– Віталію, ти не бачив мою кофту? Мереживну, рожеву, мені її бабуся в’язала, – стурбовано запитала у чоловіка Юлія і зазирнула у шафу, в якій були його речі.
– Стара така? – уточнив чоловік. – Якщо ти про неї, то їй саме місце у сміттєвому контейнері.
– То ти бачив чи ні? – запитала Юлія. – До чого тут зайві питання і твоє невірне судження?
– Ні, не бачив, – коротко відповів Віталій і відвернувся до комп’ютера. – Навіщо вона тобі? Їй сто років вже.
– Це пам’ять! – сказала дружина. – Та куди ж вона поділася? Нічого останнім часом не можу знайти! – з досадою додала вона і вийшла з кімнати.
Віталій і Юлія жили разом уже кілька років, і здавалося, що їхнє життя було налагоджене.
Проте в останні пару місяців вона помітила якісь дива: її старі речі стали стабільно зникати з дому…
Спочатку це були дрібниці – пара футболок, стара кофта, але невдовзі список зниклих речей поповнився значущими предметами, такими як її улюблена сумочка і навіть пара прикрас.
Юлія не відразу звернула увагу на ці втрати, списуючи все на власну забудькуватість.
Однак, коли кількість зникнення стала критичною, вона вирішила обговорити ситуацію з Віталієм.
Увечері після вечері, помивши посуд, Юлія підійшла до чоловіка, який сидів на дивані й дивився телевізор.
– Віталію, ти часом не бачив мою чорну сумочку? – запитала вона, намагаючись говорити спокійно.
Чоловік нерішуче глянув на неї і ніяково відповів:
– Ні, не бачив. Може, ти залишила її у подруги чи моєї тещі?
– Маячня! – Юлія насупилась. – Ти хочеш сказати, що я пішла з сумочкою, а повернулася без неї? Якоюсь зовсім вже вирішив мене виставити?
Вона точно пам’ятала, що бачила сумочку кілька днів тому на шафі, але зараз її там не було.
– Валентина Максимівна часом не приходила? – Запитала у чоловіка Юлія, припустивши, що свекруха могла прийти і перекласти її речі.
– Ні, – заперечив Віталій. – Мама нічого не чіпала…
– Питання було інше! Приходила чи ні?! – роздратовано запитала жінка.
– Ні!
– До речі, а куди поділися мої прикраси? Ті, що лежали в скриньці на комоді?
– Хм… Я думаю, що ти сама їх кудись прибрала. Пам’ятаєш, ти казала, що ти хочеш зробити перестановку? – сказав Віталій.
Юлія відчула, як усередині неї кипить роздратування. Жінка знала, що ніякої перестановки не було, і навряд чи вона забула б про таку важливу справу, як перекладання коштовностей.
– Віталію, давай чесно, – Юлія присіла навпроти чоловіка за стіл. – Я ж розумію, що самі речі нікуди подітися не можуть! Ти їх прибрав? Навіщо?
– Юлю, я… Я маю тобі в дечому зізнатися…
– В чому зізнатися? – Юля застигла не розуміючи, що відбувається.
– Я віддаю твої речі мамі, вони ж все одно старі, – тихо сказав Віталій і сором’язливо відвів погляд убік.
Валентина Максимівна жила у невеликому будинку на околиці міста і Юлія її практично не бачила.
Якщо свекруха й приходила, то суто за її відсутності. Вся справа була в тому, що Валентина Максимівна, як здавалось жінці, не до кінця прийняла вибір свого сина.
Незважаючи на це, Віталій, будучи добрим і дбайливим сином, завжди намагався підтримати матір, але робив він це потайки від дружини.
– Віддаєш своїй мамі? Мої речі? Що за маячня? Навіщо? – запитала Юлія, відчувши одночасно і образу, і здивування.
– Хочу допомогти мамі…
– Моїми речами, серйозно? – гордовито пирхнула жінка. – Оце так! Знайшов як допомагати!
– Речі старі, вони все одно тобі не пасують! – знайшов виправдання своїм вчинкам Віталій.
– Це не тобі вирішувати! – огризнулася у відповідь Юлія.
– Я думав, що ти не помітиш. Вибач, Юлю, я не хотів тебе засмучувати, – з досадою відповів чоловік.
– Чудово! Давай я буду брати в тебе речі і віддавати якомусь чоловіку? – обурено вигукнула жінка. – Які ж нісенітниці ти верзеш! Хто тобі дав право роздавати мої речі? Нехай вона сама собі купує речі!
– На що? Ти сама проти того, щоб я давав їй гроші. Я не даю, – нагадав дружині Віталій.
– Так мені це обговорювати нецікаво! Я хочу, щоб ти повернув мої речі! – рішуче сказала Юлія.
Віталій витріщив очі. Він не міг уявити, як поїде до матері вимагати речі назад.
– Ні, я нікуди не поїду! – сказав він. – Ти все це говориш на емоціях.
– Поверни назад мої речі! – знову сказала Юлія. – Ти не мав права їх брати!
– Ну взагалі-то, якщо подумати, прикраси й сумочку я тобі дарував, – нервово сказав Віталій, чим ще більше розізлив дружину.
– Добре! – вона подивилася на чоловіка, все одно знаючи, що йому доведеться відповісти за свої вчинки.
Вона дочекалася робочого дня Віталія і, як тільки той пішов, залізла і його шафу і витягла кілька улюблених речей чоловіка.
Задоволена собою, вона приховала одяг і почала чекати, поки той помітить їхню відсутність.
Віталій побачив пропажу тільки через два дні, коли почав збиратися на зустріч із друзями.
– Де моя біла футболка? – пробурчав чоловік, порпаючись у кошику з брудним одягом. – Куди вона поділася?!
– Не знаю, – знизала плечима Юлія. – Може, ти в ній кудись пішов і залишив там?
Віталій посміхнувся у відповідь і сказав:
– Ага, а повернувся я в чому? Ти бачила її чи ні?
Юлія ледь стрималася, щоб не розсміятися.
Якоїсь миті Віталій зупинився на місці і, примруживши очі, подивився на дружину.
– Ти її взяла, так?
– Так, і навіть приховувати цього не буду! – усміхнулася у відповідь Юлія. – Я віддала твої речі нужденному.
– Речі?! Ще щось зникло?! – заметушився по квартирі Віталій. – Ти зовсім вже?
Жінка у відповідь з подивом знизала плечима. Здавалося, вона тріумфувала і була рада тому, що нарешті змогла віддячити чоловікові.
– Навіщо ти так? Я ж віддав старі речі, а не нові! – роздратовано обурився чоловік.
– Твоя футболка теж не першої свіжості, – сказала у відповідь Юлія. – Нову купиш…
Віталій змінився на обличчі. Ледь стримавшись, чоловік сказав:
– Ти не мала права так робити й чіпати мої речі без дозволу!
– Віталію, я віддала твої речі не аби кому, а своєму татові. Як і ти колись пожалів свою матір, я пошкодувала його, – награно сказала Юлія.
Чоловік насупився і, одягнувшись, мовчки пішов з квартири. Повернувся Віталій ближче до ночі, радісний і явно вже веселий. Видно десь погульбанив.
У руках він тримав букет квітів. Винувати опустивши голову, чоловік сказав:
– Пробач… Я все зрозумів… Більше не робитиму так…
Юлія прийняла квіти і, пішовши в кімнату, повернулася з його футболкою і пароою інших речей.
– Я нікому нічого не віддавала. Просто вирішила тебе провчити…
Обличчя чоловіка засяяло. Він обійняв дружину і пообіцяв більше не брати нічого без її дозволу…
Така історія. Наче й дрібниці, але в сімейному житті рішення мають бути спільними…
