– Михайлик, рідненький. Ти?
– Привіт, мамо, що сталося?
– Голос твій хотіла почути. Телефон кілька днів не працював, на лінії якісь неполадки, то ти, мабуть, переживав, дзвонив… – з надією сказала Віра Григорівна.
– Ні. У мене на роботі аврал, завдання треба здати і взагалі, справ повно. Давай потім поговоримо, мені треба бігти. Сам наберу.
– Добре, синочку. Я чекатиму.
З слухавки долинали часті гудки, і Віра Григорівна обережно опустила її. Вона ніби в тумані дивилася на відображення в дзеркалі: сиве волосся, акуратно зібране в пучок, сумні блакитні очі, так, час нікого не оминає. Гарячі солоні краплі котилися по рум’яних щоках.
– Він обов’язково зателефонує. Я знаю. Звільниться і одразу ж…
Вона взяла в руки пошарпану чорно-білу фотографію, що стояла на найпочеснішому місці. Дякую Дмитру, сусідові, зняв на плівку, як Віра стоїть біля будинку і тримає на руках маленького бешкетного хлопчика. Михайлику тут тільки виповнилося три. Як він любив свою маму. Сільські чоловіки жартували, мовляв і на службі триматиметься за материнську спідницю, так вони були нерозлучні.
***
Михайло народився в маленькому селі, від якого до найближчого райцентру було понад сто кілометрів. Він був первістком, а вже потім з’явилися на світ у сім’ї Данилюків дві чудові дівчинки.
Віра працювала не покладаючи рук, але вечорами завжди знаходила час на дітлахів: допомогти з уроками, вибудувати фортецю з того, що під руку попадеться, розповісти казку, від якої все навкруги наче просочувалося чарами – все вона. Чоловік, Федір, був суворим, а водитися з малечею вважав нижче за свою гідність.
Коли Михайлику виповнилося сім, до хати прийшла біда. Одна за іншою пішли його сестри, а потім і з Федором сталося нещастя на роботі. Місцеві шепотілися, ніби сім’ю хтось наврочив і треба кликати бабусю. Але Вірі було не до того. Вона вдягнулась у чорний одяг, і сама стала наче тінь: не жила, а все більше й більше була у своєму горі. Якби не син, не відомо, щоб із нею стало.
Михайло підтримував маму, допомагав по господарству, не цурався ніякої роботи, але при цьому мріяв якнайшвидше виїхати.
– Тут не перспективне місце, – заявляв він друзям. – Я в місто збираюся.
– Дуже ти там потрібний, – сміялися хлопці.
– Ось побачите. Поїду і більше не повернуся!
Так і сталося. Закінчивши школу без трійок, Михайло вирушив підкорювати величезне місто, більше схоже на мурашник. Віра, зібрала йому з собою всі гроші, що накопичила за останній рік, поклала найкращий одяг та гостинців з городу. Як вона раділа, коли Михайло вступив до інституту, словами не описати. Тільки нікому не вихвалялася, бо переживала щоб не наврочити і на привітання лише кивала, та швидше відкланювалася.
Грошей у Віри Григорівни, як і раніше, було небагато, але вона жила за рахунок городу і висилала останні копійки синові. Михайло ж, спочатку сумував і хотів додому. А потім, поступово охолодів, про старий будинок на крайній вулиці рідного села згадував все рідше. Закінчив вуз, знайшов гарну роботу, одружився. Потім і діти пішли, свої справи, турботи. Часу поменшало, дзвонити перестав. На дзвінки матері відповідав з небажанням, повідомляючи, що зараз не до неї.
Віра Григорівна все розуміла, виправдовувала його перед сусідками, а в глибині душі чекала. І не потрібні їй були ні допомога, ні гроші, що він надсилав, аби сина побачити, та онуків.
***
День минув, тиждень. Телефон, що стояв на мереживній білій серветці, як і раніше, мовчав. А коли видавав якісь звуки, то Віра, забувши про все на світі, бігла до нього і тремтячими руками хапалася за трубку.
– Михайлику, ти?
– Віро, це Оля. Ти огірки закриватимеш? У мене банок зібралося, що не знаю, куди подіти. Можу тобі віддати.
– Буду, люба. Дякую, – тихо промовила Віра.
– Тоді заходь. Допоможу донести.
– Добре. Зараз попораю і прийду.
Закінчивши справи, Віра пов’язала на голову парадно-вихідну білу хустку і вийшла за огорожу. До дому Ольги Василівни було рукою подати. Ось вже й здався зелений паркан із намальованими на ньому ромашками. Потягнувши за ручку, вона відчинила хвіртку і ввійшла. Ольга сиділа неподалік будинку, в тіні великої яблуні і лускала насіння з соняшника.
– Сідай. Чаю хочеш, чи насіння? – Усміхнулася Ольга. – Спекотго так сьогодні, хоч на вулицю не виходь. Ну нічого, до осені рукою подати.
– Дякую, я щойно сьорбнула гаряченького.
– Ти останнім часом якась не така. Не занедужала, випадково?
– Ні все нормально…
Оля з докором подивилася на сусідку, і та, не стримавшись, розплакалася. Нікому вона ще не скаржилася. А тут, побачивши очі повні співчуття, розклеїлася, і слова самі полилися рікою.
– Мій Михайли, – схлипувала Віра. – Два роки вже не бачились.
– А що йому заважає матір провідати? Ти не переймайся, не треба!
– Справи, турботи… Як не подзвоню, завжди зайнятий. Минулого разу півроку тому говорили, і то через «не хочу». Я обіцяла собі, що зачекаю, сама нав’язуватись не стану, але подзвонила.Не стрималася.
– А він що?
– Зайнятий він, Олю… Гаразд, ти пробач, що я на тебе все це вивалила. Піду банки закочувати, та будинок у порядок приведу. У серпні ж обіцяли приїхати, з онуками побачусь.
– В серпні? – Здивувалася Ольгп. – Від літа всього тиждень залишився … Стривай, банки допоможу донести. Важко ж.
Вона розгублено подивилася на фігуру Віри і, зайшовши в сіни, витягла надвір два мішки з банками.
– Небагато?
– В самий раз. Огірків зроблю, помідорів, ще лечо Михайлик обожнює, та кабачкову ікру, – розпливлася в посмішці Віра.
– Лечо у тебе чудове, нічого не скажеш. Я пробувала за твоїм рецептом робити, але все одно не виходить.
– Хочеш, принесу?
– А є?
– З того року стоїть. Ніхто не їсть.
Ольга кивнула і замовкла. До хати дійшли, не промовивши жодного слова. А увійшовши в сіни, Віра ніби ожила, передчуваючи кропітку, але таку приємну роботу. Вона щороку старанно закочувала баночки, відбираючи найкращі овочі та трави. Варила чудове малинове та полуничне варення, з любов’ю підписуючи кожну баночку, щоб синові передати все найсвіжіше.
Тільки нікому це не було потрібно. Банки збиралися, а потім, гублячи сльози, Віра відкривала ті, що не взяли сусіди і вивалювала вміст.
Минув ще тиждень. Заготівки чекали на гостей, вишикувавшись щільними рядами. Тільки ніхто так і не приїхав, не зателефонував.
– Восени побачимося, – заспокоювала себе Віра Григорівна, дивлячись на порожню дорогу, що веде до будинку. – Михайло закінчить роботу і обов’язково приїде.
***
Того морозного зимового ранку Михайла розбудив різкий дзвінок. Неохоче він перекинувся на правий бік і взяв у руки мобільний.
– Слухаю.
– Михайло? Це Віра Василівна, сусідка твоєї мами.
– Я ж сказав їй, що передзвоню, – зітхнув Михайло.
– Віру швидка забрала.
– Що? Що ви сказали?
– До райцентру її відвезли, вночі, – з гіркотою промовила Ольга. – Я якось ранку дочекалася, щоб тобі подзвонити. Переживаю за неї, а поїхати слідом не можу. Ти, якщо не дуже зайнятий, навідай матір.
Михайло різко сів у ліжку і відчув таку важкість, кожною клітиною свого тіла.
– Я приїду, прямо зараз, – тремтячим голосом повідомив він, схоплюючись з ліжка.
– Добре. Вона буде рада, – швидко сказала Ольга і попрощалася.
***
Він дістався райцентру всього за дві години, гнав так, що зустрівся б йому на шляху патруль, було б не до жартів. Залишивши машину, біля старої двоповерхової будівлі місцевої лікарні Михайло вбіг усередину і вигукнув:
– Данилюк Віра Григорівно, тут?
– Ви що так гукаєте? – обурилася жінка у білому халаті.
– То тут? Я її син.
– Є така, є. Вночі постурила.
– Можна до неї?
– Де ви, чоловіке, чули, щоб до важких просто так пускали?
Михайло відсахнувся.
– Присядьте, – зі співчуттям сказала вона. – Зараз покличу, вам все пояснять.
– Так будь ласка…
На ватних ногах Михайло підійшов до дерев’яних сидінь і опустився на одне з них.
Мама, його рідна мама, що любила, дбала, віддавала останнє і завжди в нього вірила. У неї нікого не лишилося, крім нього. Зовсім нікого.
Перебираючи в думці останні події, Михайло раптом згадав, що обіцяв зателефонувати. І приїхати, привезти онуків. Настя та Миколка вже виросли, пішли до школи. Їм було б нудно в селі, так він вважав, хоч вони бували там лише одного разу, два роки тому. А мама берегла для них аґрус та смородину, дбайливо збирала малину, пекла ароматні булочки у печі. Але це було не те. Михайло так думав.
Він не любив село, вважав, що життя вдалося і, ставши міським, не хотів повертатися туди, де часом було так сумно. Спогади погані і хороші, відразу ж спливали в голові, опинись він там.
А мама, хотіла поговорити, чекала на увагу, виставляла на стіл заготовки, які він давно розлюбив. Ні, їздити до неї йому не хотілося, та й дзвонити не було коли. Тоді колись.
А зараз? Що буде, якщо мати… Навіть думати про це важко! Стільки років він прожив марно, роздаючи обіцянки і не виконуючи їх.
– Ви син Віри Григорівни? – раптом спитав високий, чоловік у білому халаті, зупинившись біля Михайла.
– Я! – Схопився він. – Вона…
– Вона стабільна. Вік самі розумієте.
– Можна передати їй дещо?
Михайло розстебнув куртку і швидко витяг з-за пазухи фотографію. На глянцевому папері була вся їхня родина: навпроти великого дерев’яного будинку стояла Віра Григорівна, а поряд з нею Михайло, його дружина, Оксана, та діти, Настя з Миколою. Віра посміхалася, а її очі світилися від щастя.
– Звісно. Передам, – зніяковів чоловік. Він ще довго щось говорив, невідомими термінами, а за годину увійшов до палати, де лежала Віра і простяг їй фотографію.
– Це Вам від сина.
Віра взяла до рук фото та заплакала.
– Якщо станете засмучуватися – заберу! – сказав чоловік.
– Ні ні. Я від щастя. Михайлик мій приїхав …
Того дня Михайло подався до рідного села, і увійшовши до хати, гірко заплакав. Після того як не стало сестер і батька він не пролив ні сльозинки, вважаючи себе надто дорослим для цього. А зараз , стояв біля серванту і дивлячись на чорно-білу фотографію, плакав немов хлопчик.
– Тільки дочекайся мене, мамо. Дочекайся, – шепотів він. – Я все виправлю…
А за тиждень він забрав маму до себе. З банками, старими фотографіями та речами. Оксана спочатку не дуже зраділа, але потім, змирилася, дивлячись на те, як Віра любить Настю і Миколку.
– Пробач мені, мамо, – прошепотів Михайло, одного холодного вечора.
Віра посміхнулася, обняла сина і поцілувала, як і раніше, коли він приходив до неї розмовляти, будучи веселим і безтурботним хлопчиськом.
