Тамара за дев’ятнадцять років свого заміжжя звела спілкування зі свекрухою до мінімуму, тому дуже здивувалася, коли та подзвонила їй посеред робочого дня.
– Тамаро, Катя закінчила коледж, у них там буде щось на зразок випускного, і вона з подругами йде до ресторану, – повідомила Ніна Миколаївна.
– Вітаю, – відповіла Тамара. – А мені ви навіщо дзвоните?
– Так Каті сукня ошатна потрібна, – відповіла свекруха.
– А я тут до чого? – не зрозуміла Тамара.
– Катя бачила фотографії з випускного вашої Віри. Їй сподобалося плаття, яке на Вірі було. А вони і зростом, і фігурою однакові. Ось ми й подумали: чим купувати сукню візьмемо у вас. Вірі вона більше не знадобиться, таке щодня носити не будеш – занадто ошатне, – пояснила свекруха.
– Ні, Ніно Миколаївно. Ця сукня дорога, крім того, Віра його збирається носити. Моя племінниця за місяць заміж виходить. Віра на її весілля збиралася цю сукню надіти.
– Та й нехай носить. Катя його тільки один раз одягне і поверне.
– Ні, Ніно Миколаївно. І взагалі носити чужі речі не дуже гігієнічно, – відповіла Тамара.
– Отак і думала, що не даси, – з розпачем сказала свекруха. – Подзвонила тільки тому, що Каті сукня дуже сподобалася.
Катя була донькою Світлани – сестри чоловіка Тамари.
Віра на два роки молодша за двоюрідну сестру, вона щойно закінчила школу і збиралася вступати до університету.
Катя навчалася не дуже добре, тому після дев’ятого класу пішла до коледжу готельного сервісу та туризму. Де вона збиралася працювати після закінчення коледжу, вона сама не знала – у місті, звичайно, були готелі, але навіть вакансія покоївки в них була рідкістю, не кажучи вже про адміністратора чи чергову поверху.
А половина туристичних агенцій у місті закрилися після відомих подій – люди стали набагато менше їздити світом.
Увечері Тамара розповіла дочці про прохання бабусі – дати Каті сукню.
– Мамо, в жодному разі. Ти ж знаєш, як вона недбало ставиться до речей. Пам’ятаєш, ти минулого року нам із нею майже однакові светри купила – мені синій, а їй зелений? Мій – у відмінному стані, хоч я його дуже активно носила. А на її светр без сліз не подивишся – ніби вона в ньому вагони розвантажувала, – сказала Віра. – Вона і так у мене купу речей взяла. Я досі пам’ятаю, як торік зустріла її у місті у моєму сарафані. Виявляється, вона «цілком випадково» прихопила його, коли була у нас на твоєму дні народження.
Світлана рано розійшлася з чоловіком і повернулася до квартири матері з п’ятирічною Катрусею. З того часу Ніна Миколаївна вирішила, що її син – Станіслав – має утримувати не лише свою сім’ю, а й сім’ю сестри.
Щоправда, Тамара швидко пояснила і чоловікові, і свекрусі, «чиї в лісі шишки», але іноді, купуючи щось дочці, вона брала аналогічну річ для племінниці чоловіка.
Однак віддавати Каті улюблену сукню доньки – це вже надто.
Минуло два дні. Ні свекруха, ні Катя більше не дзвонили, і Тамара подумала, що вони її почули та заспокоїлися.
Але все виявилося зовсім не так.
На третій день, повернувшись від подруги, Віра відчинила шафу, щоб прибрати свої речі, і побачила, що кілька вішалок порожні. Зникла та сама нова сукня і ще десяток речей – джинси, спідниці, футболки, пуловери.
– Мамо, йди сюди, – покликала вона і показала свій спорожнілий гардероб.
– Катя чи бабуся, – припустила Тамара.
– Стасе! – запитала Тамара у чоловіка. – Катя сьогодні до нас приходила?
– Так, – відповів він. Вони зі Світланою зайшли десь близько чотирьох. Світлана хотіла порадитися щодо роботи для Каті. Запитувала, чи немає чогось відповідного у нас у фірмі.
– А де ви розмовляли?
– На кухні. Вони принесли тістечка, ми пили чай.
– А Катя весь час з вами була? – запитала Тамара.
– Поки про роботу говорили – так, а потім ми з Світланою вже одні були, а Катя пішла до кімнати та ввімкнула телевізор, – відповів чоловік. – А що, власне, сталося?
– Сталося те, що твоя племінниця винесла гардероб твоєї доньки, – відповіла Тамара.
В цей час на кухню зайшла Віра. Вигляд у неї був розгублений.
– Мамо, і комплект, який я з цією сукнею одягала, теж пропав: немає ні сережок, ні ланцюжка з кулоном, ні браслета, – сказала вона.
– Ну, все! Стас, або ти зараз сам дзвониш своїм родичкам і вони все нам сьогодні ж повертають, або я напишу заяву у відділок.
– Слухай, Тамаро, розбирайтеся самі – я лізти у ваші «жіночі» справи не хочу, – відповів чоловік.
– Добре, я подзвоню сама.
Тамара ввімкнула гучний зв’язок та диктофон та набрала номер Світлани:
– Світлано, ви повинні все, що сьогодні взяли, прямо зараз принести назад.
– А що ми взяли? Ну, пару суконь, джинси та кофту. Ти збираєшся через це сварку піднімати? У вашої Віри шафа того й дивись трісне від барахла. Я взагалі дивуюсь, що ви помітили, що ми щось взяли, – відповіла Світлана.
– Помітили. А ще помітили, що немає золотого комплекта із чотирьох предметів. Мої батьки Вірі подарували його на шістнадцять років. Його також треба повернути.
– Повернемо. Ось сходить Катя в ресторан, і повернемо, – відповіла Світлана.
– Ні. Треба повернути зараз. Інакше я піду у відділок та напишу заяву на вас.
– Стас тобі не дозволить! – сказала Світлана і поклала трубку.
– Чув? – Запитала Тамара у чоловіка.
– Чув – відповів чоловік. – Ти що, правда, через кілька шмоток підеш у відділок?
– Так, піду. Ось зараз прикину приблизну вартість та піду, якщо вони протягом години не повернуть речі, – сказала Тамара.
Вона справді сіла рахувати. Чеки на речі, звичайно, не збереглися, але більшість із них замовлялося на маркетплейсах, тому ціни легко відновили, подивившись історію замовлень. Чек на сукню був. Про вартість золотих прикрас Тамара запитала батьків.
– Понад тридцять тисяч, — сказала вона чоловікові. Я не юрист, але достеменно знаю, що за таке можуть дати від штрафу до реального терміну. Дзвони.
Станіслав подзвонив матері, але вона нічого нового не сказала, тільки образила Тамару та Віру.
– Що ж, тепер це вже справа принципу, – заявила Тамара.
Вона написала заяву, і, попри твердження Станіслава, її прийняли.
До них у квартиру навіть прийшло кілька людей – двоє поговорили зі Стасом та Тамарою, а третій зняв відбитки пальців із дверей шафи, вішалок та шухляди, де лежали прикраси.
Через два дні ввечері до них прийшла Світлана.
– Ви що робите! На рідню заяву писати! Нас із Катею якийсь слідчий допитував! Заберіть свої речі! І заяву заберіть – я вам усе повернула! – сварилася Світлана і кинула на підлогу великий пластиковий пакет – блакитний, із зав’язочками – у таких виносять на смітник сміття. – І ось ваші коштовності – вона засунула в руки Тамарі два футляри.
Світлана вже хотіла піти, але Тамара її зупинила:
– Стривай, ми спочатку перевіримо, чи все ти принесла. Віро, попроси, будь ласка, когось із сусідів зайти до нас – нехай будуть свідки, а то мало що.
Віра пішла і повернулася із двома сусідками. Під їхніми цікавими поглядами Тамара витрусила речі з пакета. Все було у жахливому стані: светри залиті кетчупом, у футболок зіпсовані рукави, а на сукні ніжно-персикового кольору розпливлися плями від зеленки.
– Боже! Катя! – вигукнула Світлана.
Зрозуміло, що для неї це теж стало несподіванкою.
Домовитись не вдалося. Суд відбувся. Щоправда, рішення було м’яким – врахували каяття, хороші характеристики з місця роботи та навчання та ще низку обставин.
Світлана отримала чотириста годин обов’язкових робіт, Катя – триста.
Ніна Миколаївна просила сина сказати, що це він дозволив сестрі та племінниці взяти речі доньки. Але адвокат пояснив, що це не допоможе: серед зниклих речей було не лише те, що Вірі купили батьки, а й те, що їй подарували, а це було її власністю.
Світлана відпрацювала свої години за чотири місяці, Катя – за три. Але вони ще мають відшкодувати збитки.
Більшість родичів із боку Стаса засудили і Тамару – за те, що подала заяву, та і його самого – за те, що не зупинив дружину. Дісталося і Вірі – чому просто не поділилася із двоюрідною сестрою.
Однак були й ті, які вважали, що Тамара вчинила правильно.
Зрозуміло, що стосунки між родичами зіпсувалися надовго, можливо, навіть назавжди.
