізти жінці. Він вибіг на ґанок і Валя з усмішкою сказала:
-Ну знайомтеся. Олена, це твій батько. Матвієм звуть.
Жінка під’їхала ближче і він побачив, що саме вона йому снилась.
-Тато? – нерішуче запитала вона.
Він розгубився: – Я не знаю…
Валя потім розповідала, скільки праці їй довелося докласти, щоб спочатку дізнатися прізвище цієї Кіри. Потім продивитися архіви будинку малятка і дитячого будинку. Насилу вона знайшла інтернат, де і жила Олена. Слава Богу, Олена вже доросла і підписавши папери, вона забрала її з собою.
Матвій, як не дивно, образився. Ну знайшла вона його дочку, поговорила б, навіщо сюди тягнути? Він і так слабий, за ним догляд потрібний, а вона все з цією Оленою няньчиться. Базікає з нею, допомагає сісти, лягти, а про нього зовсім забула. Все це він їй висловив одного разу ввечері, коли вони готувалися до сну.
Валя мовчки взяла свою подушку і презирливо сказала:
-Ви з Кірою виявляється байдужі люди. Обидва кинули нещасну дитину і всі ці роки жили спокійно. А Олені просто любов потрібна була, і я їй це дам. Якщо тобі не подобається, ми до сестри переїдемо, живи один і відмолюй гріхи, – і пішла в іншу кімнату.
І Матвій змирився. А що ще залишалося робити? Підеш проти дружини, один залишишся.
Сказати, що він різко полюбив Олену, було б неправдою. Він просто прийняв все як є. І за це, Бог, відміряв ще чотири роки життя.
Але врешті-решт його не стало. І він так і не звикнув до дочки. Зате Валя залишилася не одна. У неї залишилася Олена.
Ось є на світі жінки. Їх називають милосердними з великим люблячим серцем. І Валя з таких. А ви змогли б так?
