Черговий вихідний у Олі не задався з самого початку, а коли перестав працювати телевізор, навіть розплакалася. Вийшла з дому, щоб провітритися, і на вхідних дверях у під’їзд побачила оголошення, в якому майстер по ремонту телевізорів пропонував свої послуги.
Михайло прибув швидко – він жив недалеко і був вільний. Незабаром телевізор знову працював, а Олі на знак подяки (від грошей молодик відмовився) пригощала його чаєм на своїй затишній кухні.
Вони навіть не помітили, як зблизилися. Обидва були вже зрілими людьми, обом виповнилося по 30, тому невдовзі Михайло перебрався до Олі (у неї була однокімнатна квартира), а ще за кілька місяців вона зрозуміла, що вагітна. Весілля не відкладали, і Оля була на сьомому небі від щастя.
Жити стали у матері Михайла Віри Іванівни у великому приватному будинку із всіма зручностями, і стосунки зі свекрухою складалися добре.
Молода дружина була вмілою господинею, ласкавою дружиною та поступливою невісткою для Віри Іванівни. Коли народився первісток, всю себе віддавала дитині. Віра Іванівна, бачачи таку самовідданість, допомагала як могла.
Синові було років зо два з половиною, коли Оля відчула, що чоловік віддаляється. Він не поспішав додому, часто затримувався на роботі, посилаючись на те, що багато заявок на ремонт. Телемайстр був хорошим, що називається, нарозхват, так що зайнятість спочатку не дивувала. Але незабаром його поведінка почала насторожувати.
А одного разу, повернувшись раніше, ніж звичайно, Михайло заявив, що Оля має піти у свою квартиру, — він полюбив іншу жінку і приведе її до себе як господиню. Заплакавши, молода жінка почала збирати речі.
Розмову чула свекруха Віра Іванівна. Рішуче увійшовши до кімнати, відсторонила Олю і, дивлячись синові в обличчя, сказала:
– Ось що, мій любий. Вона нікуди не піде, і тут іншої жінки не буде. Хочеш іти — йди, але більше я тебе сюди не впущу.
Михайло спробував щось сказати, проте мати не слухала — розвернулась і пішла до своєї кімнати. Чоловік закрився в залі, і Оля чула, як довго про щось говорив телефоном. Вона не могла знайти собі місця і, попросивши свекруху побути з дитиною, вискочила надвір.
Витираючи сльози, що котилися градом, несподівано для себе вирушила до телемайстерні, де працював чоловік. Там була лише адміністратор, її знайома. Побачивши заплакану Олю, все зрозуміла. Поставила чай і почала розповідати.
У майстерні одразу помітили, що Михайло захопився продавщицею з магазину електротоварів. Його засуджували, але сказати дружині не наважувалися. А жвава продавчиня, вона була розлучена і ростила сина, не збиралася упускати свій шанс.
Вона буквально без кінця дзвонила, постійно запрошувала до магазину за запчастинами, і нові відносини затягували його. Так прийшло рішення розлучитися з Олею.
Що переважило (слова матері чи ще щось), Оля не знає, але Михайло залишився у родині. Зв’язок із продавщицею швидко зійшов нанівець (напевно, заслуга матері, яка зустрілася з розлучницею), їхні подружні стосунки, хоч і поступово, налагодилися.
Через три роки у сім’ї з’явився другий син. Оля з Михайлом разом вже багато років, а два роки тому у сім’ї відбулися одразу дві події — у старшого сина народилася дитина, і вони закінчили ремонт. Добудували другий поверх будинку і з радістю няньчаться з онуком-первістком.
