– Мамо, я пити хочу…
Віра застигла біля плити. Від цього сонного – «мамо», вона аж стрепенулася.
– Вибачте, – Марійка відсахнулася від дверей. – Я випадково.
– Стривай! – Віра кинулася слідом, залишивши котлети на сковороді. – Я компот зварила, вишневий. Як ти любиш.
– Не треба, – голос з коридору пролунав тихо. – Нічого не треба.
Гримнули двері в кімнату. Віра притулилася до стіни, відчуваючи, як зрадливо тремтять коліна. Три місяці. Усього три місяці, як вони стали сім’єю. Точніше, намагаються нею стати.
– Пригоріло щось? – у кухню зазирнув Дмитро, який щойно повернувся з роботи.
– Котлети… – Віра кинулася до плити. – Задумалася.
– Знову плакала? – він обережно торкнув її за плече.
– Ні-ні, це від цибулі, – Віра відвернулася, квапливо витираючи щоки. – Дмитрику, може, не треба було…
– Що не треба?
– Все це. Я ж бачу – Марійка переживає. І ти…
– Ану стоп, – Дмитро розвернув її до себе. – Ми вже говорили про це. Дай їй час.
– Час? – Віра гірко посміхнулася. – Знаєш, що вона щойно зробила? Назвала мене мамою. Спросоння. А потім… Ти б бачив її очі, Дмитрику.
– Марійко! – покликав Дмитро. – Ходи вечеряти!
– Не хочу! – почулося через зачинені двері
– Це не обговорюється. Щоб за п’ять хвилин була за столом.
Віра почала розставляти тарілки, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.
– Може, мені поговорити з нею? – тихо спитав Дмитро.
– Ні, – Віра похитала головою. – Тільки гірше зробимо.
Марійка вийшла рівно через п’ять хвилин. Сіла за стіл, не підводячи очей.
– Як школа? – запитав Дмитро.
– Нормально.
– А конкретніше?
– Нормально, тату. Все нормально, чого ти допитуєшся? – Марійка длубала котлету вилкою.
– Смачно? – обережно запитала Віра.
Марійка знизала плечима:
– Мама по-іншому готувала.
– Марійко! – підвищив голос Дмитро.
– Що Марійко?! Що? Марійка, Марійка, Марійка! – виделка брязнула об тарілку. – Я повинна вдавати, що все добре? Що я рада? Що мені потрібна нова мати?
– Марійко…
– Не потрібна! Чуєш? Не потрібна! У мене є мати! Є!
Вона скочила з-за столу. Віра втримала її за руку:
– Послухай…
– Не лізь! – Марійка відскочила. – Не люблю! Не люблю вас обох!
Гримнули двері. Тиша в кухні стояла така, що здавалося, можна було почути, як падають порошинки з повітря на підлогу.
– Вибач, – тихо сказав Дмитро. – Я поговорю з нею.
– Не треба, – Віра повільно сіла на стілець. – Знаєш… Двадцять років тому я сказала своїй мачусі те саме. Слово в слово.
Вона невесело посміхнулася:
– Смішно, так? Як у дзеркало дивлюся. Тільки тепер я з іншого боку.
– І що було потім? – тихо спитав Дмитро.
– Потім? – Віра замислилась. – Потім я знайшла мамині листи. І все змінилося.
Двері кімнати знову гримнули. Долинули приглушені звуки музики.
– Знаєш, – Віра подивилася на чоловіка. – Здається, настав час дістати ту саму коробку…
– Яку ще коробку? – чоловік не розумів, про що це вона говорить.
– Ту саму. З листами моєї мами до мачухи. Думаю, Марійці варто їх прочитати…
Стара картонна коробка пахла пилом і чимось невловимо рідним. Віра провела пальцями по вицвілому написі: «Для Тані».
– Я ніколи не читала їх повністю, – вона подивилася на чоловіка. – Не могла…
– А зараз?
– Зараз доведеться.
Перший конверт. Почерк мами – гострий, квапливий, наче поспішала записати кожну думку.
– Можна, я сама? – Віра відвернулася до вікна.
– Звичайно, – Дмитро поцілував її у чоло. – Я піду перевірю Марійку.
Руки тремтіли, коли вона розгортала листа.
«Люба, Таню! Дивно писати людині, яку ніколи не зустрічала. Але я винна. Часу залишилося мало, а сказати треба так багато…»
Віра витерла сльозу.
«…Моїй Вірочці буде важко. Вона вперта, вся в мене. Злитиметься, галасуватиме, гриматиме дверима. Не відступай, Таню. За цією злістю – просто злякана дівчинка, яка не знає, як жити без мами… Будь ласка, по-жіночому тебе прошу, не докоряй їй…»
Почувся гуркіт із кімнати, голос Маріки:
– Іди! Не хочу нічого слухати!
– Марійко, будь ласка…
– Тату, я сказала – іди!
Знову гримнули двері. Віра перевела погляд на листа.
«…Я знаю, ти любиш класичну музику. У Віри на столі старенький плеєр – там Вівальді, «Пори року». Вона вмикає це, коли їй сумно. Сядь поруч. Просто помовчи з нею…»
Віра заплющила очі. Згадалося: літній вечір, музика, і Тетяна – тиха, непомітна – сидить на краєчку ліжка. А вона, шістнадцятирічна, галасує:
– Йди! Ти мені не мати!
«..А ще вона обожнює полуничне морозиво. У дощ спить із нічником. Боїться грози, але ніколи в цьому не зізнається…»
У коридорі рипнула підлога. У дверях кухні з’явився Дмитро:
– Не виходить. Замкнулася.
– Я знаю, – Віра склала листа. – Дмитре, у вас є фотоальбоми? З Марійчиною мамою?
– Є. А що?
– Дістань, будь ласка.
Вона вийшла з кухні і підійшла до кімнати Марійки. З-за дверей чулася музика – щось важке, гучне.
– Марійко, – Віра притулилася до дверей. – Можна з тобою поговорити?
– Не можна.
– Тоді просто послухай. Знаєш, коли моєї мами не стало, мені було чотирнадцять. Десь так як тобі зараз.
Музика стала тихішою.
– Я не любила весь світ. Особливо татову нову дружину. Вона намагалася стати мені другом, а я… Я робила все, щоб вона пішла.
Тиша за дверима.
– А потім знайшла мамині листи. Вона написала їх перед своїм відходом – для жінки, яка стане моєю другою мамою. Вона вже знала, хто це буде. Написала, як мене любить, як все зрозуміти… Я їх тоді не прочитала. Було важко. А тепер…
Клацання замка. Двері прочинилися.
– Навіщо ви мені це розповідаєте?
Марійка стояла, склавши руки. Очі червоні.
– Тому що я зрозуміла одну річ, – Віра простягла їй листа. – Мами не йдуть назавжди. Вони залишають частинку своєї любові у кожному, хто готовий нас любити. Навіть якщо ми цього не хочемо.
– Мама… – Марійчин голос здригнувся. – Мама теж залишила листи. У скриньці. Я їх не читала.
– Принесеш?
Марійка кивнула. Віра зробила крок до дверей:
– Знаєш, у мене є полуничне морозиво. І старий плеєр із класичною музикою. Посидимо?
Вперше за три місяці Марійка посміхнулася:
– А морозиво можна у ліжку?
– Можна, – Віра відчула, як відпускає щось усередині. – Все можна…
– Мамо, а коли ти дізналася? – Марійка провела пальцем по рядках і спитала у порожнечі. – Пам’ятаю, як волосся у тебе випадати почало. Я нерозумна була, думала – це просто від процедур, що все налагодиться… А ти вже знала, так? Тож ночами й писала?
Віра мовчки обійняла дівчинку за плечі. Що тут скажеш? Як втішиш дитину, яка тільки зараз, через рік, починає усвідомлювати, через що пройшла її мама?
Вперше Марійка заговорила про маму вголос.
– У неї тоді волосся випадати почало. Я думала – це від процедур… – Марійка стиснула листа. – А вона знала. Все знала. І писала ці листи ночами.
«Сонечко моє, пробач мені. Пробач, що не зможу бути поруч, коли ти вперше закохаєшся. Коли переживатимеш невдале кохання. Коли плакатимеш у подушку…»
– Не можу більше, – Марійка відкинула листа. – Не хочу читати.
– Хочеш, я почитаю?
– Ні! – Марійка скочила. – Ви не можете! Це мамине! Тільки моє!
– Марійко…
– Ідіть! Будь ласка…
Через три дні Марійка сама вийшла до сніданку. Сіла за стіл, як нічого й не було:
– А млинці смачні.
Віра мало не випустила сковорідку:
– Правда? Я можу ще…
– Мамині були кращими, – Марійка посміхнулася краєчком губ. – Але ці теж нічого.
Тиждень пройшов майже спокійно. Марійка навіть дозволила Вірі заплести їй косу перед школою. А потім…
– Уявляєш, – Дмитро сяяв від радості, – Марійка п’ятірку з фізики отримала! Першу за семестр!
– Треба відсвяткувати, – Віра дістала з духовки пиріг. – Її улюблений, із яблуками.
– Мамин рецепт?
На порозі стояла Марійка. Очі злі, колючі.
– Ні, я…
– Навіщо? – голос тремтів. – Навіщо ви намагаєтесь її замінити?
– Марійко, ніхто не…
– Брехня! Вся брехня! – Марійка змахнула зі столу тарілку. – Думаєте, я не бачу? Коси як у мами, пироги як у мами! А тепер ще й оцінкам радієте – прямо як вона!
– Доню…
– Я не твоя донька! – Марійка розвернулася до батька. – І вона мені не мати! Досить грати в сім’ю! Мами немає! А ви… Ви просто прикидаєтеся!
Дзвін розбитої тарілки луною відгукнувся в раптовій тиші.
– Я теж прикидалася, – тихо сказала Віра. – Двадцять років вдавала, що в мене немає мачухи. Що батько не одружився вдруге. А знаєш, що найстрашніше?
Марійка застигла в дверях спиною до них.
– Коли Тетяни не стало минулого року, я зрозуміла – у мене було дві мами. А я… Я втратила їх обох.
– Брешете ви все, – але в голосі Марійці вже не було злості.
Лише втома.
– Пам’ятаєш листа? – Віра зробила крок до неї. – Де мама пише про твій перший шкільний день? Як ти плакала і не хотіла йти?
– Звідки… – Марійка побіліла. – Ви читали?
– Ні. Просто… У мене таке було. І моя мати теж написала про це. І знаєш, що? Наші мами… Вони начебто знали. Знали, що колись ми зустрінемося. І будемо так само плакати і злитися.
– А потім?
– А потім зрозуміємо, що любов… Вона не закінчується. Вона тільки росте. І від того, що ти полюбиш когось іще, любов до мами не поменшає.
Марійка схлипнула, не обертаючись:
– Я сумую за нею. Так сумую…
– Ходи сюди, – Віра спробувала обійняти дівчинку.
– Ні, – сказала Марійка і відступила. – Не зараз. Я… Я піду до себе.
І це також було правильно. Маленький крок уперед, два кроки назад. Як у танці, де ніхто не знає рухів, але всі намагаються не наступити один одному на ноги.
Вперше це сталося у листопаді.
– У неї тридцять дев’ять і три, – Дмитро міряв кроками коридор. – Може, швидку?
– Почекай, – Віра сиділа біля ліжка Марійки, змінюючи компрес. – Зараз знижу температуру.
– Мамо, – пробурмотіла Марійка. – Мені так холодно…
Віра застигла. Потім тихо накрила дівчинку другою ковдрою:
– Зараз зігрієшся, маленька.
– Я у лікарню подзвоню.
– Дмитре, не треба. Я впораюся. Правда.
Всю ніч вона сиділа поруч. Змінювала компреси, обтирала оцтом, ставила свічки, напувала чаєм з малиною, гладила заплутане волосся і без кінця міряла температуру. Під ранок температура спала.
– Віра? – Марійка розплющила очі. – Ви всю ніч тут?
– Спи, – Віра поправила ковдру. – Все гаразд.
Марійка слухняно заплющила очі. А за хвилину знову:
– Ви ж втомилися…
– Спи-спи, я потім відпочину.
Другий випадок стався перед Новим роком…
– Викликаю батьків Марійки, – голос завучки дзвенів сталлю.
У кабінеті пахло цукерками. Марійка сиділа, опустивши голову.
– Що сталося? – Віра присіла поряд.
– А ви хто? – завучка підібгала губи.
– Я…
– Вона моя мачуха, – раптом твердо сказала Марійка.
– Тоді й вас стосується. Ваша… Падчерка влаштувала сварку.
– Не сварку! – завелася Марійка. – Вони сказали… Вони сказали, що якщо моєї мами не стало, то вона була нехороша! Що хороші мами не йдуть!
Віра відчула, як похололи пальці.
– Я розумію, ситуація непроста, – завучка перебирала папери. – Але таке…
– Вибачте, – Віра підвелася. – Ви маєте рацію. Те, що сталося – це погано. Марійка обов’язково вибачиться. Але спочатку вибачтеся ви.
– Що?!
– За те, що саме ви, як завуч, допустили таке ставлення дитини, яка втратила матір. За те, що не помітили все це. За те, що зараз говорите про те, що сталося, а не про причини.
– Та як ви…
– Та ось так я! І я не піду звідси, поки не буду впевнена, що це не повториться. І так, я не рідна мати. Але я та, хто зараз захищає її дочку. Вам вирішувати – розмовлятимемо тут чи в директора.
У машині Марійка довго мовчала. Потім тихо сказала:
– Дякую.
– За що?
– За те, що захистила. Маму.
А третій випадок мало не зруйнував все…
Віра зайшла у спальню й оторопіла. На підлозі лежали уламки. Її улюблена скляна скринька, останній мамин подарунок.
– Я ненароком! – Марійка стояла в кутку, вся зіщулившись. – Я тільки подивитися хотіла… Вона так блищала…
Віра поволі опустилася на підлогу. Тремтячими руками зібрала уламки:
– Мама подарувала. За тиждень до…
– Я знаю, – прошепотіла Марійка. – У листах було… Я думала, якщо торкнуся, то ніби і її теж… А тепер…
Віра пригорнула її до себе:
– Ходи сюди.
– Ви ж тепер незлюбите мене?
– Звісно ні, – Віра пригорнула до себе тремтячі плечі. – Це просто річ.
– Але мамина…
– Мама не в скриньці. Вона тут, – Віра торкнулася грудей. – І тут, – показала на фотографію на стіні. – І в листах. І в нас із тобою.
– А моя?
– І твоя, і моя теж.
Вони сиділи обіймаючи. Дві дівчинки втратили мам. Дві жінки, знайшли одна одну.
– Знаєш, – раптом сказала Марійка. – А може, склеїмо? Разом?
– Склеїмо, звісно – Віра посміхнулася крізь сльози.
Вони склеювали скриньку третій вечір. Дмитро пропонував купити нову, але обидві відмовилися – деякі речі не можна замінити, їх можна тільки зібрати наново. Як стосунки. Як довіру.
– Тут не тримається, – Марійка подула на черговий уламок. – Може, все таки викинемо?
– Не викидають те, що можна склеїти.
– Як ви… Як ти це робиш? – Марійка відклала клей.
– Що саме?
– Знаходиш правильні слова. Завжди знаєш, як втішити.
– Я не знаю, – Віра посміхнулася. – Просто говорю, що відчуваю.
– А я все роблю неправильно, – Марійка підтягнула коліна до грудей. – То сварюся, то плачу, то кидаю тарілки…
– Це нормально.
– Правда? – Марійка підвела очі. – А чому ти тоді не кричиш у відповідь? Не ображаєшся?
Віра відклала уламок:
– Тому що я знаю – це не зі мною боротьба.
– А з ким?
– З відчаєм. Зі страхом. З почуттям провини.
– Провини?
– За те, що живеш. За те, що іноді забуваєш сумувати. За те, що можеш сміятися, коли мами більше нема.
Марійка здригнулася:
– Звідки ти…
– Я ж була такою ж. Пам’ятаєш?
– Розкажи.
Віра помовчала, збираючись із думками:
– Знаєш, що я зробила у свій перший день народження після маминого відходу? Влаштувала істерику. Тому що татова нова дружина купила мені такий торт, як робила мама.
– І що вона?
– Обійняла мене. Сказала – давай разом поплачемо. А потім приготуємо інший торт. Зовсім інший.
– А ти?
– А я втекла. Тоді не зрозуміла, що вона не намагалася замінити маму. Просто хотіла бути поряд.
Марійка взяла наступний уламок:
– Знаєш… Я ж той пиріг з яблуками… Він справді смачний був.
– Дякую.
– Але я не могла… – Марійка проковтнула. – Наче віддаю її, розумієш?
– Розумію.
– А можна… – Марійка зам’ялася. – Можна я розповім про неї? Якою вона була?
– Звісно.
– Тільки… Ти теж розкажи? Про свою маму? І про мачуху теж.
Віра кивнула:
– Давай тільки зроблю чаю.
– З малиною?
– З малиною. І з маминим печивом.
– З яким?
– З яким захочеш, – Віра посміхнулася. – У мене два рецепти. Від двох мам.
Марійка встала:
– Я з тобою. На кухню. Допоможу?
– Звичайно, я без тебе не впораюся.
Вони проговорили до півночі. Про мам – рідних та названих. Про перші дні без них. Про сни, де вони живі. Про фотографії, які важко переглядати. Про пісні, які вмикали разом. Про рецепти, записані рідним почерком.
А вранці Марійка вийшла до сніданку з двома конвертами:
– Я вирішила… Можна ми разом? Листи. Мамині.
Віра обійняла її за плечі:
– Можна, рідна. Все можна.
Листи пахли парфумами. Ледве вловимий аромат – відлуння минулого життя.
– Я перша почну? – Марійка розправила листок.
«Улюблена моя дівчинко…»
Голос здригнувся. Віра взяла її руку:
– Хочеш, я?
– Ні. Я повинна сама.
«Улюблена моя дівчинко! Пробач мені за те, що не встигла навчити жити без мене. Знаю, буде важко. Знаю, будеш злитися – на весь світ, на тата, особливо якщо він зустріне іншу жінку. Це нормально, люба. Злись. Плач. Тільки не закривайся.
Я хочу, щоб ти знала – мама може бути не одна. Ні, не лякайся, ніхто не займе моє місце. Воно завжди буде твоїм, у серці. Але поруч може з’явитися людина, яка тебе полюбить – іншою любов’ю, своєю. Дозволь їй бути поряд. Не для мене – для себе.
Пам’ятаєш, як у дитинстві ти боялася, що якщо полюбиш цуценя з притулку, то віддаси пам’ять про нашого старого песика? А потім зрозуміла – серце вміє рости. У ньому завжди знайдеться місце для нової любові…»
– Не можу більше, – Марійка пригорнулася Вірі в плече. – Дочитай ти.
«Я не знаю, хто вона буде – жінка, яка зайде у ваше з татом життя. Але я знаю – вона любитиме тебе. Може, незграбно. Може, не так, як я. Але щиро. Дай їй шанс, рідна. Дай шанс собі – бути щасливою.
І ще. Коли буде дуже важко, відкрий коробку на верхній полиці. Там альбом із твоїми дитячими фотографіями. Я підписала кожну. Це наша історія з тобою. Вона не закінчиться, доки ти пам’ятаєш.
Цілую тебе міцно-міцно. Вічно твоя, Мама.
– Я не знала про альбом, – Марійка витерла сльози. – Стільки часу минуло, а я…
– Хочеш, разом подивимося?
– Потім. Спочатку твій лист.
Віра дістала конверт:
– Я ніколи його не читала. Не могла.
– А зараз?
– Зараз… Зараз час настав.
«Вірочко, доню! Коли ти це прочитаєш, я вже не зможу обійняти тебе, втішити, підказати. Але я хочу, щоб ти знала – мама завжди поруч. У музиці, яку ми любили. У книгах, які читали разом. У твоїй посмішці, так схожій на мою.
Я знаю, ти звинувачуватимеш тата, що все так сталося. Він звинувачує себе ще більше.
Але вона має право на щастя. І ти також. Я хочу, щоб ти знала – я повністю схвалюю вибір тата. Тетяна – хороша людина. Вона намагається стати мною. Вона просто хоче любити тебе – своєю любов’ю, бути поруч – по-своєму.
Знаєш, про що я шкодую? Що не побачу, як ти станеш мамою – рідною чи названою. Але я точно знаю – ти будеш чудовою. Тому що вмієш головне – любити, незважаючи на все. Прощати, незважаючи на образи…»
– Вона ніби знала, – прошепотіла Марійка. – Про нас із тобою.
– Мами завжди знають, – Віра пригорнула її до себе. – Обидві наші мами.
– І що тепер?
– Тепер житимемо. Разом.
– А можна… Можна я теж почитаю твої листи? І альбом покажу?
– Звісно. Тільки…
– Що?
– Давай спочатку морозиво з’їмо. Полуничне. У мене є.
Марійка посміхнулася крізь сльози.
– Як мама любила. Як обидві наші мами.
Вони сиділи на кухні, їли морозиво з однієї вазочки і читали листи – рядок за рядком, долю за долею. А десь там, нагорі, дві мами посміхалися, дивлячись на своїх дівчаток.
…Через рік.
– Віро! – почувся голос Марійки з кімнати. – Де мій синій светр?
– У сушці! Я випрала!
– Знову? – Марійка забігла на кухню. – Я ж хотіла в ньому завтра…
– Тому й випрала. Там пляма від кетчупу була.
Марійка сіла на стілець.
– Ти просто як… – вона осіклася.
– Як мама? – м’яко підказала Віра. – Це нормально.
– Просто я раптом згадала – вона теж вічно прала мої речі без дозволу.
– І ти теж обурювалася?
– Ще гірше, – Марійка хмикнула. – Одного разу навіть дверима гримнула.
– Усього один?
– Гаразд, два. Або три… – вони засміялися.
На столі задзвонив телефон. Марійка схопила його:
– Тату? Що? А, точно, ключі в куртці… Ні, в синій… Так, яка в коридорі.
Віра помішувала суп, крадькома спостерігаючи за падчеркою. Рік тому це слово – “падчерка” – здавалося чужим, холодним. Тепер… Тепер просто факт. Як і “дочка”, “батькова дружина”, “наша родина”.
– Віро, – Марійка підійшла ззаду, обійняла за плечі. – А що на вечерю?
– Суп із фрикадельками.
– Як… – знову затнулась вона.
– Як твоя мама робила? Ні, це бабусин рецепт. Мамин – мій суп був учора, з грибами.
– А я й не помітила.
– Помітила. Просто тепер це не зачипає – що я готую мамині страви.
Марійка кивнула:
– Знаєш, я сьогодні альбом дивилася. Той самий.
– І як?
– Вперше не плакала. Навіть усміхалася. Мама там така смішна – у червоному комбінезоні…
– Покажеш?
– Увечері? З какао?
– І з зефірками?
– А ти знаєш інший спосіб пити какао? – Марійка пирхнула зовсім як мати.
Віра дивилася на неї – таку схожу на свою маму і таку іншу. Свою. Рідну.
– До речі, – Марійка дістала чашки. – Я тут подумала … Можна я називатиму тебе «ма»? Не мамою – це тільки вона. Але ма – це інше. Наче своє.
У Віри перехопило подих:
– Можна, сонечко. Все можна…
– Тільки не плач! Бо я теж почну, а мені ще уроки вчити.
– Які уроки? Субота ж.
– Ось! – Марійка помахала пальцем. – Прямо як мама! Вона теж завжди знала, коли я брешу.
– Значить, правильно виховала.
Увечері вони сиділи обійнявшись на дивані. Старий фотоальбом, дві чашки какао, зефір на блюдці. Дмитро задрімав у кріслі, посміхаючись у сні.
– Дивись, – Марійка перевернула сторінку. – Тут ми з мамою на морі…
– А в мене схожа є, – Віра дістала свій альбом. – Той же ж пляж, уявляєш?
– Покажи!
Два альбоми на колінах. Дві історії, пов’язані в одну. Дві мами, які живуть у пам’яті. І дві дівчинки, які навчилися любити одна одну.
– Ма, – сонно пробурмотіла Марійка. – А давай завтра твої улюблені сирники приготуємо?
– Із родзинками?
– Як ти любиш. А потім мамині – з ваніллю.
– Домовилися.
Марійка вже засинала, коли прошепотіла:
– Знаєш, вони б подружилися. Наші мами.
– Звичайно, – Віра поцілувала її в маківку. – Вони ж вибрали нас один для одного.
За вікном ішов сніг – перший цього року. Десь у шухляді столу лежали листи – мамині, ті які бережно зберігалися, але які більше не були такі сумні.
На стіні були фотографії – всі разом, в одній рамці. А на кухні в склеєній скриньці зберігалися рецепти – від обох мам, написані різними почерками, але руками, які однаково люблять.
Віра накрила пледом Марійку, яка заснула:
– Спи, рідненька. Ми поряд. Усі ми…
