– Не зрозумів! Я що мало заробляю? Не могла привести себе до ладу?
— Не могла, Вітю. Андрійко заслаб.
— Я людина дії, а ти людина лінощів! Все, це кінець, Олю. Я так більше не збираюся жити. Тобі взагалі все жіноче ніби чуже. Яка ти стала, не бачиш чи що? Так он же ж воно дзеркало – подивися, — сухо сказав Віктор і поставив валізу на підлогу.
— У мене не було часу, Вітю. Я й справді не змогла, тільки купила кілька речей. Смачно приготувала… Ти що?
— Хочу приїжджати додому до дружини. Коханої, поки що. Поки що коханої. Де вони?
– Сплять. Вже десята. Вітю, я так більше не можу.
Віктор спохмурнів і сів на пуфик, почав знімати черевики. Втомлено глянув на неї – стоїть біла, хвостик розтріпаний, очі, як блюдця… Ні помади, ні блиску… Нічого не лишилося… Сірість одна.
– Олю, я заробляю гроші для вас, не для себе. Я вірний, але що ти мені пропонуєш? Ще зачекати? Ще? Скільки ще?
— Отака я, — заявила Ольга. — Моїх батьків немає поряд, твоїх також немає поряд. Ти вдома майже не буваєш, а коли приходиш, відправляєш мене кудись, а я не хочу. Я вдома хочу сидіти з нашими дітьми, виховувати їх. Більше нічого не хочу поки що.
— Всього один вечір на тиждень я хочу бачити з собою дружину… Я багато чого просив? Ми домовилися. Ти знала, що я приїду. Десята година.
Одним словом, я зрозумів, що ти це спеціально. Стоїш, он ніяка вся…
– Сам ти такий! – підвищила вона свій тонкий голос. — Я – мати!
– Все я зрозумів. Мати… Давай, мамо, живи тоді одна. Я поїхав назад. Передумаєш, подзвониш… Мати. Мені не потрібна мати! Мені потрібна моя дружина!
Всередині Віктора вирувало обурення. Він не дивився в обличчя дружини, вона відвернулася і пішла в кімнату.
– Я йду Олю. Ти чула? Аліменти будуть великі, на всіх вистачить.
Вона не відповіла. Віктор відчинив двері, потім знову зачинив і покликав:
– Олю підійди сюди, щоб я їх не розбудив.
Вона підійшла і притулилася до одвірка. Волосся було розпущене. Коротке, але розпустила, і губи нафарбувала.
– Ти спеціально. Я так і знав.
— Щоб ти їх не розбудив, іди. Я житиму з ними. Мені потрібен чоловік поруч, а не такий… Ти образив мене.
– Чим?
– Словами. Я хочу жити з дітьми, а ти живи, з ким хочеш.
— Якби ти мене любила, то одразу так зустріла б. Хоч би знак подала, що рада, як чоловікові, як мужику.
— Якби ти мене любив, ти таке перед від’їздом не сказав би. Іди, Вітю.
– Думаєш, це вихід?
– Вихід.
– А виховання? Без батька зростатимуть?
— Вони й досі без батька. Поки маленькі… А потім почують як ти мене не любиш, ще гірше стане….
Якби в них був інший батько, який би грався із ними і купав частіше, аніж раз на місяць… Який приходив би і гуляв… Я б кинулася йому в ноги… Мабуть. А ти… йди, Вітю, — Ольга пішла в кімнату і вимкнула світло.
– Я подивлюся, як ти знайдеш! Невдячна! — сказав Віктор і вийшов із хати.
Він втомився. Був на роботі, одні мужики і кухарки в їдальні – жінки миловидні усміхнені.
– У всіх діти, але вони мають сили любити чоловіків! — сказав собі вголос Віктор і вийшов з під’їзду.
Надворі було темно, порожньо, холодно. Закинувши валізу в багажник, звідки він щойно її діставав, він сів і почав пошук готелів. Потім махнув рукою і сказав:
– Мати!
Від матері було два пропущені дзвінки тиждень тому. Він не передзвонив, замотався, та й не хотілося. Ну, що вона скаже?
– Вітю, як справи? Як у Олексія справи, як Андрійко? А Оля там справляється? Подзвоню, скажу, що Оля з чоловіком не впоралася. Розлучилися. Досить… Вона прикидається спеціально, щоб я взагалі охолов. Всі розмови тільки про каструлі, приготування, прання…
Мати не відповіла.
– Поїду, гляну, як там у неї. Заразом розповім останні новини.
Матір Віктор ретельно уникав, вірніше він привозив їй продукти, запитував про здоров’я, але в квартирі було, як на старому горищі або в коморі, а годувала вона несмачним борщем Бог знає на чому звареним. Тому він уникав і просто ненадовго забігав.
У животі голосно забурчало.
– Добре, нехай буде борщ.
Віктор не їхав, сидів і чекав перед своїм будинком. Подивився на вікна – темні. Дружина світло не увімкнула, і йому не дзвонила, як минулого разу: – Вітю, повернися.
– Дружину люблю. Поки що люблю. Але що вона робить зі мною? Сама ж на ліво відправляє. Сама.
А я не можу. Ось така я людина… Не можу. І не хочу. Потрібно розлучатися, жити більше так неможливо…
Уникає вона мене. Вже три роки точно уникає. Так жити не можна.
Мати жила не надто далеко на машині по прямій, у годині їзди. Зайшов він у стару п’ятиповерхівку, на четвертому поверсі зупинився. Запах у під’їзді стояв знайомий, свій. Не сказати, що зовсім неприємний, якийсь із дитинства знайомий.
– Хто? Хто там? — пролунав старечий голос. Тонкий такий.
– Я, мамо. Відкрий. На телефон не відповідаєш – я приїхав.
– Хто? — недовірливо запитала мати.
– Син твій, Віктор. Відкривай.
Мати, затихла, відключила домофон, не відчинила.
– Почалося. Спати вляглася, а світло ж було.
Віктор зачекав і знову подзвонив.
Тут його мобільний ожив:
– Вітю. Це мама. До мене вночі хтось дзвонив і сказав, що це ти.
— Спала, чи що?
– Ні, телевізор дивилася. А ти що мені не подзвонив? Я думала ти на заробітках, ти ж поїхав… Довелося Олечці дзвонити…
— Мамо, це я приїхав, відчини.
– Як приїхав?!
– Ось так. Приїхав. Відкривай, зараз ще раз подзвоню по домофону.
На цей раз мати відкрила.
Вийшла зустрічати, накинувши шаль.
– Привіт мамо. Ти впізнала мене взагалі?
— Синочку, звісно. Звісно впізнала. Я на тебе просто не чекала. А ти що, на хвилиночку? Повз проїжджав?
– Ні. Пустиш?
– Ти зайдеш? Ой, Господи. Заходь, швидше. Змерз чи що? З роботи й одразу до мене? А Оля там чекає… Так ти зателефонуй їй, скажи у матері побудеш і поїдеш. Тільки хай спати лягає, діти рано прокидаються.
Обличчя матері одразу засяяло. Вона швидко дістала картаті чоловічі капці і поклала перед Віктором:
– Ось, твої, тобі купила. Нові. У мене холодно, одягай. Одягай, кажу, підлога холодна!
Вона заметушилась, пішла на кухню, увімкнула світло.
Потім наче згадала щось і підійшла. Допитливо подивилася:
– Що трапилося?
— Що трапилося… Вирішив заїхати. Ось… колесо спустило, сюди ближче. Завтра вранці поїду.
— Олечці дзвонив?
– Олечка в курсі. Мамо, досить питань.
– Вітю. Ну ж бо!
– Що “ну ж бо”?
Мати заплющила очі, потім, впоравшись із хвилюванням ще раз, вже суворо повторила:
– Ну ж бо! Розказуй матері!
— Нема що розказувати. Дай пройду, руки помию. Тільки–но приїхав. Серйозно, мамо.
— Гаразд, іди, мий. Рушник зараз дам.
Голос у матері став строгим, як він пам’ятав у дитинстві.
Дочекавшись, поки вона піде по рушник у кімнату, Віктор оглянув ванну. Скрізь іржа, полежати відмокнути точно не вдасться. Він швидко вимив руки дешевим милом, провів по обличчю – неголена щетина.
Почав замовляти вечерю – доставлення знайшов швидко.
– Валіза залишилася в машині, треба б сходити…
Їсти розхотілося. Мати чатувала біля ванни, її добре знайомі блакитні очі дивилися серйозно і насторожено.
– Що? — спитав Віктор і посміхнувся.
— Ти що надумав?
— Я нічого не надумав. Мамо, ходімо, чаю налий… Пити хочу.
— Руки помив?
– Помив.
— А язик свій з милом помив?
— Мамо, перестань, я вже дорослий дядько.
— Я дам тобі, дорослий дядько! Ти, питаю, язика мив?
— Так, ми посварилися. Трохи. Все нормально.
– Я тобі влаштую, нормально! Я тобі… Ти що ж такий, у батька…
Він теж усе життя отак наговорить, усім погано зробить, а потім ходить, як ніби нічого й не сталося. Ласкавий такий.
Ти що це? Йди додому швидко! Швидко йди кому сказала! Двоє дітей у тебе, а ти все… Нісенітницями займаєшся! Іди, сказала, додому. Олечку любиш, що ти показуєш із себе!
— Мамо, не сварися. Я так втомився…
— Ти ще не знаєш, що таке втомлюватись! У мене вас троє було і всі по черзі слабі були. Я без батька твого, то взагалі б… Ану йди додому швидко!
— Не любить вона мене, мамо…
— Це хто тобі таку пісню наспівав?
– Я сам зрозумів. Хочу приїжджати додому до дружини.
– Той хто не любить, так ласкаво про тебе не говорить, і страви на твій смак не готує, і сорочки тобі не прасує! Була я у вас… Бачила все. І як вона хапається, тобі все подає. І як ти на неї голодним поглядом дивишся, як волосся її торкаєшся. Іди додому і сам, все сам. Скромна вона в тебе і гарна. Оля наша.
— Зараз мені не треба додому. Дай відійти.
— У сім’ї душа живе, поки ти, Вітю, язик свій чиститимеш. Тобі на роботі дісталося, ти приходиш і приносиш додому. Точно, як твій батько. Я ж зрозуміла до сорока років, а до того… Виставляла його. Тільки ти, Вітю, за батька хапався і дивився на мене. А я шкодувала. Але кохала, кохала вас усіх. І Оля кохає.
– Самі розберемося.
— Ти що ж, — сказала вона з несподіваною усмішкою. – Оля дуже любить тебе, я знаю.
— Звідки, мамо? Звідки? Ви ж не спілкуєтесь.
– Ми? Я майже кожен день дзвоню або чекаю її дзвінка. Всі новини розкаже, здоров’я побажає, дасть послухати Андрійка й Олексія, розповість, як там у садочку. Ми і гуляли… Вона приїжджала до мене з дітьми. Сяде на електричку і до мене. Увечері додому.
Подзвонили в домофон – доставили їжу.
Віктор відкрив, сумно подивився в пакет і сказав:
– Мамо, ти взагалі довго не спиш?
– Я? Та о дванадцятій – пів на першу лягаю і ще трохи дивлюся телевізор.
— Поїхали до нас, мамо? Я й справді наговорив всього… Ользі прикро стало. Я ж люблю її. Хочеться мені трохи теж щастя… А вона, щось… Як спеціально…
Мати з радісним блиском в очах почала збиратися. Одягла нову кофту, забравши етикетки, склала чистий халат, дістала пакет, почала шарудіти.
– Я готова!
– Так швидко?
— А що мені? Побачу онуків, Олексія на руках потримаю, його я зможу підняти. Скоро теж виросте і не потягаєш. Вітю, ти ще квіти купи і цей… Зефір… Вона любить тебе. Витю, ну як ти синку? Агов, синку… Ти що в мене, чи плачеш?
– Ні. Ходімо на вихід!
— Ех ти мій бідний. Мишко в мене пішов, Славко теж у мене, а ти, Вітю – в батька. Ну, нічого, нічого. Батько наш теж добрий був, дорога наша людина. Працював багато, сварився.
Але було в нас все краще і краще. І у вас все буде! Щастя буде.
Ти всі слова назад забери, всі. Похвали, спробуй, скажи як смачно. Скажи, що гарна. Адже ж вона в тебе така гарна.
Поки їхали додому, очі матері тепло мружились від світла фар зустрічних машин.
Під’їхали до будинку.
Віктор обернувся і зустрівся з очима матері. Вони світилися розумінням, як у дитинстві. Викличуть бувало її в школу – очі світилися переживанням, додому прийде – строгістю. А спати лягаєш – добром і розумінням.
Віктор з матірʼю тихенько зайшли квартиру. Діти спали в кімнаті, а Оля заснула на кухні, сидячи, опустивши голову на складені руки.
На столі стояли страви – запечена картопля у сметані з часником, гриби з духовки з сиром, фаршировані, відбивні в паніруванні і два салатики. Чекала. Готувалася…
Віктор гірко зітхнув і обережно підняв її на руки.
— Люба, пробач мені. Я наговорив… Пробач, кохана. Я віднесу тебе, спи, спи…
Ольга прокинулась і спочатку не зрозуміла, що відбувається.
— Я не спеціально… – нарешті сказала вона. – Я на годинник не подивилася, навіть у душ не встигла. Витю… Ти мене таку любиш?
– Дуже. Дуже кохаю. Кохаю… Олечко… І наших дітей люблю.
– Я теж.
— Олю я маму привіз, переживав, не вибачиш. Ти спи, я до дітей підійду. Ти відпочинь.
– Квартира велика, дві кімнати, вітальня простора, коридор у якому ми сварилися сьогодні, — думав Віктор, сидячи між дитячими ліжечками. — В одній кімнаті зараз дружина спить. Я її сам уклав, ковдру поправив, щоб виспалася. Ось – Олексій. Олексій Вікторович. Характер ніжний, Ольгині очі. Ось – Андрійко. Тонкий, як гілочка…
Мати вже похазяйнувала, постелила собі на дивані. Підійшла тихенько:
– Сплять?
— Сплять, мамо.
— Скучив?
– Я у ванну, мамо. Ти поклич, якщо що. Олю не буди…. Та я недовго. Я так тобі вдячний.
— Так, через те, що не прийняла в себе. І не прийму. Ні, не прийму. Завжди додому відправлятиму. Була б дружина погана – прийняла б у себе. А в тебе – кохана. Краще б ти обійняв її, коли приїхав! Треба бути людиною дії, а ти – людина слова… Та ще й якого.
– Поганого. Злого і поганого…
Віктор затих.
Він сидів тихо і смирно хвилин десять, доки на плече його не лягла рука і у вухо не прошепотіли:
– Вітю, я не можу заснути без тебе. Я ванну набрала, іди…
