– Ну от і все, дітки, батько ваш нас покинув! – мама плакала, стискаючи в руках кухонний рушник так відчайдушно, наче це був останній острівець стабільності в її житті.
Шестирічна Віра сиділа на дивані, вчепившись у плюшевого зайця, і схвильовано спостерігала за тим, що відбувається. Вона ще не розуміла, що все це означає, але усвідомлювала: трапилося щось погане.
Андрій, її старший брат, хмурився, дивлячись то на матір, то на батька, що стояв біля вхідних дверей із сумкою наперевагу. Атмосфера в кімнаті була розжарена, і Віра дуже хотіла виправити це, але не знала, що їй робити.
– Я нікого не кидаю, Тамаро, – втомлено повторив батько. – Я запропонував вам залишитися в квартирі, не вигнав вас надвір, пообіцяв допомагати грошима. Живіть тут, а я сам якось.
– Так-так, звичайно! – мама театрально сплеснула руками, схлипнувши. – А потім ти приведеш сюди іншу жінку? Ні, ми йдемо! Нам від тебе нічого не потрібне!
Андрій схрестив руки і відвернувся. Він вже знав, що сперечатися з матір’ю марно, хоч хотілося. Та тиснутиме віком та авторитетом. Батько теж стомлено зітхнув. Він подивився на дітей, потім знову на Тамару, але нічого не сказав.
Тупикова ситуація.
Віра не розуміла, чому мама так сердиться, адже тато не сварився. Він взагалі рідко підвищував голос, завжди був спокійним. Від нього віяло добротою та безпекою.
Мама була іншою. Вона перетворювала будь-яку дрібницю на трагедію, в якій їй відводилася роль нещасної жінки. Мама потребувала, щоб її шкодували, йшли на поступки, присвячували їй усю свою увагу. Сама ж вона ніколи не погоджувалась на компроміс.
За кілька днів вони переїхали в стареньку однокімнатну квартиру. Тісну, з тарганами та неблагополучними сусідами. Весь перший вечір мати провела на кухні, сумно зітхаючи і сумно дивлячись у вікно.
– Ну що, діти, тепер ми одні, – сказала вона, коли Віра прийшла попити води. – Без захисту. Без чоловічого плеча.
Віра не знала, що їй сказати. Її батько дзвонив, приходив у гості, брав їх на прогулянки. Хіба вони були самі? Але мама продовжувала твердити те саме. Незабаром Віра почала вірити, що справді втратила щось важливе. Вона стала нервовою, тривожною та мовчазною.
Минали роки, але нічого не змінювалося. Мати не втрачала нагоди розгорнути драму. Якщо начальниця робила зауваження на роботі, то мама вважала, що на неї всі змовилися. Якщо Андрій йшов гуляти, його дорікала, що він обирає друзів замість рідних. Якщо у матері піднімався тиск, вона починала складати заповіт, скликала всю сім’ю, але відмовлялася від допомоги спеціалістів.
Брат звик пропускати це повз вуха, а Віра намагалася співчувати, заспокоювала, втішала.
Коли Андрій повідомив, що хоче вступити до університету за кордоном, мати влаштувала справжнє шоу.
– Ти нас кидаєш! Ти ж єдиний чоловік у сім’ї, ти маєш бути з нами!
– Мамо, я просто хочу вчитися, забезпечити своє та ваше майбутнє, – терпляче пояснював брат.
– Ну, звичайно! – мама зітхнула, демонстративно притиснувши руку. – Мати тепер тобі не потрібна! Їдь, кидай мене!
Віра мовчки спостерігала за цією сценою. Тоді вона вперше подумала: «А що, якщо мама дійсно хоче бути нещасною? Що, якщо їй так комфортно?
Адже Андрій не робив нічого поганого. Він просто хотів жити своїм життям. Але мати з усіх сил намагалася утримати його поряд, позбавити права вибору.
– Мамо, я нікуди не зникаю. Це університет. Це можливість, яку я не можу проґавити.
– А як ми? Як же я? Ти хоч розумієш, як мені буде тяжко? Я сама, без підтримки, без допомоги! З твоєю сестрою!
– Мамо, я висилатиму гроші, ти не залишишся сама, – Андрій намагався говорити спокійно, але було видно, що його терпіння закінчується.
– Ох, звичайно! Гроші! Думаєш, мені від тебе тільки гроші потрібні? Я думала, що хоч ти не кинеш мене, як твій батько… Усі ви однакові…
Андрій заскрипів зубами. Тамара навіть не намагалася зрозуміти, що це його мрія. Їй хотілося лише знову стати нещасною, знову зробити так, щоб усі навколо відчували себе винними.
Коли Віра вступила до медичного вишу, вона очікувала, що мати пишатиметься нею. Але натомість дівчина теж отримала докори.
– І навіщо тобі це навчання? – Тамара зітхала щоразу, коли бачила дочку з підручниками. – Ти думаєш лише про кар’єру, а про сім’ю забула!
– Мамо, мені трохи більше двадцяти, яка сім’я?
– А ось так і лишаються старими дівами. Поки ще молода – думати треба, а не книжки свої гортати!
Вірі було важко це чути. Вона мріяла стати лікарем, була впевнена, що це її покликання. Хіба рятувати людей це щось ганебне? Але мати говорила так, ніби її прагнення було поганими.
Коли Віра нарешті зустріла людину, з якою захотіла зв’язати життя, Тамара відразу знайшла привід для чергової драми. На весіллі вона голосила і плакала, перетягуючи на себе всю увагу.
– Все, тепер ти не моя… – схлипувала вона, сидячи на чолі столу. – Брат поїхав, ти одружена, а я… одна…
Гості зніяковіло переглядалися, а Віра червоніла від сорому. Краще б вона не запрошувала матір.
Незабаром Віра завагітніла. Мама, звісно, дізналася про це. Вона, як завжди, не лізла за словом у кишеню.
– Тобі вже тридцять два! Куди тобі народжувати? – Тамара важко зітхнула, скрушно хитаючи головою.
– Мамо, зараз багато хто народжує після тридцяти.
– Так? А ти статистику бачила! Жахи які там пишуть … То у дитини проблеми, то у матері ускладнення!
– Дякую за підтримку, – невдоволено пробурмотіла Віра.
Але мати її не почула.
З кожним днем Тамара знаходила нові страшилки, вичитуючи їх в інтернеті та переказуючи дочці зі скорботним виразом обличчя. Віра намагалася не звертати уваги, але тривога все ж таки оселилася в її душі. Вона чудово розуміла, що з нею і з дитиною все гаразд, але постійні мамині голосіння псували їй останні місяці вагітності.
Після народження онуки Тамара приїхала відвідати їх. Начебто привід для радості, але Віра з першого дня відчула: пережити візит матері буде нелегко.
– Ворота жахливі, колір якийсь бляклий, – Тамара оглядала будинок, несхвально підібгавши губи. – І навіщо така махіна? Вам хочеться показати, що ви є господарями життя?
– Мамо, нам комфортно. Зате тут багато місця, – Віра тримала доньку на руках, гойдаючи її.
– А сходи? Страшні якісь! Не здивуюся, якщо взимку хтось погано спуститься з них!
Чоловік Віри був тут і терпляче мовчав. Він намагався бути чемним, але з кожною секундою це ставало все складніше. А Тамара продовжувала: критикувала ремонт, меблі, навіть їхні звички.
Якоїсь миті чоловік не витримав і спокійно, але твердо поставив її на місце.
– Тамаро Павлівно, ми вас запросили в гості, а не на інспекцію, – сказав він. – Вам тут нічого не подобається? Вас ніхто не тримає.
Тамара стрепенулась, кинула гнівний погляд на зятя, а за кілька хвилин вже збирала речі, сумно голосячи:
– Ви мене вигнали! Стару матір вигнали! Нікому я не потрібна.
Вона поїхала, не попрощавшись, але за годину телефон Віри задзвонив.
– Ти навіть не заступилася! – обурено почала мати. – А твій чоловік… Як він зі мною розмовляв! Він мене ненавидить, я ж бачу!
Віра вже розуміла, до чого йде. Вона могла б сказати, що ніхто нікого не гнав, що мати сама влаштувала сварку на рівному місці. Але Віра знала: це нічого не змінить. Ніколи не міняло.
Її мати просто не хоче чути інших.
– Я тобі все життя віддала, одна тебе ростила, а ти зі мною ось так! – продовжувала Тамара, сумно зітхаючи. – Чоловік для тебе тепер важливіший за матір, так?
– Мій чоловік просто не звик до того, що гості критикують все поспіль, — сердито відповіла Віра.
Декілька секунд тиші. Потім Тамара шумно зітхнула і прошепотіла трагічним голосом:
– Я все зрозуміла. Ви мене покинули. Я стара, нездужа, тому нікому більше не потрібна.
За кілька днів Віра виявила, що мама розвела бурхливу діяльність у соцмережах. Під зворушливими картинками із сумними бабусями та підписами про те, що «діти мають цінувати матерів, поки не пізно», з’являлися її жалібні коментарі. Тамара захоплено писала: “Як шкода, що зараз такий час… Ніхто не думає про батьків… Колись ми ночами не спали, а тепер залишилися на самоті”.
Особливо неприємно було бачити, як на ці пости відгукувалися знайомі. Вони співчутливо відповіли: «Які у вас невдячні діти… Ви стільки для них зробили, а вони вас покинули».
У грудях закипала злість. Віра стільки разів пропонувала матері допомогу, але все закінчувалося сварками, скаргами та словами про те, що вона не хоче бути тягарем. А тепер Тамара робила з неї нелюда, який нібито кинув її напризволяще.
Віра замислилась. Чи варто їй написати матері щось у відповідь, порозумітися? Однак вона швидко зрозуміла: марно. Тамарі не потрібні пояснення. Їй потрібна загальна увага та співчуття.
Минали роки. Тамара продовжувала розповідати всім, яка вона нещасна, але поступово люди довкола почали втомлюватися від її вічного ниття. Спочатку вона втратила частину старих подруг, яким набридло годинами слухати про невдячних дітей. Згодом перестали відповідати далекі родичі. Нові знайомі швидко усвідомлювали, що на них чекає, і намагалися триматися подалі.
Андрій хотів забрати матір до себе, але та відмовилася. І відразу побігла скаржитися в коментарях, що син навіть не запропонував їй допомоги.
Віра давно перестала злитися. Вона просто твердо засвоїла: її мати не хоче бути щасливою. Вона хоче жити у світі образ і уявного співчуття. І якщо вона не може інакше… Гаразд, нехай буде так. Але вже без Віри та її сім’ї.
