Анжела завжди вважала себе людиною щасливою.
Ще в дитинстві, коли інші діти помилялися на рівному місці, вона примудрялася вийти з води сухою.
Навіть із найскладніших ситуацій.
У школі їй діставалися найлегші завдання на іспитах.
На університетських конкурсах її роботи незмінно опинялися серед найкращих.
Можливо, це був успіх. А може просто Анжела вміла бачити можливості там, де інші бачили тільки перешкоди.
Так чи інакше, фортуна їй явно усміхалася.
Навіть знайомство з майбутнім чоловіком, Петром, здавалося їй подарунком долі.
Вони зустрілися в бібліотеці, серед стелажів із книжками. Анжела шукала одну рідкісну книжку. Петро, як виявилося, шукав те саме.
Їхні руки одночасно потяглися до книги, пальці зустрілися. Пробігла іскра. Все було як у романтичному фільмі.
Далі – довгі прогулянки, нескінченні розмови про книги, кіно та життя. Перший боязкий поцілунок під світлом ліхтаря. Анжела почувалася героїнею любовного роману.
Петро за характером був повною протилежністю Анжели. Спокійний, розважливий. Він стояв твердо на ногах, завжди знав, чого хоче. Впевнено йшов до мети.
Анжела ж навпаки. Була імпульсивною та мрійливою. Але ця різниця у характерах не заважала їм. Швидше доповнювала.
Свекруха оцінила вибір сина стримано. Анжела постаралася порозумітися з Вірою Павлівною. Але між ними ніби була невидима стіна.
Це було неприємно, але Анжела сподівалася, що зможе з часом з Вірою Павлівною знайти контакт.
Свекруха, однак, рідко дзвонила і ще рідше приїжджала в гості. Анжела намагалася не сприймати це близько до серця. Вона переконувала себе, що Віра Павлівна просто людина не дуже товариська.
Анжела сама регулярно дзвонила. Розповідала свекрусі про успіхи на роботі, ділилася новинами. Але у відповідь отримувала лише сухі фрази.
Але Віра Павлівна була не зовсім вже нетовариською. Ось і того разу вона запросила молодят на День матері.
Анжела ретельно готувалася до цієї зустрічі. Щоразу вона сподівалася, що зможе заслужити прихильність свекрухи.
Вона приготувала улюблений пиріг Петра, купила букет квітів і нову сукню.
Того дня їй треба було терміново заїхати на роботу, але все скасувалося. Так що Анжела виїхала раніше, щоб не спізнюватися і добратися без нервів. Зрештою аж на три години раніше приїхала.
Під’їхавши до будинку, Анжела раптом помітила машину Петра.
– Дивно, – подумала вона. – Він же ж має бути на важливій зустрічі.
Вирішивши зробити сюрприз, Анжела тихенько відчинила двері своїм ключем і пройшла в коридор.
З кухні чулися голоси. Анжела застигла на місці.
– Петре, я тобі прямо скажу – цей шлюб був помилкою! Я, звичайно, не втручалася. Ти доросла людина, але Анжела твоя ніяка. Ні сім’ї, ні посагу, ні зв’язків. Ця її одвічна посмішка – награна. Дратує. А очі-намистинки? Бігають сюди-туди, все виглядають, винюхують. Хитра вона!
– Мамо, ну що ти таке кажеш?! – намагався заперечити Петро, але Віра Павлівна не давала йому й слова вставити.
– А що за робота в неї? Писака знайшлася! Вічно у хмарах літає. Який від неї зиск? Дітлахів їй хочеться! А чим вона їх годуватиме, своїми віршиками? На твою шию сяде і все! Ось побачиш, пошкодуєш ще, що зв’язався з цією безприданою!
Навіть нормально одягнутися не може, вічно в якихось дивних лахах ходить. Ні смаку, ні стилю. А фігура? Худа! Он, у Світлани, дочки Ірини Петрівни, ось це фігурка! І сватала вона тобі її скільки. І сім’я у них багата. І сама дівчина з освітою, з манерами… І квартира велика в неї!
Віра Павлівна обурювалася, перераховуючи всі недоліки Анжели, реальні й вигадані.
У Анжели перехопило подих. Вона не могла повірити своїм вухам.
– Мамо, припини! Ну як ти так про мою дружину можеш казати? Мені байдуже, є в неї квартира, чи ні. І мені з нею добре. А Олена твоя мені нецікава. Я вже тобі казав.
– Добре, добре. Любов у нього, – продовжувала Віра Павлівна. – Але подумай про майбутнє. Про дітей. Стабільність? А в Анжели твоєї сьогодні одне, завтра інше. Ну і чи буде вона гарною матір’ю?
– Мамо, ну ти так кажеш, що це я в неї на шиї повинен сидіти. Я ж чоловік і я заробляю. Сам можу забезпечити свою сім’ю. Навіть якщо вона й не працюватиме. Що ти у всьому зиск шукаєш?
Анжела більше не могла цього слухати. Сльози застилали очі. Вона тихенько вийшла з квартири. У горлі стояла грудка.
Всі ці місяці вона намагалася налагодити стосунки зі свекрухою, а вона…
Анжела думала, що Віра Павлівна просто невдоволена А вона весь цей час вважала невістку недостойною свого сина.
Анжела спустилася на ліфті і вийшла на вулицю. Холодний листопадовий вітер подув в обличчя. Вона йшла, не розбираючи дороги. Сльози покотилися градом. Як вона могла бути такою сліпою?
– Ніяка… Недостойна…
Анжела завжди пишалася своєю незалежністю. Вона завжди могла досягти всього сама. А тепер почувала себе недолугою.
Спочатку вона довго гуляла, а потім зайшла в кафе. Час уже перевалив за шосту вечора. Вона вже мала бути в свекрухи. Анжела дістала телефон і набрала номер Петра.
– Анжело? Ти де? Я вже почав хвилюватися. Затрималася? Ти коли прийдеш?
– Не прийду, – голос в Анжели тремтів. – Я вже приходила. І все чула про що ви говорили.
– Що-о-о?! – Петро явно не зрозумів. – Про що ти говориш? Що ти чула?
– Що я погана, що я використовую тебе…
У слухавці запала тиша. Потім почулося важке зітхання Петра.
– Анжело… Ну, мама просто переживає за мене, – спробував виправдати матір Петро.
Анжела гірко посміхнулася.
– А я, що, якесь нещастя у твоєму житті? Ну і як мені бути, знаючи, що твоя мати так не любить мене?
Вона поклала слухавку і відкинулася на спинку стільця.
Додому вона повернулася пізно. Зайшла в квартиру, зняла пальто і без сил сіла на пуфик у коридорі. У голові шуміло. З одного боку, слова Віри Павлівни зачепили. З іншого Петро любить її. Але як же ж все складно?
У коридор зайшов Петро. Він зітхнув з полегшенням.
– Повернулася нарешті.
Вони постояли так трохи.
– Анжело, ну послухай… Мама… У неї такий характер. Вона не хотіла тебе образити.
Анжела не відповіла. Просто зайшла у спальню і зачинила за собою двері.
Наступні кілька днів молоді майже не розмовляли. Анжела намагалася уникати чоловіка.
А одного ранку вона прокинулася з незвичайним відчуттям.
Від улюбленої кави раптом стало недобре. У голові промайнула думка, яку вона спочатку відкинула. Безглуздість! Але з кожним днем все посилювалося. Анжела вирішила купити тест.
Дві смужки…
Анжела не знала, плакати, чи сміятися. Вона так мріяла про цю вагітність.
А вона настала в найневідповідніший момент. Цілий день Анжела провела в якомусь заціпенінні. А ввечері сказала чоловіку.
По обличчю Петра пройшла ціла гама емоцій – здивування, радість, страх.
Він підійшов до дружини й обійняв її.
– Правда? – спитав він. – Це чудово!
– Не знаю… – сказала Анжела. – З огляду на те, як твоя мама ставиться до мене… Я не впевнена, що хочу народжувати цю дитину.
Петро застиг.
– Та ти що? – прошепотів він. – Це ж наша дитина!
Анжела гірко посміхнулася.
– Твоя мати вважає мене негідною носити твоє прізвище, не те, що народжувати тобі дітей. Уявляю, що вона скаже, коли дізнається.
Петро взяв Анжелу за руки.
– Анжело, та це неважливо! У нас із тобою власна родина. Та й мама не настільки безсердечна, щоб не любити онука.
Анжела зітхнула. Їй дуже хотілося вірити чоловікові. Нехай буде так, як він каже…
…Наступного дня вони поїхали до Віри Павлівни.
– Мамо, у нас є для тебе новина, – почав Петро, взявши Анжелу за руку. – У нас буде дитина.
Віра Павлівна якось аж розгубилася і дуже здивувалася. А потім обличчя жінки осяяла несподівано тепла посмішка…
– Правда? – спитала вона.
У голосі чулися незвично м’які нотки.
– Господи, яке щастя! Я стану бабусею!
Віра Павлівна встала і підійшла до Анжели. Обійняла її.
Анжела здивувалася від такого прояву почуттів.
– Анжело, доню, пробач мене, недолугу стару. Наговорила про тебе всілякого… Нісенітниці все це! Головне, що ви любите один одного. А дитина… Це ж таке диво!
Віра Павлівна заметушилась, почала накривати на стіл.
Анжела з Петром перезирнулися.
Можливо, все не так і погано в їхньому житті…
