– Житимемо ми у моїх батьків. Орендувати житло дорого. Просто гроші на вітер викидати.
Вірі не дуже хотілося жити під одним дахом із родичами майбутнього чоловіка. Але у його словах була частка правди. Знімати квартиру справді дорого.
– Весілля зіграємо чисто у сімейному колі. Тільки найближчі, – продовжував Андрій, спостерігаючи мовчазну згоду майбутньої дружини.
Коли мова зайшла про весілля, Віра раптом не промовчала.
– Але я хотіла запросити дівчат із роботи. І Наталю. Ми з нею зі школи дружимо.
– Це зовсім ні до чого, зайві люди за столом зайві витрати, – заперечив Андрій.
– Андрію, але це моє весілля! Хочу, щоб подруги теж на ньому були, пораділи за мене, – не хотіла поступатися Віра.
– Можуть і так порадіти. Необов’язково всіх годувати з цієї нагоди, – стояв на своєму чоловік.
Наречений явно не збирався поступатися їй. Нахмурив брови і сердито замовк.
Віра засмутилася, але виду не подала.
– Можна, хоч Наталку покличу? Вона моя найкраща подруга! – майже зі сльозами на очах, попросила Віра.
– Добре, клич, якщо вже так хочеш, – поступився Андрій.
Цього разу сварки вдалося уникнути.
Наступного тижня Віра вирушила магазинами у пошуках весільного вбрання. Їй хотілося бути найкрасивішою у день урочистостей. На плаття вона заздалегідь відклала суму.
Прийшовши в салон, неприємно здивувалася – сукня, яку придивилася до цього, коштувала тепер дорожче.
– Зателефоную до Андрія, попрошу трохи додати, – подумала дівчина.
– Хочеш, щоб я заплатив за твоє вбрання? І куди воно потім згодиться? Одягнеш один раз, і буде в шафі припадати пилом. Такі витрати вважаю необдуманими та порожніми. У тебе ж є сукні та костюми. Можна щось із них підібрати, – раптом, вигукнув Андрій.
– Але ж це весільне плаття! Нічого схожого в моєму гардеробі немає, – Вірі було неприємно виправдовуватися.
Вона й раніше помічала в Андрії надмірну скупість. Але наївно передбачала, що той вирішив відкладати гроші на весілля. Тому й береже кожену копійку.
– На всякі нісенітниці грошей не дам! – сказав, останнє слов, наречений.
Віра вибігла із салону та поїхала до подруги.
– Він справжній такий жадібний, – розплакалася дівчина від образи, щойно переступила поріг квартири Наталки.
– Намагаюся згадати, що дарував мені, доки зустрічалися. І знаєш, що? А нічого! Один раз торт приніс вафельний, і то сам його весь і з’їв.
– Може, тобі не варто поспішати та виходити за нього заміж? – обережно спитала Наталка. – Якщо зараз так поводиться, потім буде тільки гірше.
– Але як я скажу про це батькам? Вони так раділи, коли Андрій зробив мені пропозицію! До того ж не забувай. Мені вже скоро тридцять. Якщо зараз заміж не вийду, то коли? – сумно промовила Віра.
– Ну добре, дивися сама. А з вбранням спробую допомогти. Я зараз, – і Наталка вийшла з кімнати.
Подруга повернулася, несучи в руках біле мереживне плаття.
– Ой, Наталю, це ж твоє! Ти в ньому заміж виходила, – усміхнулася Віра, витираючи сльозинки.
– Було моє, стало твоє. Приміряй, у нас з тобою однаковий розмір, – сказала Наталка, простягуючи плаття Вірі.
…Весілля пройшло, як належить. Орендували недороге кафе. Після розпису всі вирушили святкувати. Наречена та наречений виглядали цілком щасливими. Гості від душі вітали та вручали конверти з грошима. Усі конверти Андрій акуратно складав у кишеню свого піджака.
– Яка різниця, хто триматиме гроші? Адже ми тепер сім’я, – подумала Віра, намагаючись відігнати неприязнь до чоловіка, який уважно розглядав кожен конверт.
– Хоче знати, хто скільки подарував, – здогадалася Віра.
Запрошених було небагато. Усі швидко почали розходитися.
Андрій заметушився. Став збирати зі столів тарілки із закусками. Розкладав їжу в заздалегідь приготовлені пакетики. Склав навіть нарізані шматочки хліба.
– Три дні можна нічого не готувати. Оце економія! – радів він, не помічаючи здивованого погляду молодої дружини.
– Чого стоїш? Он ще фрукти залишилися, складай у пакет, – сказав Андрій до дружини.
Віра тихо вийшла із зали.
На парковці стояли нечисленні машини, в які сідали гості, що від’їжджали.
Вона знайшла батьків, які сідали в їхню стару машину.
– Я з вами, – сказала Віра, відчиняючи задні дверцята.
– Що ж, поїхали, – батько вже сів за кермо і пильно подивився на дочку в дзеркало заднього виду.
Віра зрозуміла, що він теж бачив негарну поведінку Андрія у кафе. Тому так швидко і їде.
– Додому? – просто спитав батько.
– Так.
Віра була вдячна, що ніхто не став ставити їй зайвих запитань. І так все зрозуміло.
