Віра виховувала дітей одна – чоловік пішов, коли народився молодший син, Андрійко, і їм одразу заявили, що він у них буде, як то кажуть – особливий.
-Це ти все винна! Не вслідкувала десь, – виговорював чоловік Вірі. – От і розбирайся з цим усім сама!
І Віра розбиралася. Жінка влаштувалася прибиральницею, і коли старший син Михайло приходив зі школи, вона залишала його з Андрійком і бігла на роботу.
А ще їй допомогла подруга – віддала їй швейну машинку, і Віра брала замовлення додому. Нічого, якось справлялася…
Андрійко був хорошим хлопчиком, так, може не особливо кмітливим, але смішним і славним.
До того ж, старший син цілком урівноважував цю життєву несправедливість – вигравав олімпіади з математики, був чемпіоном з шахів і взагалі маминою гордістю.
Віра намагалася не виділяти Михайла, але з іншого боку – як тут не виділяти, якщо син був таким розумником.
Він і гроші почав рано заробляти, забезпечувати себе – і книжки сам собі купував, і музичні диски, і ще щось, в чому Віра не розбиралася.
Молодший більше витрачав гроші – з кожної пенсії вона виділяла синові на кишенькові витрати, щоб він міг купувати собі цукерки і чіпси. Що там ще могло його цікавити.
Щоправда, з ним завжди відбувалися якісь історії – то черевик загубить, то обміняє новий ліхтарик на порожню коробочку, в якій живе невидимий чоловічок…
У такі моменти Віра сплескувала руками і говорила:
-Який же ти в мене довірливий!
Віра дуже пишалася своїми синами, такими різними, але чудовими хлопчиками – старший був її надією та опорою, а молодший втіхою, що аж до старості вона буде комусь потрібною.
Але, як і будь-якій іншій жінці, їй хотілося зустріти свою половинку, не вічно ж про колишнього чоловіка сумувати. Але коли когось зустрінеш, якщо хата, робота, магазин? І так по колу…
Вона не одразу звернула увагу на цього чоловіка. Був він тихий, безбарвний, навіть описати його було б складно.
Він приходив до неї підшивати штани та піджаки, зріст у нього був нижчий за середній, а посада, мабуть, вимагала костюма.
Він завжди справно платив, а потім уже став і коробку цукерок приносити або пакет із фруктами.
Віра давно не отримувала ні від кого знаків уваги, а коли розмовляла з ним, зрозуміла – за цією непримітною зовнішністю ховається добре серце та розум.
І ось він покликав Віру на побачення. Так і сказав:
-Я можу запросити вас сьогодні на вечерю?
Віра розгубилася – вона на побаченнях вже стільки років не була, що й забула, як це буває. Але відмовитися не змогла – почервоніла, як школярка, і пообіцяла прийти.
Добре, що сьогодні був вихідний, і Михайло вдома був, щоб за Андрійком подивитися.
Сукня підходяща у Віри була – вона, як відчувала, купила на розпродажі шифону і пошила собі легку квіткову сукню. А ось черевики…
Туфлі були, мʼяко кажучи, далеко не нові. Вона витягла їх із коробки з великою надією, приміряла і розплакалася.
-Каблук відвалився, підошва їсти просить… І як у таких туфлях на побачення йти? – сумно думала вона.
Сини прибігли до неї, почувши що вона плаче, почали розпитувати. Довелося Вірі їм усе пояснити.
Михайло взяв туфлі в руки, уважно роздивився їх, трохи подумав, а потім сказав:
-Ну, тут нічого страшного – будь-який хороший майстер впорається з такою проблемою. У нас у районі три майстерні.
Перша в сусідньому будинку, там працює один старий, він бере втридорога, тим більше, якщо дуже терміново, триста гривень захоче, не менше.
Друга майстерня – через дорогу. Там працює ціла сім’я, троє братів. Візьмуть недорого, але зроблять аби як.
Якщо кавалер запросить тебе на танець, може статися недобре з туфлями.
Так що ідеальний варіант, це третя майстерня – дві зупинки на автобусі, ціна помірна, якість відмінна.
Якщо вийдеш зараз, навіть волосся встигнеш потім накрутити.
Віра сплеснула руками – який у неї все ж таки розумний син!
Андрійко теж взяв у руки старі туфлі матері, покрутив їх трохи, потім повернув і пішов у свою кімнату.
Віра тим часом уже накинула плащ і взувала кросівки, щоб бігти у взуттєву майстерню.
Молодший син вийшов зі своєї кімнати і простяг матері якусь коробочку.
-Що це? – здивувалася Віра.
-Купи нові туфлі, мамо, – сказав він.
Віра відкрила коробочку і ахнула! Там рівненьким стосом лежали гроші! Багато грошей… Одного погляду вистачало, щоб зрозуміти – на нові туфлі точно вистачить.
Вона здивовано глянула на сина і нарешті запитала:
-Звідки це?! Звідки стільки?!
-Я назбирав, – усміхнувся Андрійко. – Бери, мамо, треба тобі нові туфлі…
Ніколи в житті Віра не плакала так гірко, і ніколи не була такою щасливою водночас.
Головні речі може зрозуміти будь-хто, для цього не потрібен великий розум. Потрібне тільки добре серце…
