Віктор повертався з роботи додому на взводі. Він ледь стримував себе. Ще б пак, адже на виході із роботи він зустрів Марину – найкращу подругу своєї дружини.
Очевидно, вона спеціально чекала його там. І Марина приголомшила його новиною.
Хоча приголомшливою ця новина була лише для Віктора. Марина, та напевно і не тільки вона одна, була в курсі пригод дружини Віктора.
За словами Марини, роман його дружини з колегою по роботі тривав уже кілька місяців. І до того ж, Віктор ні сном не духом не знав про це.
Віктор був настільки вражений цією новиною, що навіть не встиг поцікавитися у Марини про причини її раптового одкровення.
Тільки тепер Вікторові стали зрозумілі дивацтва у поведінці дружини, на які він тривалий час не звертав жодної уваги.
Це й періодичні затримки на роботі і термінові походи до подруги, яку нібито треба було заспокоювати після недавнього розлучення із чоловіком.
– А все це була брехня, — міркував Віктор. — А я, як наївний молодик, вірив кожному її слову…
Коли Віктор переступив поріг своєї квартири, то зустрів у коридорі сяючу дружину.
– Вітю, у нас сьогодні будуть гості! – заявила вона, вискочивши до нього з кухні.
Віктор пройшов у кімнату і застиг на порозі. Він побачив там накритий стіл!
– Я сьогодні з обіду відпросилася, щоб все приготувати! – продовжувала Христина.
Віктор не міг більше стримуватись…
– З залицяльником своїм мене хочеш познайомити?! – єхидно запитав він, обернувшись до дружини.
– Вітю, ти чого? – насупила брови Христина.
– Тільки не треба з мене недолугого робити, мені про твої пригоди все відомо! – продовжував той.
Сяюча усмішка на обличчі дружини змінилася розгубленістю. А Віктор дістав дорожню валізу і почав складати в неї свої речі.
Христина застигла від несподіванки.
– Вітю, стривай! – спробувала зупинити свого чоловіка вона. – Я знаю таке не прощається… Але, будь ласка, давай сьогодні вдамо, що нічого не трапилося, га?
– А що це змінить? – ахнув Віктор.
Він не розумів, що відбувається.
– Сьогодні наша дочка хоче познайомити нас зі своїм нареченим. Вони вже подали заяву і через місяць у них буде весілля.
Віктор застиг на місці, намагаючись переварити ще одну несподівану новину. Його роздуми зупинив звук дверного дзвінка. Невдовзі Олеся представила своїм батькам Степана, з яким вона збиралася пов’язати своє життя.
Віктор величезним зусиллям волі взяв себе в руки. Йому було зовсім непросто грати того вечора роль щасливого батька і життєрадісного чоловіка.
Але чого тільки не зробиш заради улюбленої доньки. За столом, звичайно, зайшла розмова про підготовку до весілля. Олеся повідомила батьків, що одразу після весілля вона переїде у квартиру свого чоловіка. Це її повідомлення, дозволило Віктору перенести свій відхід із сімʼї на пізніше.
– Мій відхід буде зараз дуже не до речі, – розмірковував Віктор. – Не псуватиму настрій своєї доньки до весілля. Зате потім мої руки будуть вільні.
Христина по–своєму сприйняла рішення чоловіка залишитись у квартирі. Наступного дня вона повідомила Віктора, що подала заяву на звільнення і додала.
– Я розлучилася з тією людиною. Якщо зможеш, вибач мені…
Віктор залишив її зізнання без відповіді. Він був точно впевнений, що його перебування поруч із Христиною – явище тимчасове. У період підготовки до весілля Віктор познайомився з майбутніми сватами – Євгеном та Валентиною. З Євгеном він швидко порозумівся. І після весілля ця дружба продовжилася.
Свати проживали у своєму будинку на околиці міста. До будинку примикала велика ділянка землі, на якій розташувалися сад із городом. Свати почали запрошувати Віктора з Христиною до себе в гості.
Дружба зі сватами стала для Віктора тим, що не дозволяло йому розлучитися з дружиною. Він знову був у сумнівах.
А Христина несподівано стала колишньою – ласкавою та ніжною. Тепер вона була впевнена, що чоловік вибачив її.
Після весілля пройшов якийсь місяць. І одного разу, коли Олеся забігла відвідати своїх батьків, то зізналася їм, що скоро вони стануть дідусем та бабусею.
З цієї розмови стало ясно, що Олеся виходила заміж, вже будучи в положенні.
І знову ухвалене рішення про відхід Віктора з дому було відкладено ним. Але цього разу він просто змирився зі своєю долею.
– А куди я піду? – запитував він. – Мені вже п’ятдесят. Надто пізно вирушати у самостійне плавання. Та й спільну власність – двокімнатну квартиру, на дві однокімнатні не розміняєш…
Чи був Віктор щасливий, залишившись у сімʼї? Скоріше так аніж ні. Він сам собі часто ставив це питання.
– З іншого боку, – міркував Віктор. – Якби я тоді на емоціях пішов від дружини і подав заяву на розлучення. Цей крок би приніс мені щастя? Ні звичайно…
Після тієї злощасної новини про зраду дружини, життя Віктора за жодного розкладу вже не могло бути колишнім.
Бути поруч із людиною і постійно не любити її – це дуже складно.
І ненависть поступово пішла з його душі, залишивши там лише порожнечу…
