– Мамо, чому б тобі не попереджати мене про те, що ти приїдеш? У тебе завжди так багато багажу, куди це мені все діти, – сказала вона голосом, повним засудження та образи, а не подяки.
– Так там тобі все. Все домашнє, натуральне, своє.
Віра Миколаївна зітхнула та сіла на кухні. Подорожі ставали дедалі важчим, і вона більше не могла відновлюватися рік у рік. Троє дітей стали дорослими та самостійними, залишили батьківський будинок. Кожен мав своє життя. Часу на своїх старих батьків зовсім не знаходили.
Старший син уже кілька років живе в Англії. Він давно сімейна людина. У самого вже троє дітей. Щоправда, часу на те, щоб привезти онуків батькам – зовсім не знаходили, лише скидали їхні фото та відео. Деколи навіть не було часу на спілкування по телефону або через інтернет. Навіть міг забути про дні народження батьків, не привітавши. Щоправда, згадує лише через кілька днів. І скільки б батьки не просили привести їм онуків, то син завжди відкладав це через зайнятість.
Середній син живе у Харкові. Крім того, він одружений, виховує сина та доньку. Дзвонить, звичайно, рідко, а привозив онуків уже останній раз давним-давно. Що ж принаймні він не забуває.
У сім’ї молодшу доньку завжди любили особливо, вона була улюбленкою. Живе вона зовсім неподалік батьків, теж є маленький синок, але особисте життя зовсім не складається. Батьки допомагали виховувати і вирощувати малюка, доки він не став старшокласником, виховання онука лежало майже повністю на плечах її батьків. Потім вона оселилася у місті, забрала сина, та її батьки стали майже непотрібними. Вона зовсім перестала ходити до батьків і брати із собою їхнього онука. Заміж так і не вийшла, а батько дитини пішов, як тільки дізнався про її вагітність.
Поруч знаходиться лише один онук, але з ним можливості спілкуватися немає. Звичайно, бабуся дуже сумує і почувається самотньою, адже телефон живого спілкування не замінить, та й усі вони кудись поспішають і завжди зайняті, часом навіть не відповідаючи на телефонні дзвінки протягом декількох днів.
Багато разів хотіла сходити у гості, відвідати дітей та онуків, але донька завжди знаходила привід для відмови. Тут Віра Миколаївна не витримувати: вирішила зібрати валізи та приїхати без попередження. Адже в той момент бабуся й не думала, що буде небажаним гостем. Дідусь теж хотів поїхати, але у він занедужав, тож вирішив залишитися вдома. Бабуся явно відчувала втому від подорожі, але тільки родичі все одно були похмурі.
– Мамо, ти сказала про поїздку в останню мить. А що, якби я поїхала у відрядження? У будинку стоїть порожній холодильник, нічого не приготовлено. Із Сергієм легко, йому грошей дала, то він замовить собі готову їжу.
– Оксано, не свари мене. Ми з батьком до кінця не розібралися з цими телефонами. Ти не відповідала на телефонні дзвінки, тож написали повідомлення. Ми дуже скучили за вами.
– Щось із батьком, інакше чому такий поспіх?
– Нічого страшного. Просто тиск майже завжди високий.
Почувся звук вхідних дверей. Прийшов Сергій. Він явно був не в настрої, бо мама обіцяла його забрати, а врешті-решт йому довелося їхати автобусом. Віра Миколаївна попри відсутність сил побігла обіймати онука.
– Який великий! Ти вже стаєш вище за нас.
– Бабуся, відпусти, – сказав буркочучи онук, але все одно з усмішкою на обличчі
Оксана накрила стіл. Родина повечеряла. Після вечері жінка пройшла оглянути будинок: меблі були дорогими і гарної якості, а також удосталь було побутової техніки. Ніхто нічого не потребував.
– Мамо, а ти надовго до нас? – поспішно спитала дочка.
– Я вже набридла? Не надовго, господарство та діда одних не залишиш.
– Якраз у розпал сезону у нас проблема з квитками, тож завтра я схожу і куплю.
Віра Миколаївна погодилася, що залишалося робити, коли вже натякають, що не варто затримуватися. Увечері всі разом дивилися відео та фотографії Сергія та його здобутків. Віра Миколаївна попросила кілька фотографій для дідуся, адже він теж скучив за онуком.
Протягом чотирьох днів Віра Миколаївна намагалася готувати обіди та вечері, але це була помилка, адже всім усе не так: то надто жирно, то не смачно. Онук уже мав свій власний смак і не збирався підлаштовуватись під інших. То вирушав на прогулянку з друзями, то закривався у кімнаті та грав у комп’ютерні ігри. Оксанка поверталася додому пізно або знову йшла ввечері. Бабуся розуміла, що їй давно дали тут зрозуміти, що її компанія нікого не цікавить і вона стала тут зовсім непотрібною.
Останньою точкою стала розмова, випадково почута, коли у доньки були нещільно зачинені двері: Сергій цікавився у мами, коли бабуся повернеться до себе додому, скаржився на те, що втомився відповідати на її нескінченні запитання, друзів не запросити.
Після цих слів на очах Віри Миколаївни виступили сльози. Жінка негайно зібрала свої речі та спробувала піти.
– Мамо, куди ти зібралася? Квиток лише на завтра
– Квиток можна поміняти. Якщо я тут такий небажаний гість, то й затримуватись не збираюся. Ми з батьком тебе не так виховували.
Виявилося, що поміняти білет так і не вдалося. Бабуля, загорнувшись у свою хустку, розмірковувала на самоті:
– Чому так виходить, що якщо ставитися до своєї дитини від щирого серця, з усією душею, вона більше не потребуватиме вас і завдасть вам неприємностей? – запитала тихо-тихо бабуся. Відмовляли собі майже все своє життя, щоб віддати все дітям, а тепер зовсім стало зайвим.
Увечері Віра Миколаївна вирушила додому. Чоловік радів, як дитина. Продовжував ставити запитання, цікавлячись як там онуки, та й сама дочка. Тільки от відповідати Вірі Миколаївні не було чого.
– Все було добре. Мені надали такий привітний прийом, що я не хотіла їхати. Я ледве дісталася додому.
Чоловік дуже чекав на Віру. Він дуже сумував за дружиною. Це те, що нам потрібно одне від одного у старості. Можливо, доведеться змиритися з докорами совісті і звільнити дитину, щоб вона могла жити так, як хоче її душа.
