В останній місяць Віра, прокидаючись вранці і ще не розплющуючи очей, намагалася згадати, де вона сьогодні знаходиться: вдома чи в Києві.
Справа в тому, що вони з Ігором зараз займалися, як казав її чоловік, передислокацією з рідного містечка до столиці.
Шість років тому вони одружилися. Вірі тоді був двадцять один рік, і вона щойно закінчила університет. Ігор вже рік як працював у досить великій фірмі.
Саме тоді вони розробили цей план: за п’ять років перебратися у Київ. Але молоді не просто мріяли, а й робили для цього все, що могли. Іноді навіть більше.
Житла у них не було. Батьки Віри запропонували молодятам пожити тимчасово у їхній трикімнатній квартирі. Але Віра відмовилася.
На здивоване запитання чоловіка вона відповіла:
– У цій же квартирі живе мій старший брат – Славко. Він працювати не любить, але просто фонтанує ідеями на тему як можна, нічого не роблячи, отримати гроші. Причому не просто гроші, а великі. Знаєш скільки таких «бізнес-проєктів» у нього вже накрилося? А спонсорують його батьки. Якщо ми там оселимося, вони і нас почнуть залучати до цього. Думаєш, чому я на останньому курсі, коли почала сама заробляти, пішла з дому? Ми винаймали однокімнатну квартиру з Ритою на двох – і це для мене виявилося набагато вигідніше.
Віра та Ігор зняли кімнату у гуртожитку та почали активно працювати, щоб втілити свою мрію у життя. Так, вони не ходили ресторанами, не їздили на моря. Але хто сказав, що прогулянка у парку, пікнік на природі чи вихідні, проведені в наметі на березі річки чи озера, не заряджають енергією для роботи на наступний тиждень?
Щиро кажучи, не все було так гладко. Особливо на початку, коли Віра сумнівалася, що в них все вийде. І тільки впевненість Ігоря давала їй сили.
А три роки тому, коли один за одним занедужали її батьки, і хлопцям довелося витратити на їхні процедури частину своїх накопичень? Це на якийсь час відсунуло їхню мрію.
Але все позаду. Щоправда, щоб досягти мети, замість п’яти років знадобилося шість.
І ось вони у Києві.
За допомогою родича Ігоря вони змогли знайти роботу із зарплатою, яка дозволить сплачувати щомісячні внески з іпотеки. А на перший внесок вони нагромадили за ці шість років.
Так, нехай це буде невелика двокімнатна квартира в спальному районі на дуже пристойній відстані від центру. І платити доведеться цілих п’ятнадцять років. Але у цій квартирі вони зможуть народити та виростити дітей.
Незабаром вони куплять свою квартиру. А поки що тимчасово знімають студію.
Сьогодні Віру розбудив телефонний дзвінок. Дзвонила мама. Віра взяла телефон та вийшла на кухню, щоб не розбудити чоловіка.
– Віро, тобі треба приїхати. Обов’язково. Краще прямо сьогодні, – сумним голосом промовила мама.
– Мамо, сьогодні четвер. Мені за три години треба бути на роботі. Я не можу все кинути та поїхати.
– Відпросись. Дуже треба, – продовжувала наполягати мати.
– Яке відпросись? Я працюю другий тиждень. Хто мене відпустить? І взагалі що у вас трапилося?
– У нас банк квартиру забирає, – майже прошепотіла у слухавку мама.
– Чому? – запитала Віра.
– Ми з батьком взяли кредит під заставу квартири. А платити не можемо, – відповіла мати.
– Стривай. Як ви могли закласти квартиру без моєї згоди? Адже там і моя частка є.
– Славко якось зумів це обійти. Він сказав, що йому допоміг друг.
– Мій підпис на доручення підробили? – запитала Віра.
– Я точно не знаю, але Славко говорив щось про довіреність, – відповіла мама.
– Добре. А від мене ви зараз чогось хочете? – запитала дочка.
– Приїжджайте з Ігором. Подивіться документи, і, можливо, ви зможете нам якось допомогти, – сказала мама.
– Я пораджуся з чоловіком. Але приїхати ми зможемо не раніше за суботу, – закінчила розмову Віра.
– Хто дзвонив? – запитав Ігор, увійшовши на кухню, де Віра вже готувала сніданок.
– Мама. Просить терміново приїхати. Славко знову втягнув батьків у якусь авантюру, і, схоже, цього разу справа серйозна. Мама сказала, що банк надіслав їм вимогу сплатити заборгованість, інакше вони втратять квартиру.
– Нічого собі! – здивувався Ігор. – Ваш Славко зовсім розуму не має?
– Не знаю, але я не розумію, чому батьки вкотре повелися на його фантазії? І це ж не вперше! Вони вже втратили все своє майно: чотири роки тому батько продав гараж, потім машину, два роки тому – дачу. Усі гроші вони віддавали Славку на «бізнес», який незмінно зазнавав невдач упродовж півроку. Що він ще придумав?
У суботу о дванадцятій годині дня Віра та Ігор були вже у батьків. Славко теж чекав на них.
Справа, справді, виявилася серйознішою нікуди.
Славко умовив батьків взяти кредит – майже мільйон. Мати була вже на пенсії, батько мав вийти на заслужений відпочинок за півтора роки. Тому таку велику суму вони змогли отримати лише під заставу нерухомості. Сплачувати кредит Славко обіцяв сам. Але зміг заплатити лише два місяці. І вже майже рік не сплачує.
– Яка ідея цього разу спала тобі на думку? – запитала Віра.
– Ми з Микитою вирішили купити франшизу на відкриття одного магазину, – опустивши голову, сказав брат.
– Ну і що? Скільки заплатили?
– Дев’ятсот п’ятдесят. Потім ще треба було приміщення зняти, всякі дозволи отримати. Вже почали працювати, думали, що всі папери поступово оформимо, а перевірка до нас прийшла. І ми на такі штрафи налетіли!
– Але ж ви не могли всі гроші витратити? Скільки у вас було? Микита скільки вклав? – запитав Ігор.
– Він не вкладав. В нього нічого не було. Ми домовилися, що він працюватиме в магазині. А прибуток ми ділитимемо – мені сімдесят відсотків, а йому – тридцять, – пояснив Славко.
– Нормально! У Микити нічого не було! Так і в тебе нічого не було! – обурилася Віра. – Ти батьків обібрав! Та ще й мій підпис під довіреністю підробив.
– Так. Треба вирішувати, що робити, – зупинив суперечку Ігор. – У вас є якісь думки? Банк не чекатиме. Ви намагалися щось зробити? Може, відстрочка? Рефінансування? Реструктуризація?
– А який сенс у відстрочці чи рефінансуванні, якщо нам все одно платити нема чим? – запитав батько.
– Нам майже кожен день із банку дзвонили, а потім прийшли двоє чоловіків і сказали, що вони з колекторського агентства, – додала мати.
– Вони вам ще щось казали? – запитала Віра.
– Ні. Чемно пояснили, що буде, якщо ми борг не заплатимо.
– Квартира у вас – єдине житло, її не можуть забрати, – сказав Ігор. – Принаймні я щось таке чув.
– Вони сказали, що можуть забрати, бо це заставне майно, – сказала мати. – Віро, можуть забрати чи ні?
– Мамо, я не знаю. Треба йти до юристів.
– Віро, – рішуче сказав батько. – Не думав я, що у такому віці під суд потраплю. – Загалом, уся надія на вас із Ігорем. Ти казала, що ви маєте кілька тисяч для першого внеску на іпотечну квартиру у Києві. Сплатіть наш борг.
Почувши це, Віра на мить застигла.
– Що? Ми шість років збирали, відмовляючи собі майже у всьому. А тепер маємо відмовитися від квартири, від народження дітей у нормальних умовах? І все тільки тому, що ви, не слухаючи ні мене, ні Ігоря вкотре зробили необдуманий вчинок – дали гроші Славку? Скільки разів він розпочинав свій так званий «бізнес»? Скільки разів все руйнувалося? Він все життя сидить на вашій шиї і взагалі ніколи не працював. А ми маємо через це відмовитися від своєї мрії? – обурилася вона.
– Ігоре, ти теж вважаєш, що можна кинути батьків у біді? – тесть повернувся до зятя.
– Я згоден з Вірою, – відповів Ігор. – Більше того, на її місці я б зараз звернувся у відділок, щоб з’ясувати, яким чином під довіреністю на всі дії з квартирою з’явився її підпис, якщо вона його не ставила. Але я знаю, що Віра цього робити не буде. Але і ваш кредит ми теж оплачувати не будемо. І не тому, що ми жадібні, а тому, що немає жодної гарантії, що ви за півроку знову не візьмете гроші в банку для реалізації чергової марливої ідеї Славка.
– Тоді вам нема чого робити в нашому домі. Я попрошу, щоб ви пішли, – заявив батько.
Віра та Ігор поїхали. Батьки перестали відповідати на їхні телефонні дзвінки – спочатку просто скидали, потім відправили номери до чорного списку.
Через півроку Віра від своєї приятельки дізналася, що батьки продали квартиру та розрахувалися з банком.
– Цікаво, як вони могли продати заставну квартиру? – здивувався Ігор.
– Я також про це подумала. Заглянула до Інтернету, виявляється, є й такі варіанти. Але найголовніше, що батьки залишилися без житла і тепер винаймають кімнату в комуналці. А Славко живе в однокімнатній кімнаті у якоїсь дівчини. Каже, що збирається одружитися.
– Ось правду кажуть – для кожної кришки знайдеться свій горщик, – посміхнувся Ігор.
Вони вже жили у своїй квартирі і навіть трохи обставили її меблями. Все було гаразд. Але на душі Віри було неспокійно, коли вона думала про те, що її батьки повинні жити по чужих кутках.
– Ну, що ти сумуєш? – Запитав її Ігор якось увечері. – Про батьків думаєш?
– Так. Славко справ наробив, сам прилаштувався. А батьки без житла.
– Слухай, квартиру ми їм купити не зможемо – у нас є іпотека. Але я подивився на сайтах продажів – можна підібрати кімнату у комунальній квартирі чи гуртожитку. Я виписав кілька адрес. Давай у вихідні з’їздимо – подивимося, – запропонував Ігор.
Не відразу, але їм удалося підібрати для батьків Віри невелику кімнату. Але оформила її Віра на себе, щоб у Славка знову не з’явилося бажання скористатися житлоплощею батьків для реалізації нової марної ідеї.
Звичайно, після облаштованої трикімнатної квартири батьків кімната у сімнадцять квадратних метрів із спільною кухнею та санвузлом не виглядала раєм, але тут вони хоч би були собі господарі.
