– Віка, ти чому така сумна? – спитав Михайло у дівчини, що сидить навпроти нього.
– Сумна, бо літо вже наполовину минуло, а я ще жодного разу не скупалася. Така погода шикарна, а я весь тиждень в офісі сиджу, – поскаржилася молодій людині Віка. – І, як на зло, то одна колега з відпустки приїде, засмагла, як шоколадка, то друга. А в мене відпустка лише у середині вересня. Давай хоч на вихідні на якусь турбазу з’їздимо! Такі дні пропадають!
– Так зараз, напевно, все вже зайняте! На літо треба мало не в лютому бронювати, – відповів Михайло.
– А у нас одна дівчина розповідала, що вони тиждень тому відпочивали у якомусь заміському готелі. Там навіть є така програма – здається, називається «Тур вихідного дня» чи щось схоже. Заїжджаєш у п’ятницю ввечері, їдеш увечері в неділю. Місце чудове! На березі річки, але там є і критий басейн, і СПА-центр, і бар, і два ресторани. А ще можна пограти у боулінг, покататись на конях, а тобі – половити рибу.
– І як називається це чудове місце?
– Якась долина. Чи затишна, чи чарівна. Я завтра можу уточнити, – сказала Віка. – І їхати від міста лише хвилин сорок.
Михайло дістав телефон і почав шукати інформацію про заміські готелі.
– Знайшов! Називається цей райський куточок “Чарівна долина”. Види чудові. Але ж цінник! За такі гроші можна на вихідні до Туреччини злітати, – свиснув хлопець. – У мене до тебе інша пропозиція: давай краще з’їздимо до моїх батьків. Там ресторану та боулінгу, звичайно, немає, але річку та ліс з чорницею-суницями я тобі гарантую.
Віка замислилась.
– Ну, не знаю.
– А що тебе бентежить? – запитав він. – Познайомишся з моїми батьками, на річку сходимо – викупаємось, на пісочку поваляємось. А ввечері у неділю повернемося.
– Михайле, ми з тобою знайомі всього два місяці, і я, чесно кажучи, ще морально не готова знайомитися з твоєю родиною, – відповіла Віка.
– Якщо ти хвилюєшся, я не представлятиму тебе як свою наречену. Можу просто сказати, що ти моя подруга, – сказав Михайло.
– Взагалі-то я не вважаю себе твоєю нареченою, ми поки що просто друзі. Але твої батьки розглядатимуть мене саме в цій якості.
– Перестань! В мене нормальні батьки. Не хвилюйся. Знаєш, як у нас там гарно! А річка! Вода прозора, піщане дно! Поїхали.
– Ну, гаразд. Умовив, – погодилася Віка.
Михайло знову ввімкнув телефон, і за кілька хвилин повідомив:
– Все готово. Відправлення з автовокзалу о сьомій п’ятдесят у суботу. Місця сімнадцяте та вісімнадцяте. Не забудь купальник та панамку.
Вранці у суботу Віка та Михайло зустрілися на автовокзалі. Поїздка була недовгою – лише годину з невеликим. Вони вийшли з автобуса, а за п’ять хвилин Михайло відкрив перед Вікою ковану хвіртку, пофарбовану в блакитний колір.
Мати Михайла – невисока повненька жінка у фартуху, одягненому поверх квітчастої сукні, – запросила їх до будинку.
– Давайте, молочка випийте, і ходімо у двір. Михайле, батько на тебе чекав – допоможеш йому, він гараж ремонтує.
– А ти, Віко, чому молоко не п’єш? Це свіже, – звернулася жінка до дівчини.
– Я взагалі молоко не п’ю, – відповіла Віка. – У мене непереносимість лактози. Можна мені просто холодної води?
Потім вони вирушили у двір.
– Віка, ти посидь поки в альтанці. Я допоможу батькові, і ми на річку підемо, – сказав Михайло.
Він зник за рогом гаража, його мати – Катерина Іванівна – поралася на грядках, а Віка сиділа в альтанці. Годину сиділа, друга.
Нарешті вона встала і підійшла до Михайла.
– Ти ще довго? Вже дванадцята година. Дуже спекотно, і взагалі, мені нудно, – сказала вона.
– А ти, щоб не нудьгувати, встань на сусідню грядку та бур’яни повиривай, – запропонувала Віці Катерина Іванівна.
Жінка вже давно несхвально поглядала на гостю – мабуть, чекала, коли та сама запропонує свою допомогу.
– Вибачте, але я грядок ніколи не полола і гадки не маю, як це робиться, – відповіла дівчина.
– Що, у вас і дачі немає? – здивувалася Катерина Іванівна.
– Ні. Ми купуємо овочі в магазині або на ринку.
– Так, зовсім ви в місті розлінилися, – заявила жінка. – Що ж ти, Михайле, вибрав собі таку білоручку і ледарку – взагалі нічого робити не вміє, – звернулася вона до сина, який саме в цей момент зʼявився з-за рогу.
– А чому ви мене ледаркою називаєте? – образилася Віка. – Якщо я не вмію полоти грядки, це не означає, що я нероба. Я працюю щодня по вісім годин, і маю дуже складну роботу. Якщо я почну розповідати, у чому вона полягає, ви половину слів не зрозумієте. Як то кажуть, хто на кого навчався. Ви моркву садити вмієте, а я з комп’ютерними програмами працювати. Тож не треба мене ображати.
– Віка, все, тихо, ніхто тебе не ображає, – кинувся заспокоювати її Михайло.
– Ти мене навіщо запрошував сюди? Засмагати і купатися, а не сидіти півдня на городі та ще й вислуховувати повчання від твоєї матері.
– Ну ось, влаштувала сварку – слова сказати не можна! – обурилася Катерина Іванівна. – А в чому я не права?
– У всьому! – відповіла Віка.
– Почекай трохи, ще півгодини. Потім пообідаємо і підемо на річку, – намагався вмовити дівчину Михайло.
– Ні! Ти йди займайся своїми справами, обідай, а я, мабуть, додому поїду, – відповіла вона.
Коли Віка підійшла до зупинки, автобус вже рушив з місця, але водій, побачивши дівчину, пригальмував.
Поки Михайло перевдягався, схопив свою сумку і добіг до зупинки, автобус вже повертав на трасу.
У понеділок Михайло зустрів Віку після роботи.
– Зачекай, треба поговорити, — сказав він.
– Добре, кажи, – сказала вона, сівши на лаву.
– Віка, ти грубо розмовляла з моєю мамою, – сказав він.
– А мені здається, що це вона зі мною грубо розмовляла. Назвала мене неробою, білоручкою. А я її не обзивала.
– Ти дала зрозуміти, що вона неосвічена, це образило маму.
– Я просто сказала, що кожна людина знається на своїй справі і не зобов’язана знати та вміти все. І взагалі мені дуже не сподобалися три речі. По-перше, слова твоєї мами про те, що всі, хто живе в місті, – ледащі. Це такий собі снобізм, навпаки. Ми, мовляв, на землі працюємо, і ви, які тільки на кнопки натискати вмієте, нам за це в ноги повинні вклонятися. А між іншим, якби не ті, хто на кнопки натискає, вони у своєму сільському будинку при свічках досі сиділи б. Скажеш, я не права?
– Права, але все-таки ти мала поводитися ввічливо.
– До речі, про ввічливість – це друге, що мені не сподобалося. Твій батько навіть не вийшов, щоб привітатись зі мною. Мені було неприємно.
– Він у нас взагалі мовчазний і трохи відлюдькуватий. Характер такий. Його вже не виправиш, – пояснив Михайло.
– Звичайно, якщо людина не навчилася до шістдесяти років вітатися з людьми, її точно не виправиш, – уїдливо сказала Віка. – А третє, що мені не сподобалося – це те, що твоя мама чомусь вирішила, що я маю працювати у неї на городі. Я приїхала вперше. Ти запросив мене в гості і не сказав, що поїздка у вихідний день включає працю. Уяви зворотну ситуацію: твої батьки приїхали до міста знайомитись з моїми батьками. І моя мама, замість посадити гостей за стіл, відправила б твою маму у ванну – випрати білизну, а твого батька залучили б до поклейки шпалер. Як тобі картина?
– Віка, ти утрируєш.
– Ні.
– Гаразд, може, мама трохи перегнула, але ти теж була не права. Давай ми у вихідні поїдемо до них, і ти вибачишся перед мамою, – сказав Михайло.
– Я маю вибачатися?! Навіщо? – здивувалася Віка.
– Розумієш, вона сказала, що якщо ти не вибачишся, то можеш більше до них не приїжджати – вона тебе на поріг не пустить.
– І в чому проблема? Я взагалі й не збиралася більше до них приїжджати.
– А як же ми? Як наші стосунки? – спитав Михайло.
– Ніяк. Не буде жодних стосунків, – відповіла Віка. – Невже ти на щось розраховував після цього?
– Віка, це неправильно.
– Правильно. І ти сам потім зрозумієш, що я маю рацію.
