Доглянута сільська хата за великим парканом. Все красиво, квіти ростуть у якомусь своєму порядку, гармонія.
Собачка, великий, розумний, даремно навіть гавкати не буде, лежить біля ґанку.
Кіт сидить на вікні, і ліниво поглядає на метеликів, що пурхають над квітами.
Дивишся і думаєш, що це мабуть картина, а не реальність.
Але ні це реальність! Бо з хати смачно пахне пиріжками, а картини так не пахнуть…
Дві жінки в будинку зайняті своїми справами. Їхній єдиний чоловік у родині поїхав по доньок, які відпочивали у літньому таборі.
Віка була єдиною дочкою у своїх батьків. Батька вона не пам’ятала зовсім, він зник, коли їй ще не було й року. Поїхав до рідні на заробітки та й зник.
Мати спочатку шукала, дзвонила, писала, але відповіді не було.
Чоловік знайшовся сам. Приїхав, подав на розлучення і знову зник. Вже назавжди.
– Мене не шукай, – все що він сказав перед останнім від’їздом.
Матері Віки залишалося тільки одне – виховання доньки.
Було дуже важко, рідні нікого поряд немає. Мати далеко, але вона має свої проблеми, через які мати Віки не хотіла навіть їздити туди.
Там був вітчим, який гульбанив. Напевно, тому у Віки вітчима й не було – мати не довіряла більше чоловікам.
Мами Віки не стало через пів року після весілля дочки. Вона вже давно була слаба.
Дуже хотіла дочекатись онуків, але так і не змогла…
…Віка зі свекрухою чекали на повернення дівчаток. Все було вже готове, але по часу залишалася ще година до їхнього приїзду.
Раптом хтось постукав у ворота.
Кіт зіскочив з вікна і побіг у середину будинку. Собачка, тихо загарчала, попереджаючи господарів про щось.
Вона знала всіх сусідів і так ні на кого не реагувала. А у ворота продовжували стукати.
– Віко, я гляну хто там. Там хтось прийшов чи приїхав. Ти нікого не чекаєш?
– Ні, на кого я можу чекати? У мене крім вас, чоловіка та доньок немає нікого. Мамо, ви спитайте спочатку, може там продавці всякої нісенітниці. Їм можна і не відчиняти. Краще я піду з вами.
– Хто там?! – гукнула Віка.
– Відкрийте, будь ласка, – почувся тихий чоловічий голос. – Не на дорозі ж нам розмовляти.
Жінки перезирнулися і Віка відкрила хвіртку.
– Тоню, Антоніно… Яка ж ти стала! Була красуня, а тепер… Ти, звісно, дуже змінилася, – якийсь чоловік говорив до свекрухи Віки. – А я ось повернувся. Як зміг.
– Ви мене з кимось плутаєте, – сказала свекруха Тамара.
– Не може бути, це твій будинок!
– Будинок належить Вікторії, – сказала жінка.
– А це значить моя дочка?! Як я радий бачити вас. Обіймемося? Тонечко, Віко…
– Що?! Це мій батько?! Навіщо ми його впустили?! – ахнула Віка.
– Ніяка я не Тонечка. Я Тамара Миколаївна.
Чоловік застиг, нічого не розуміючи.
– Тамара? А де справжні господарі? Вони продали будинок?
– Я щойно сказала, що будинок належить Вікторії.
– Як ви мене заплутали. Що з Тонею, де вона?
– Антоніни не стало. П’ятнадцять років уже минуло.
– Що? Не стало? А я їхав до неї й до дочки. Віко, моя дівчинко. Ми тепер удвох лишилися з тобою. Тільки ти і я.
Віка від несподіванки не могла отямитися. Вона мовчала і весь час дивилася на свекруху, ніби шукаючи захисту. Так, вона зовсім не пам’ятала батька, але всю його історію знала. Знала її й Тамара.
Антоніна і Тамара дружили з дитячого садка і були завжди сусідами.
Школа, перше кохання, заміжжя розлучення. Все це було відомо.
Обидві жінки пережили не найкращі часи та завжди підтримували одна одну.
Тамара втратила чоловіка, коли її синові Сергію було тринадцять.
Дві матері одиначки, діти дружили. Сергій і Віка одружилися на останньому курсі інституту. Подруги поріднилися, але невдовзі Антоніни не стало – серце…
– З’явився! А тебе знати не знаємо, і як звуть теж не пам’ятаємо! Вирішив знайти притулок на старості років? А ти знав, як Тоня жила? Як їй все далося? А де ти був, герой?! Дочку виховав? Що ти їй дав у цьому житті?
– Ти цей… Тамаро, помовч. Я не до тебе прийшов. Якщо немає Тоні, то дочка в мене тут. Обставини в мене були. Не міг я з ним жити.
– Казкар! Не міг! Я все пам’ятаю, і сльози Тоні, і її надії. Ти ж ні копійки не дав.
– Не міг я себе видати.
– Оце так герой! Ми знаємо де ти був. Шукали тебе, гроші були дуже потрібні. Родичі тебе на тепленьке місце влаштували. Ти жив і ні в чому собі не відмовляв. Охорона до тебе нікого не підпускала. Що змінилося? Крах бізнесу прийшов?
– Не найкращі часи у мене були. Я вивів свої гроші із бізнесу родичів. Квартиру змінив. Живу один, дітей нема, а грошей багато. Ви б хоч у хату запросили.
– А тут ти навіщо? Хату подивитися?
– А ось це не твоя справа, я до дочки приїхав. Ти тут ніхто, тож просто відійди.
– Чоловіче, вам пора йти, – сказала Віка. – Вас тут ніхто не чекав і не чекатиме. У мене нема батька.
– Чоловіче?! Я тобі батько! Доню, у мене гроші є, я все для тебе зроблю. Заповіт напишу.
– У мене немає батька, я вам не донька. Заповіту не потребую. Ідіть.
Собачка почала гавкати. Чоловік попрямував до виходу.
Більше йому нічого не залишалося.
Майже сорок років минуло після його втечі з сім’ї. Вирішив на старості років купити собі сім’ю, дочку, догляд?
Так, гроші в нього були. Квартира, будинок, рахунок у банку.
Думав, що його приймуть, пошкодують, на гроші клюнуть. А потім він їм все й віддасть.
Куди і до кого йти? А більше немає нікого.
Чоловік сів у машину та й поїхав.
– Мамо, бабусю, ми приїхали!
Дві дівчинки бігли до будинку від машини. За ними йшов Сергій, єдиний чоловік у їхній родині.
Собачка радісно стрибала, а кіт вийшов на ґанок зустрічати своїх маленьких хазяйок.
Вишневий пиріг стояв на столі.
Усі пили чай. Дівчата навперебій розповідали про табір, про друзів. Вражень у них було море.
Віка одразу забула про візит батька. В її житті він нічого не означає. А ось сім’я для неї це все…
