Василина вимкнула настільну лампу на тумбочці, потяглася в ліжку і глянула на вулицю.
Ніч була зоряна, а місяць величезною жовтою кулькою дивиться прямо у відчинене вікно.
Її світло падало на книжку, яку вона відклала на край тумбочки перед сном.
Вона солодко заплющила очі і згадала про майбутню зустріч з коханим Степаном.
Ох, як подобається їй Степан, який він лагідний і чудовий, хороший. Так і притягує до себе, і такі гарні вміє говорити слова.
Руки його теплі, губи гарячі, жадібні до ласки.
– Виявляється, як це чудово полюбити вперше по-справжньому, по-дорослому цілуватися і обійматися. Я дуже люблю Степана, але він дуже наполегливий.
Я хоч і дівчина романтична, і розумію, що до весілля нічого не буде… Це для мене дуже серйозно.
А з іншого боку, Степан такий наполегливий, встояти важко, вмовляє не опиратися нашому коханню, – думала Василина.
Степан увечері наодинці шепотів їй на вушко, вмовляючи:
– Василино, ми ж з тобою все одно одружимося, я точно маю намір на тобі одружитися. То яка тобі різниця, коли це станеться, зараз чи після весілля.
– Степане, не по-людськи це, якщо до весілля, – злякано відповіла Василина і побігла додому.
Було вже дуже пізно, мати сваритиметься…
…Сонечко посміхалося у вікно кухні, Василина снідала, пила чай з оладками.
Зоя Іванівна завжди балувала єдину доньку, от і зараз доньці треба було бігти на свою роботу на птахоферму, а матері на пошту, вона там працювала.
– Давай швидше їж і йди на свою ферму, – говорила мати. – Бо знову запізнишся. Спиш до останньої хвилини, знову вчора пізно прийшла. Чи не зарано допізна зі Степаном ходити, вчора тільки школу закінчила, а вже любов крутиш.
– Мамо, – усміхалася дочка. – Ну чого ти? Глянь яка погода гарна, – намагалася відвести розмову вбік Василина. – Мамо, ну до чого тут Степан?
– А до того, що ти думаєш, я нічого не бачу? Бачу, як він перед тобою ходить, і вчора ти прибігла, хіба не з ним була? Дивись у мене.
Василина почервоніла, мати правду сказала, а Зою Іванівну це тільки розчарувало:
– Ось-ось, бач, почервоніла! От і кажу, тримай себе в руках, він тільки зі служби повернувся, а ще до того мав славу ласого на дівок. Тепер тобі голову морочить.
– Мамо, не морочить він мені, ми кохаємо один одного. Він має серйозні наміри…
– Не сміши мене донька, серйозні наміри – це не про Степана, навіть і не хочу на цю тему говорити.
Але попереджаю, дивися добре. Не ганьби нас з батьком, і сама не ганьбися. Не одна дівка від Степана плакала в селі.
Це ти зараз безтурботна… Ось мине час і побачиш, яке життя складне й швидкоплинне.
Тож головою думати треба вже зараз. Інакше будеш така сама, як і мати Степана – кинув їх татусь, змився кудись, так вона й живе все життя одна, та ще й живе одним днем, недолуга якась і нікому не потрібна.
– Ой, мамо, ну ти й наговорила мені. Та знаю я все, і голова у мене є на плечах… Гаразд, побігла я, – скочила дочка з-за столу і пішла до дверей…
…Минуло три дні після розмови, якраз була субота. Василина зібралася в клуб та й зі Степаном погуляти.
– Гаразд, мамо, я пішла переодягатися, піду погуляти з нашими дівчатами у клуб.
– Ох, не до вподоби мені твої гулянки, – бурмотіла мати, а батько почув і підтримав дочку.
– Ну чого ти? Коли ще їй гуляти, як не зараз? Звісно йди, дочко, йди.
Василина хитро усміхнулася батьківській підтримці і побігла швиденько в будинок, одягла свою нову рожеву в дрібну квіточку сукню і вирушила у бік клубу.
Раптом вона побачила, що молодь зібралася за селом.
Літо було жарке, у клуб не хотілося всередину. Василина в хорошому настрої приєдналася до своїх подруг і друзів, і стала шукати очима Степана.
І тут раптом її настрій миттю зник…
Якою ж права була мама!
Степан ніби й не бачив Василину. Він обійнявшись сидів з Тетяною, її колишньою однокласницею, та ще й рука його лежала в неї на коліна.
– Що це таке?! – обурилася про себе Василина. – Що це він так захоплено шепоче їй на вухо, а вона усміхається?
Багато хто навколо сміявся, а Василина не могла відвести від цієї парочки очей.
А Степан з Тетяною потихеньку встали і пішли обіймаючись, і не озираючись у бік лісу.
Василині стало все зрозуміло…
Не пам’ятаючи себе, вона теж скочила і щодуху кинулася бігти додому.
Які їй зараз веселощі?
Сіла на ґанок, закрила руками обличчя і заплакала.
Через деякий час на ґанок вийшла Зоя Іванівна і натрапила на дочку, сіла поряд і обійняла.
Вона нічого не питала, розуміла, що дочка не так просто плаче.
Потім підняла її і повела в кімнату, зачинила за собою двері.
…Літній ранок, сонце вже веселилося, розкидаючи свої промінчики по всьому двору. Василина вийшла до сніданку пізно, вихідний же ж, а мати чекала її на кухні.
Червоні очі видавали безсонну ніч, але вона вдавала, що нічого не сталося. Мати поставила перед нею сирники, налила чаю і крадькома спостерігала за дочкою.
– їж давай, доню. Батько пішов зранку на риболовлю, ще на зорі.
Василина мовчала. Мовчанка затяглася, Зоя Іванівна до такого не звикла.
– Ну що дочко, так і мовчатимемо? Давай кажи, що в тебе вчора трапилося, прибігла рано та ще й зі сльозами?
Вранці і вдень у тебе був чудовий настрій, літала, як на крилах.
А зараз похмуріша за хмару. Питаю – що сталося на гулянці у тебе?
– Та нічого, мамо…
– Про це ти розкажи нашому коту. Через нічого сльози не ллють. А якщо посварилася зі Степаном, то це не біда, а навпаки… Щось мені підказує, що в твоїх сльозах винен він, було б через кого переживати. Тут і до ворожки не треба ходити.
– Ну, раз ти така здогадлива, чого приховувати? – відповіла Василина. – Так, через нього мої сльози. Він з цією вертихвісткою Тетяною, прямо на моїх очах у ліс попрямував. Ну, я й не витримала, побігла додому.
– Ну й не хвилюйся, а дякую скажи Тетяні.
– За що? – здивувалася дочка.
– А за те, що вона відкрила очі тобі, поманила пальчиком твого Степана, а він одразу й побіг. А ти кажеш – кохання, хіба ж це кохання? Забудь його. Ти мені краще скажи, чого це Микола учора приходив за тобою до нашого будинку?
– Який Микола?
– Ну цей, новенький, що до вас прийшов працювати.
– Не знаю я. Та й не бачила я його.
– А ти краще до нього придивись, він хлопець із головою, вже й інститут закінчив.
– Мамо, ти чого? Та я не знаю. Я його лише двічі й бачила.
Микола приїхав у село і влаштувався жити в домі тітки, що дістався йому в спадок.
У селі вже щосили про нього говорили, а Василина не цікавилася, бо захоплена була Степаном, ця новина пройшла повз неї.
У понеділок Василина прийшла на роботу, а в обід зустрілася на території з Миколою.
– Привіт, Василино. У тебе все гаразд?
– Привіт, так, а що?
Вони розмовляли, як давні знайомі, його цікавили деякі питання у роботі на птахофабриці, вона розповідала, що їй подобається, а що ні.
…Йшли дні за днями. Миколі дуже подобалася Василина, і вона до нього ставилася добре, але все ще думала про Степана. Вони вже йшли разом з роботи і гуляли вечорами.
– Василинко, ти чула новину? – запитала її колега. – Тетяна заміж виходить за Степана! Йому звісно не хотілося з нею одружитися, але вона швидко завагітніла і підключила свого впливового тата.
Довелося Степану погодитись на весілля. Роз’яснив тато Тетяни все йому ловеласу, що за все треба розплачуватися.
Одружився Степан з Тетяною. А незабаром і Микола запропонував заміж Василині.
Було весілля, жити стали у Миколи в будинку. Рада Василина була неймовірно.
Микола виявився дуже добрим чоловіком, а потім у них народився син Мишко.
Клопотів побільшало, зайнята була Василина з дитиною, правда мати допомагала. Виходила на прогулянку з Мишком…
…Зустріла якось Василина Тетяну, та теж народила доньку.
Тетяна ховала очі від Василини, відверталася чогось.
Потім подружка розповідала, яка живе по сусідству зі Степаном і Тетяною, що свариться Степан дуже.
Часто з дитиною приходить до сусідки…
…Минув час. Якось на порозі у Василини з’явилася Тетяна, тримаючи за руку трирічну доньку.
Поспіхом, вона розповіла Василині та Миколі, що Степан зовсім вже став, виставив їх із хати.
– Можна я переночую у вас, а завтра поїду до батьків у місто? Скоро вже буде темно, автобуси не ходять…
– Звісно можна, – одразу відповів Микола. – Василинко моя ліжко приготує в кімнаті. А завтра буде видно.
Василина побігла в іншу кімнату шукати постільну білизну, а Микола із гостями пішов на кухню.
Увімкнув чайник, поставив на стіл печиво. Сиділи довго, розмовляли, потім Василина пішла вкладати спати Мишка.
Поки вкладала, щось клацнуло всередині неприємне, раніше вона такого не відчувала.
– Невже я Миколу ревную до Тетяни? Цікаво, про що вони там говорять?
А там на кухні Тетяна незважаючи на те, що на руках у неї сиділа донька, казала Миколі:
– Приходь уночі є одне місце, коли всі заснуть, я на тебе там чекатиму.
Я знаєш яка, ого-го, – тихенько засміялась вона, а Василина в цей час підійшла до кухні і причаїлася, почувши її слова.
– Приходь, як Василина твоя засне…
Василина побіліла. Вона думала, що відповість її чоловік. Ось яка була ця Тетяна, така і є…
Микола встав, взяв з підвіконня телефон і набрав когось.
– Сергію, привіт, ти коли у місто їдеш, не поїхав ще? Я знаю, що ти допізна тут…
Слухай, у мене до тебе прохання, заїдь до нас, треба забрати Тетяну з донькою до міста до батьків. Вибач, Сергію за таке прохання… Ну добре…
Василина зробила крок на кухню, а Микола як нічого не було сказав дружині:
– Плани у нас тут змінилися. Сергій зараз у місто поїде і забере Тетяну з донькою, відвезе до її батьків.
Микола глянув на приголомшену Тетяну.
– Ми проведемо тебе за ворота, Сергій з хвилини на хвилину приїде.
Вони весело зайшли назад у будинок. Василина обійняла свого чоловіка і сказала:
– Микольцю, ти в мене найкращий чоловік у всьому Всесвіті.
– А я знаю, що тільки тебе одну люблю, ти мені дуже потрібна, я завжди буду поряд і ніхто мені не потрібний! – відповів він.
