Літній ранок видався надзвичайно важким. Віра стояла біля раковини, механічно намилюючи тарілки після сніданку, коли з веранди долинули приглушені голоси. Вона не збиралася підслуховувати – просто так вийшло. Голос свекрухи, Валентини Петрівни, звучав незвично голосно та схвильовано.
– Ні, ну ти уявляєш, Люда? – у голосі свекрухи брязкотіло обурення. – Третій рік живуть, а толку? Ні дитини, ні кар’єри в неї. Сидить у своєму магазині, продавщицею. А могла б…
Віра застигла з мокрою тарілкою в руках. – «Це вона про мене», – промайнуло в голові.
– Валю, ну навіщо ти так? – долинув заспокійливий голос сусідки. – Дівчинка старається…
– Старається? – свекруха хмикнула. – Ось Марія, донька Мельників – ось хто старається! На двох роботах працює, чоловікові в бізнесі допомагає, і дитину народила, і фігуру не втратила. А ця… – Валентина Петрівна зробила виразну паузу. – Знаєш, що вона зробила вчора?
Віра заплющила очі. Вчора вона справді зробила велику помилку – пересолила борщ. Звичайний борщ, що готувала вже сотню разів. Але вчора щось пішло не так. Може, тому, що всю ніч проплакала після чергового негативного тесту на вагітність.
– Борщ зіпсувала! – тріумфально промовила свекруха. – Уявляєш? Я заходжу на кухню, а там… Солі стільки, що їсти неможливо! Мій Дмитрик, бідний, навіть виду не подав – з’їв все. Такий вихований хлопчик…
Віра беззвучно посміхнулася. “Дмитрик” – тридцяти п’ятирічний начальник відділу у великій компанії, її чоловік – справді з’їв увесь борщ. І навіть попросив добавки. А потім довго вибачався перед нею за свою маму.
– І я ж їй говорила, – продовжувала Валентина Петрівна. – Навчала її, показувала. Все без толку! Знаєш, начебто спеціально робить все наперекір.
Руки Віри затремтіли. Тарілка вислизнула і з дзвінком впала в раковину. На щастя, не розбилася.
– Ой, а що це за гуркіт? – стрепенулась сусідка.
– А, це вона посуд миє. Чула б ти, як вона ним зазвичай гримить – як у заводській їдальні!
Віра відчула, як до очей підступають сльози. Три роки… Три роки вона намагалася стати ідеальною дружиною та невісткою. Готувала, прибирала, ходила на роботу, намагалася завагітніти… А у відповідь – лише критика та невдоволення.
– А я ж Дімі говорила перед весіллям – не поспішай, придивись краще. Є ж дівчатка і краще, і серйозніше. Он, Оленка Бондаренко…
Віра тихенько прикрила кран. Вода перестала шуміти, і тепер кожне слово було чутно чітко.
– Валю, ну що ти марно заводиш? – заступилася сусідка. – Віра – гарна дівчинка. Ввічлива, добра…
– Добра! – фиркнула свекруха. – Знаєш, що вона минулого тижня влаштувала? Притягла з вулиці кошеня! Уявляєш? Діма ж їх не переносить, а вона – кошеня! Добре хоч я вчасно помітила і припинила це неподобство.
Віра стисла губи. Кошеня вона знайшла біля роботи – маленького, що наскрізь промокло під дощем. Діма справді не переносив котів, але ж він сам запропонував залишити малюка. Це свекруха підняла сварку і наполягла на тому, щоб кошеня віддали до притулку.
– І робота ця її… – продовжувала Валентина Петрівна. – Продавщицею в магазині одягу! Адже вона має вищу освіту. Могла б кар’єру робити, як Дмитрик. Але ні – їй, бачите, подобається з людьми працювати! А те, що зарплата копійчана – це нічого?
Віра беззвучно витерла сльози рукавом. Її робота була єдиним місцем, де вона відчувала себе потрібною та успішною. Де її цінували – і колеги, і покупці. Де вона могла бути собою, а не “дружиною Дмитрика” та “невісткою Валентини Петрівни”.
– А знаєш, що найжахливіше? – голос свекрухи став тихішим, ніби вона збиралася поділитися страшною таємницею. – Я вчора у її телефоні випадково побачила…
Віра похолола. Вчора вона переписувалася з подругою, скаржилася на життя і…
– Вона психологу пише! Уявляєш? У неї, бачте, поганий емоційний стан! Це в неї, при такому чоловіку, при такій свекрусі? Та я в її роки…
Раптом Віра відчула, як щось усередині неї перемкнулося. Наче вимикач клацнув. Сльози висохли, руки перестали тремтіти. Вона повільно витерла руки рушником, дістала телефон і набрала номер.
– Діма? Привіт, коханий. Знаєш, нам треба поговорити серйозно. Так, просто зараз. Це важливо. Чекаю на тебе вдома.
Поклавши трубку, вона ще раз перевірила, чи вода вимкнена, акуратно почепила рушник і вийшла з кухні. Настав час було щось змінювати. І почати треба було з чесної розмови – з чоловіком, із собою та, можливо, зі свекрухою.
А за вікном починав накрапувати дощ, наче природа вирішила змити всю гіркоту і образи цього спекотного літнього ранку.
Діма приїхав за сорок хвилин. За цей час Віра встигла переодягнутися, зібрати волосся в акуратний хвостик і навіть нафарбувати губи – улюбленою помадою, яку зазвичай зберігала для особливих випадків. А зараз був саме такий випадок.
Вхідні двері гримнули, і в коридорі почулися квапливі кроки.
– Віра? – У голосі чоловіка чувся неспокій. – Що сталося?
Вона вийшла до нього – спокійна, зібрана, з прямою спиною. Діма застиг на порозі, не знімаючи піджака. У його очах читалася тривога.
– Нам треба поговорити, – сказала Віра. – Про нас. Про твою маму. Про все.
Діма повільно почепив піджак на плічка.
– Щось сталося з мамою?
– Ні, – Віра похитала головою. – З нею все гаразд. Вона зараз на веранді, п’є чай із Людмилою Сергіївною та обговорює, яка я погана невістка.
Діма змінився на обличчі.
– Що?..
– Присядь, – Віра вказала на диван. – Розмова буде довгою.
Вона розповіла йому все. Про підслухану розмову, про постійні причіпки, про те, як його мати читає її особисті повідомлення. Про свої спроби відповідати, про нескінченні перегони за ідеалом “правильної невістки”, про візити до психолога. Про те, як втомилася вдавати, що все добре.
Діма слухав мовчки.
– Чому ти про це мовчала?
– Бо боялася, – чесно відповіла Віра. – Боялася, що ти станеш на бік мами. Що скажеш – я просто все перебільшую, вигадую проблеми на порожньому місці. Що я невдячна і не ціную турботу твоєї мами.
– Турботу? – Діма гірко посміхнувся. – Те, що вона робить, – це не турбота. Це… – він замовк, підбираючи слова.
– Токсичний контроль, – підказала Віра. – Так мій спеціаліст каже.
– І давно ти до нього ходиш?
– Три місяці. З того часу, як почалися панічні атаки.
Діма різко обернувся до неї:
– Які ще атаки? Чому я нічого не знав?
– Тому що ти не помічав, – тихо відповіла Віра. – Ти був надто зайнятий роботою. І спробами догодити мамі.
Він підвівся і почав ходити по кімнаті.
У цей момент вхідні двері знову гримнули, і в будинку пролунав голос Валентини Петрівни:
– Діма? Ти вже вдома? А чому машина так криво припаркована?
Віра інстинктивно напружилася, але Діма поклав руку їй на плече:
– Я розберуся.
Валентина Петрівна влетіла до кімнати, на ходу поправляючи зачіску:
– Дмитрику, ти що, з роботи поїхав? Сталося щось? – і тут же, без паузи: – Віро, ти чому посуд не домила? Там ще каструля брудна стоїть…
– Мамо, – голос Діми звучав незвично твердо. – Нам треба поговорити.
– Звичайно, синку! – Валентина Петрівна засяяла. – Тільки давай наодинці…
– Ні, – він похитав головою. – Ми поговоримо утрьох. Прямо зараз.
Свекруха опустилася в крісло, здивовано переводячи погляд із сина на невістку.
– Я все знаю, мамо, – почав Діма. – Про твої розмови за спиною Віри. Про те, як ти читаєш її листування. Про те, як…
– Що за нісенітниці! – зупинила його Валентина Петрівна. – Віро, це ти йому наговорила? Ти все неправильно зрозуміла! Я просто турбуюся про вас, про вашу родину.
– Ні, мамо, – Діма підняв руку, зупиняючи її. – Досить. Я надто довго дозволяв цьому продовжуватися. Занадто довго заплющував очі на те, як ти ставишся до моєї дружини.
– Але ж я тільки хотіла якнайкраще! – В очах Валентини Петрівни заблищали сльози. – Я бачу, що вона не справляється! Що вона не готова бути справжньою дружиною, матір’ю…
– А хто визначає, якою має бути “справжня дружина”? – запитав Діма. – Ти? За якими критеріями? З того, скільки солі в борщі? Тому працює людина продавцем чи менеджером? Чи є у нас діти?
Валентина Петрівна схлипнула:
– Ти мене не розумієш! Я ж мати, я…
– Ось саме, – м’яко сказав Діма. – Ти – мати. Але я вже дорослий, мамо. В мене своя сім’я, свої рішення. І моя дружина – це Віра. Така, якою вона є. Зі своєю роботою, яку вона любить. Зі своїми мріями та планами. Зі своїм правом робити помилки та вчитися на них.
Віра дивилася на чоловіка з подивом та захопленням. Вона ніколи не бачила його таким… упевненим? Сильним? Справжнім?
– І що далі? – Голос Валентини Петрівни здригнувся, вона судорожно стиснула хустку в руках. – Так і скажи прямо – виставляєш матір з дому?
Діма потер перенісся, помовчав кілька секунд.
– Ні… – він зробив глибокий вдих. – Ми з Вірою вирішили з’їхати. Купимо квартиру в іншому районі.
Валентина Петрівна зблідла:
– Що? Але… як я без вас?
– Ти не без нас, мамо. Ми приїжджатимемо в гості. Але житимемо окремо.
У кімнаті зависла тиша. Було чути тільки цокання годинника на стіні і шум дощу за вікном.
Через півроку
Віра стояла біля вікна у їхній новій квартирі. Вона дивилася, як падає перший сніг.
– Про що замислилась? – Діма обійняв її ззаду, уткнувшись підборіддям у маківку.
– Про те, як багато що змінилося за ці півроку, – посміхнулася вона. – Пам’ятаєш, як ми в’їжджали сюди у серпні? Як твоя мама плакала…
– Пам’ятаю, – зітхнув він. – Але знаєш, на мою думку, це пішло всім на користь.
Віра кивнула. Після їхнього переїзду Валентина Петрівна два тижні не виходила на зв’язок – демонстративно “переживала”. Потім були слізні дзвінки, спроби натиснути на жалість… Але Діма був непохитний. І поступово, дуже повільно, але щось почало змінюватись.
– Уявляєш, – сказала Віра, – Вчора твоя мама подзвонила мені просто спитати, як справи. Не критикувала, не вчила життя – просто поговорили. Як звичайні люди.
– Так, я помітив, що мама стала… м’якше? – Діма задумався. – Напевно, коли ми з’їхали, вона нарешті зрозуміла, що може зовсім втратити нас.
– І що її контроль завдає лише шкоди, – додала Віра. – Знаєш, мій спеціаліст каже, що це є великий прогрес. Для нас усіх.
Вона обернулася до чоловіка:
– До речі, я давно хотіла тобі сказати…
– Що? – Діма напружився. – Щось сталося?
– Сталося, – Віра загадково посміхнулася. – Пам’ятаєш, ми говорили про те, щоб завести кішку?
– Так, але…
– Я вчора була у притулку. І там є одна мала… Триколірна, пухнаста, з білими шкарпетками. Її знайшли на вулиці, зовсім як те кошеня півроку тому.
Діма уважно подивився на дружину:
– Ти ж знаєш що я не переношу…
– Знаю, – кивнула Віра. – Тому я наперед проконсультувалася з спеціалістом. Є спеціальні краплі, і якщо правильно доглядати за кішкою, то ти не відчуватимеш жодного дискомфорту.
– Ти все продумала, так? – засміявся він.
– Не тільки це, – Віра дістала з кишені маленьку пластикову річ. – Я ще дещо продумала.
Діма дивився на дві смужки на тесті.
– Це… – він затнувся. – Це те, що я думаю?
Віра кивнула, і наступного моменту опинилася в міцних обіймах чоловіка.
– Тільки мамі поки не кажи, – прошепотіла вона. – Хочу сама їй сказати. Наступного тижня, коли поїдемо до неї на день народження.
– Впевнена? – Діма відсторонився, заглядаючи їй у вічі.
– Так, – твердо відповіла Віра. – Знаєш, незважаючи на все, що було… Вона має право дізнатися однією з перших. Все-таки вона буде бабусею.
За вікном продовжував падати сніг, укриваючи місто білим покривалом. А в новій квартирі біля вікна стояли двоє – і тепер їх було вже не двоє, а троє. І це був початок нової історії. Історії, в якій у кожного була своя роль, своє місце та право бути собою.
