– Мама сказала, що цього року знову зустрічатимемо Новий рік у нас, – очі Михайла сяяли від радості. – Усією родиною! Здорово, правда?
– Боже! – не стрималася Віра.
– Не зрозумів, – Михайло здивовано глянув на дружину. – Ти не рада?
– А чому радіти? – очі Віри зволожилися. Здавалося, що вона ось-ось заплаче. – Тому, що я знову не матиму свята? Що весь Новий рік я спочатку стоятиму біля плити, а потім гасатиме, намагаючись догодити всім і кожному?
– Віро, але це ж сімейне свято, – Михайло не міг збагнути, чим незадоволена дружина. – Хіба погано, що у нас велика родина? Свята для того й існують, щоб рідні люди зустрічалися, разом веселились.
– Так? Тому твої батьки, брат із дружиною, сестра з чоловіком, їхні діти, повинні зібратися саме у нас?
– А чому ні? Минулого року всім сподобалося. Цілий рік згадували.
– Ну, звісно. А хто згадав, що на цьому святі життя не було в мене? Точніше, я була! Як кухарка, посудомийка, офіціантка, прибиральниця! Я півмісяця купувала продукти, три дні готувала, потім усіх обслуговувала! Звісно, їм було весело! Зате я потім тиждень прийти в себе не могла. Ти хоч розумієш, що означає приготувати стіл на тринадцять людей? Це ж не жарт!
– Які тринадцять чоловік? Дітей ти також порахувала?
– А діти не їдять? Їм готувати не треба? Чи твої брат із сестрою принесли для них щось?
– Ще не вистачало! – обурився Михайло. – Навіщо тоді в гості ходити?
– Ось саме! Усі твої родичі хочуть свята, хочуть відпочити, поспілкуватись. Це зрозуміло. А я? Я також хочу нормально зустріти Новий рік! Чому ти не думаєш про мене?
– Чому не думаю? Дуже думаю. Мені тоді здалося, що ти теж була щаслива.
– Тобі здалося. Я дуже постаралася, щоб ніхто не помітив моєї втоми. А тим часом, я навіть не помітила, як настав Новий рік.
– Не перебільшуй, Віро. Ти так кажеш, бо не хочеш, щоби мої знову зустрічали Новий рік з нами.
– Я не перебільшую. І так: не хочу, щоб тут знову зібралася сила-силенна народу.
– А чого ти хочеш?
– Я хочу, щоб ми зустріли свято своєю сім’єю: ти, я, наша дитина. Розумієш? Своєю родиною!
– Але мої близькі – теж моя родина. Так завжди буде. Я не можу піти проти батьків, брата, сестри. В нас традиція!
– Погана традиція! – Віра розійшлася не на жарт. – Тоді давай і моїх батьків запросимо! І мою сестру з чоловіком та двома дітьми! У нас також традиція! Чи ти думаєш, що ми ніколи не відзначали Новий рік разом?
– Жодного разу не бачив такого, – не менше розійшовся Михайло. – Вони тільки телефоном чергово вітають. Таке враження, що у вас не сім’я, а…
– Ну, продовжуй! – блиснула очима Віра. – Що в нас?!
– Ви ніби чужі, – нарешті підібрав слово Михайло. – Наскільки я в курсі, твоя сестра теж зустрічає Новий рік наодинці.
– Не наодинці, а зі своєю родиною! – вигукнула Віра. – Зрозумій, нарешті, – зі своєю!
– А батьки – не своя родина?
– Ти правда не розумієш чи прикидаєшся? Коли ми були дітьми, то зустрічали свято з батьками. І так було доти, доки ми заміж не вийшли. А тепер у нас – свої сім’ї. Батька з матір’ю ми відвідуємо на Різдво. Чи ти забув? То чому ми не можемо відвідати твоїх, наприклад, першого січня? Чому я маю носитися по кухні день, ніч і ще день, щоб підтримати вашу традицію? Хочете її дотримуватися – напружуйтесь самі! Щось я не пригадаю, щоб за п’ять років, що ми одружені, твоя сестра бодай раз зібрала всіх у себе!
– У неї діти були маленькі! – Михайло спробував заступитися за сестру.
– А наш син – великий! Цілих два роки! А торік – рік був! Однак це не зупинило твоїх родичів! Вони приперлися у повному складі! Навіть допомоги не запропонували! Сподобалося їм! Коротше, Михайле: я проти! Нікого обслуговувати не буду! Бажаєте сімейне свято? Готуйте його самі!
– Ти серйозно? – насупився Михайло.
– Абсолютно. Рішення остаточне, оскарженню не підлягає.
– Значить, моя думка для тебе нічого не означає?
– У цьому питанні – ні. Ти у підготовці свята не береш участі. Не допомагаєш. До чого тут твоя думка?
– Добре. Я всім скажу, що ти проти, – Михайло дбайливо дивився на дружину, сподіваючись, що вона його зупинить.
– Так. Так і скажи, – впевнено відповіла Віра.
– Сподіваюся, ти розумієш, що за цим буде?
– Що?
– Вони образяться. Сильно образяться.
– Це їхні проблеми.
– Це будуть наші проблеми, Віро. Конфліктувати з батьками не в наших інтересах.
– Якщо через це вони підуть на конфлікт – то так і бути.
– Я не хочу з ними сваритись!
– Тоді не сварись. Зустрічай Новий рік із ними. У вас же традиція, – Віра вимовила це з насмішкою. – А то, раптом тато з мамою насваряться на своє доросле дитя.
– З ними? – Михайло ледве сховав образу. – Тобто ти готова зустрічати Новий рік без мене?
– Готова, – на обличчі дружини не здригнувся жоден м’яз.
– І навіть рада цьому?!
– Думай, що хочеш. Все одно ти мене не чуєш.
– Можна подумати, ти мене чуєш.
– Михайле, ну вистачить. Я теж вмію грати словами. Повторю, якщо ти не зрозумів: жодних гостей на Новий рік я не чекаю. Так і передай сім’ї. Це перше. І друге: якщо ти не можеш відмовитися, зустрічай Новий рік зі своєю ріднею. Я не проти. І за мене не хвилюйся: я влаштую собі своє свято.
– Як скажеш, – невдоволено кинув Михайло і вийшов із кімнати…
Подальше було передбачуваним.
Мати Михайла, дізнавшись від сина, що Віра відмовляється приймати гостей на Новий рік, сказала:
– Все з нею ясно. А ти знай: ноги нашої не буде у вашому домі!
Сестра і брат Михайла теж спершу обурилися, але, дізнавшись, що батько з матір’ю запрошують їх до себе, заспокоїлися.
Віра на слова свекрухи, про які Михайло поінформував її, тільки плечима знизала:
– Дитячий садок, – кинула вона і не стала розвивати цю тему далі.
***
У суботу 31 грудня Михайло рано-вранці зазбирався.
– Ти куди так рано? – здивувалася сонна Віра.
– До батьків. Мама сказала, що їй потрібна допомога.
– Зрозуміло, – посміхнулася Віра, – тебе коли чекати?
– Скоріш за все завтра. Висплюсь і приїду. Не будити ж вас о п’ятій ранку, – похмуро відповів Михайло. Він ще на щось сподівався.
– Добре, – спокійно відреагувала на його слова дружина і, відвернувшись, знову задрімала…
Весь день Віра жила неквапливо.
Встала, випила чашечку ароматної, свіжозвареної кави.
Заглянула в телефон, погортала стрічку, відправила кілька привітань.
Коли прокинувся син, нагодувала його сніданком і повела на прогулянку.
Погода була по-справжньому зимовою: легкий морозець, повний штиль, присипані доріжки снігом.
Додому прийшли рум’яні, щасливі та голодні.
Син із апетитом уплітав сирники.
Вдень, поки він спав, Віра приготувала бутерброди, пару салатиків, замаринувала м’ясо (завтра ж треба годувати чоловіка).
Вбрала невелику штучну ялинку, розвісила гірлянди. Їх вона особливо любила: безліч мерехтливих вогників одразу робили будинок таємничим, казковим, створювали новорічний настрій.
Малюк прокинувся, зажадав уваги до себе.
Віра читала казки. Допомагала будувати «будинок до неба» та із задоволенням дивилася мультики.
Стемніло… Вогники на ялинці засяяли ще яскравіше, ще чарівніше.
Віра продовжувала спілкуватися із сином, бічним зором спостерігаючи, як розгортаються події у знайомому новорічному серіалі…
Час невблаганно наближався до півночі.
О 21.00, як завжди, Віра поклала синочка спати…
Потім подзвонила батькам, сестрі, двом найкращим подругам. Їх вона завжди вітали телефоном: відправляти картинки близьким людям вважала неправильним…
До півночі залишалося трохи більше години.
Віра дістала улюблену білу скатертину, накрила нею журнальний столик.
І почала сервірувати стіл на… двох…
Чомусь була впевнена, що Михайло обов’язково приїде.
Адже він любить її.
Накрила стіл: олів’є, кілька видів канапе, фрукти. У духовці запікалася червона риба.
Дістала улюблену сукню Михайла.
І, глянувши на годинник, почепила назад.
“Не приїде, – подумала вона, – значить, не любить”.
Сама відкрила ігристе… Розлила у два келихи.
Ближче півночі загадала бажання:
«Так хочеться бути вільною та щасливою!»
Наступний Новий рік вона зустрічала з батьками.
